Постанова

Іменем України

29 грудня 2022 року

місто Київ

справа № 463/1724/17

провадження № 61-7520св22

Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - прокурор Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 жовтня 2020 року, постановлену суддею Стрепком Н. Л., рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2021 року, ухвалене суддею Стрепком Н. Л., та постанову Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Савуляка Р. В., Приколоти Т. І., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Перший заступник військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (далі - КЕВ м. Львова) у квітні 2017 року звернувся з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , у якому просив виселити ОСОБА_1 у примусовому порядку із самовільно зайнятого житлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Позовні вимоги прокурор обґрунтовував тим, що 25 липня 2012 року Західним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України передано КЕВ м. Львова 52 квартири у АДРЕСА_2 , про що складено акт передачі квартир під заселення № 12-Зах/11.

Відповідно до підпункту 1.64 пункту 1 рішення начальника КЕВ м. Львова про розподіл жилих приміщень у будинках від 06 червня 2011 року № 1 запропоновано виділити житловій комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , житловою площею 38, 17 кв. м, старшому прапорщику запасу ОСОБА_1 за списками осіб, які перебувають у загальній черзі на одержання жилих приміщень у складі сім`ї з двох осіб (він, мати), зі зняттям із квартирного обліку.

У подальшому, у зв`язку зі смертю матері відповідача до видачі ордеру на зазначену квартиру рішенням начальника КЕВ м. Львова від 11 липня 2012 року № 1 - підпункт 1.64 пункту 1 рішення начальника КЕВ м. Львова від 06 червня 2011 року № 1 скасований.

Оскільки рішення про розподіл житлового приміщення ОСОБА_1 скасовано, тому ордер на вселення у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , відповідачу не видавався.

Відповідач вселився у спірну квартиру самовільно, без ордеру на вселення та проживає в ньому, будучи зареєстрованим за іншою адресою: АДРЕСА_4 .

З наведених підстав прокурор наголосив, що відповідно до частини третьої статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ОСОБА_1 підлягає виселенню зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Також у позовній заяві прокурор звернув увагу на те, що уповноважені органи, а саме Міністерство оборони України та КЕВ м. Львова не здійснюють захист інтересів держави щодо використання державного майна, тому він подав цей позов в інтересах держави в особі зазначених органів.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Просив застосувати наслідки спливу позовної давності.

Особи, в інтересах яких прокурор звернувся до суду з позовом, Міністерство оборони України, КЕВ м. Львова та третя особа - ОСОБА_2 підтримали пред`явлений прокурором позов.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 21 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року, Личаківський районний суд м. Львова задовольнив позов прокурора.

Суд виселив ОСОБА_1 у примусовому порядку з самовільно зайнятого житлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що відповідач самоправно зайняв спірне житлове приміщення, добровільно звільнити квартиру не бажає. Суд встановив підстави для звернення прокурора з цим позовом та представництва інтересів держави, оскільки уповноважені органи, а саме власник нерухомого майна - Міністерство оборони України та особа, яка ухвалює рішення щодо розпорядження таким майном - КЕВ м. Львова, не вжили будь-яких заходів зі звільнення спірної квартири відповідачем, який займає її без законних підстав. Також суд дійшов переконання, що прокурор не пропустив позовну давність.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 05 серпня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 жовтня 2020 року, рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , будучи переконаним, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, підставами касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18, відповідно до яких прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, згідно з якими якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність потрібно обраховувати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- суд першої інстанції не розглянув клопотання про повернення позовної заяви, а суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, що позбавило заявника можливості подати письмові докази;

- справу розглянуто суддею, якому було заявлено обґрунтований відвід;

- суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували обставини, які мають значення для вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Прокурор - заступник керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 22 серпня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 07 листопада 2022 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 та зупинив виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що квартира АДРЕСА_5 належить до майна Міністерства оборони України.

25 липня 2012 року Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України передало КЕВ м. Львова квартири у АДРЕСА_2 , зокрема й спірну квартиру АДРЕСА_6 , про що складено акт передачі квартир під заселення № 12-Зах/11.

Згідно з підпунктом 1.64 пункту 1 рішення начальника КЕВ м. Львова від 06 червня 2011 року № 1 житловій комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 виділено двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , житловою площею 38, 17 кв. м, для забезпечення старшого прапорщика запасу ОСОБА_1 по списках осіб, які перебувають у загальній черзі одержання жилих приміщень на склад сім`ї з

2-х осіб (він, мати - 1928 року народження), зі зняттям з квартирного обліку.

07 липня 2011 року начальник КЕВ м. Львова видав ОСОБА_1 оглядовий ордер житлового приміщення АДРЕСА_5 , що складається з двох кімнат, жилою площею 38, 17 кв. м, яке планується для виділення йому та його сім`ї, та для участі у благоустрою будинку та прибудинкової території.

У зв`язку зі зміною у складі сім`ї, згідно з особистою заявою відповідача від 06 липня 2012 року (смертю матері - ОСОБА_3 ) рішенням начальника КЕВ м. Львова від 11 липня 2012 року № 1 скасовано підпункт 1.64 пункту 1 рішення начальника КЕВ м. Львова від 06 червня 2011 року № 1.

Згідно з підпунктом 3.70 пункту 3 рішення від 16 липня 2012 року № 3 начальник КЕВ м. Львова ухвалив рішення щодо розподілу двокімнатної квартири АДРЕСА_5 після остаточного вирішення сімейного стану старшого прапорщика запасу ОСОБА_1 .

Інші рішення щодо надання відповідачу спірної квартири КЕВ м. Львова не постановляв, ордер на вселення йому не видавав.

Рішенням начальника КЕВ м. Львова від 14 березня 2013 року № 3 вирішено виділити житловій комісії штабу управління Західного оперативного командування двокімнатну квартиру АДРЕСА_7 , для закріплення за військовослужбовцями Львівського гарнізону за списками осіб, які перебувають у загальній черзі на одержання жилих приміщень, для забезпечення сержанта у відставці ОСОБА_2 , яка перебуває на квартирному обліку з 31 січня 1991 року за № 12, на склад сім`ї з двох осіб, за умови здачі жилої площі у гуртожитку та зі зняттям з квартирного обліку. На момент затвердження зазначеного рішення станом на 01 травня 2013 року ОСОБА_2 перебувала в списку військовослужбовців штабу Західного оперативного командування, які мають право на отримання житлової площі та покращення житлових умов під № 1.

Рішенням житлової комісії штабу та управління Західного оперативного командування від 18 липня 2013 року, оформленим протоколом № 97, погоджено рішення начальника КЕВ м. Львова від 14 травня 2013 року № 3 про виділення двокімнатної квартири АДРЕСА_7 , для закріплення за військовослужбовцями Львівського гарнізону за списками осіб, які перебувають у загальній черзі на одержання жилих приміщень, для забезпечення сержанта у відставці ОСОБА_2 , на склад сім`ї з двох осіб.

Отже, щодо спірної квартири спершу було надано відповідачу оглядовий ордер. Проте, надалі у зв`язку зі змінами в складі його сім`ї рішення про виділення спірної квартири ОСОБА_1 скасоване та квартиру виділено третій особі.

Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до Книги обліку житлової площі, яка підлягає заселенню, Львівської КЕЧ району 30 жовтня 1987 року ОСОБА_1 отримував як службове житло квартиру за адресою: АДРЕСА_8 . Переоформлено службовий ордер на квартиру на постійній основі, що стверджується листом Квартирно-експлуатаційного відділу від 31 березня 1997 року.

У подальшому переоформлено особовий рахунок на зазначену квартиру з ОСОБА_1 на його колишню дружину ОСОБА_4 , що підтверджується листом Квартирно-експлуатаційного відділу від 25 лютого 1998 року та приватизовано.

Згідно зі свідоцтвом про право власності від 05 травня 2001 року квартира за адресою: АДРЕСА_8 , приватизована ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідно до довідки КЕВ м. Львова від 06 вересня 2021 року № 226 та листа від 06 вересня 2021 року № 3813 відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_9 , при військовій частині НОМЕР_1 без визначення нумера кімнати.

Право, застосоване судом

Відповідно до частин першої, другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоуправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що після прийняття начальником КЕВ м. Львова рішення від 06 червня 2011 року № 1 про закріплення за відповідачем спірної квартири це рішення було скасовано рішенням начальника КЕВ м. Львова від 11 липня

2012 року № 1.

Відповідач не надав до суду доказів скасування останнього рішення начальника КЕВ м. Львова, як і не надав доказів отримання ордеру на вселення у спірну квартиру чи укладення будь-яких інших цивільно-правових договорів із власником чи законним розпорядником спірного приміщення з приводу користування ним. Оглядовий ордер не є ордером на вселення.

З наведених підстав, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідач вселився до спірної квартири без будь-яких правових підстав, оскільки таке вселення відбулося без згоди власника.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 не надав належних, достовірних та допустимих доказів того, що він вселився у спірне житлове приміщення з дотриманням встановленого порядку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про самоправне зайняття відповідачем жилого приміщення та про його виселення на підставі частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки останній не бажає звільнити спірну квартиру в добровільному порядку.

У такому висновку суди першої та апеляційної інстанцій також оцінили виселення відповідача зі спірної квартири на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Врахувавши фактичні обставини справи, суди правильно виснували, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету, оскільки ОСОБА_1 раніше забезпечувався за рахунок держави житлом. Водночас у третьої особи виникло право на отримання та подальшого вселення до спірною квартирою на підставі рішення начальника КЕВ м. Львова від 14 березня 2013 року № 3.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували обставини, які мають істотне значення для вирішення справи, не підтвердилися.

У касаційній скарзі заявник не навів переконливих доводів на обґрунтування порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права під час вирішення спору про його виселення. Доводи касаційної скарги зводяться до власного викладу обставин справи, непогодження із встановленими фактичними обставинами справи судами першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку поданим учасниками справи доказам та зробили обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення позову прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ м. Львова про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири на підставі частини третьої статті 116 ЖК України.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не розглянув клопотання про повернення позовної заяви та про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18, з таких підстав.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив підстави для звернення прокурора з цим позовом в порядку представництва інтересів держави, оскільки уповноважені органи, а саме власник нерухомого майна - Міністерство оборони України та особа, яка приймає рішення щодо розпорядження таким майном, - КЕВ м. Львова, не вжили будь-яких заходів зі звільнення спірної квартири відповідачем, який займає її безпідставно.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до Закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, у тому числі у разі їх розформування (частина друга статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами Збройних Сил України, до яких відносяться: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України; територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління; квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (КЕВ (КЕЧ)); квартирно-експлуатаційні служби військових частин (пункт 2.1 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року № 448).

Міністерство оборони України є засновником КЕВ м. Львова.

Наведене дозволяє зробити висновок, що Міністерство оборони України є органом державної влади, суб`єктом владних повноважень, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин яких здійснюється квартирно-експлуатаційними органами Збройних Сил України, до яких відноситься й КЕВ м. Львова. Міністерство оборони України, в тому числі за допомогою КЕВ м. Львова, здійснює управління квартирним майном, що перебуває у державній власності, тобто належать до його відомства, що відповідно означає, що КЕВ м. Львова наділений владними повноваженнями щодо такого майна в межах своєї компетенції та територіальної належності.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 442/3458/17 (провадження № 61-549св22).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другої статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру». Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу.

У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Тлумачення змісту частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає змогу зробити висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Отже, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ м. Львова, прокурор обґрунтував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м. Львова як уповноваженими органами, що реалізують державний контроль за використанням та відчуженням військового майна, які самостійно не вживали достатніх заходів представницького характеру з метою захисту прав держави на спірне нерухоме майно протягом тривалого періоду часу.

Отже, прокурор навів підставу для представництва інтересів держави, а саме незаконне зайняття відповідачем спірної квартири державної власності, та зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави.

Відтак, у справі, що переглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом), належно обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, підтвердив неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м. Львова, які не вжили заходів щодо подання позову.

Поданий прокурором позов підтримали Міністерство оборони України та КЕВ м. Львова, які не оспорювали в суді наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в їх особі, заперечень проти цього не висловлювали.

З огляду на викладене, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що позов подано прокурором як повноважною особою, яка має право на представництво інтересів держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Львова, які самостійно не вчиняли дій для відновлення порушених відповідачем інтересів держави.

У постанові Верховного Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї правової норми є поняття «інтерес держави». З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У цій справі Верховний Суд зробив висновок про те, що Миколаївська міська рада є отримувачем коштів пайової участі, тобто саме тим органом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а тому прокурор обґрунтовано звернувся з позовом до суду саме в інтересах міської ради, оскільки порушені безпосередньо інтереси територіальної громади міста Миколаєва.

У справі, що переглядається, висновки суду першої інстанції, який розглянув по суті позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Львова, а відтак вважав його повноважним суб`єктом звернення до суду з цим позовом в інтересах держави, не суперечать наведеним правовим висновкам, оскільки прокурор належно обґрунтував підстави для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц

(провадження № 14-96цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) за позовомзаступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування зроблено висновок про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Водночас як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діяв в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Київське лісове господарство», про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), тоді позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор.

Близькі за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16

(провадження № 12-143гс18) за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Подібні висновки щодо визначення початку перебігу позовної давності у разі звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави, викладені у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у

справі № 6-1852цс16 за позовом заступника Васильківського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок.

Верховний Суд врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновок про те, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Наведені заявником у касаційній скарзі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом України у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, оскільки у цій справі прокурор в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Львова подав позов про зобов`язання звільнити нежитлове приміщення та просив виселити ОСОБА_1 у примусовому порядку із самовільно зайнятої квартири без надання іншого житлового приміщення.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновки про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування спірних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Також у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 22/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що зайняття нежитлового приміщення фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, не створює перешкоди у розпорядженні цим майном, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, тобто негаторний позов. Більше того, за наявного підходу до фізичного зайняття майна як до триваючого порушення, на вимоги про припинення якого не поширюється позовна давність, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця.

Відтак, доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності є безпідставними.

Суди першої та апеляційної інстанцій, хоч і зазначили помилково, що строк позовної давності не пропущено, оскільки прокурор довідався про порушення інтересів держави у 2017 році та відразу звернувся з позовом, втім зазначена обставина істотно не впливає на вирішення цього спору, оскільки позов є негаторним, відтак може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Також необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що в ухваленні рішення суду першої інстанції брав участь суддя, якому було заявлено обґрунтований відвід, тому справу розглянуто та вирішено неповажним складом суду.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про відвід судді Стрепка Н. Л. обґрунтовану тим, що суддя Личаківського районного суду м. Львова Стрепко Н. Л. розглядав справу за його позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , КЕВ м. Львова, Комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України, Виконавчого комітету Львівської міської ради про визнання незаконним рішення та зобов`язання вчинити дії. Ухвалою від 25 січня 2013 року (провадження № 2/463/325/13) суддя Личаківського районного суду м. Львова Стрепко Н. Л. залишив позов без розгляду. З наведених підстав відповідач вважав, що в судді Стрепка Н. Л. сформувалась правова позиція в справі, що переглядається, а тому, на його переконання, існували обставини, що викликали сумнів в неупередженості або об`єктивності судді, який підлягав відводу на підставі пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України.

За правилами частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Ухвалою від 16 жовтня 2020 року Личаківський районний суд м. Львова обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Стрепка Н. Л. з тих мотивів, що заява не містить підстав, зазначених у статті 36 ЦПК України, а незгода сторони з рішенням судді в іншій справі не може бути підставою для відводу.

Також Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, що позбавило заявника можливості подати письмові докази.

Верховний Суд врахував, що ухвалою від 01 квітня 2022 року Львівський апеляційний суд призначив справу до розгляду на 02 червня 2022 року.

02 червня 2022 року представник відповідача подав через канцелярію апеляційного суду непідписану заяву, в якій просив відкласти розгляд справи на липень 2022 року у зв`язку з його зайнятістю в іншій справі. Також клопотання про відкладення розгляду справи подало Міністерство оборони України, яке задоволено ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 червня 2022 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання.

У наступне судове засідання, призначене на 30 червня 2022 року, з`явився особисто ОСОБА_1 . Його представник 30 червня 2022 року подав через канцелярію апеляційного суду непідписану заяву, в якій повідомив суд, що не зможе з`явитися в судове засідання у зв`язку з перебуванням в Червоноградському міському суді Львівської області, втім про відкладення розгляду справи не просив.

ОСОБА_1 у судовому засіданні заявив клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю адвоката. Апеляційний суд врахував особисту присутність відповідача в судовому засіданні та те, що неявка в судове засідання його представника не перешкоджає розгляду справи по суті. Ухвалою від 30 червня 2022 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зазначеного клопотання відповідача.

Заявник належно не обґрунтував доводів скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час вирішення клопотання про відкладення розгляду справи, а також неможливості подати докази в установлені законодавством строки та у визначеному порядку до суду першої інстанції, враховуючи, що справа перебувала в провадженні суду з квітня 2017 року, оскільки за положеннями частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою від 07 листопада 2022 року Верховний Суд зупинив виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року.

Оскільки Верховний Суд дійшов переконання, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення потрібно залишити без змін, тому існують підстави для поновлення виконання цих рішень.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 жовтня 2020 року, рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 30 червня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак