ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8437/22 Справа № 202/5093/21 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2022 року                                                                м. Дніпро

       Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

       головуючого – Пищиди М.М.

       суддів – Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.

       за участю секретаря судового засідання – Лопакової А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И Л А:

       У серпні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди.

       В обґрунтування позовних вимог зазначив, що його син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу у складі НОМЕР_1 повітряно-десантної бригади Повітряних Сил ЗСУ .

       Він був направлений до зони проведення антитерористичної операції для виконання своїх службових обов`язків та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок падіння літака, що, на його думку, сталося через неналежне виконання командуванням ЗСУ своїх посадових обов`язків, нехтування якими призвело до трагедії - загибелі людей у загальній кількості 49 осіб.

       17 червня 2014 року Генеральною прокуратурою України було розпочато кримінальне провадження за фактом службової недбалості, що призвела до загибелі 49 військовослужбовців та знищення військової техніки і майна внаслідок аварії літака ІЛ-76 №76777, яке мало місце 14 червня 2014 року.

       18 листопада 2014 року Генеральною Прокуратурою України начальнику штабу - першому заступнику керівника АТО генерал майору ОСОБА_3 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 425 КК України, а саме в недбалому ставленні військової службової особи до служби, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене в бойовій обстановці.

       27 березня 2017 року Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області ОСОБА_3 було визнано винним у скоєні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 425 КК України, та засуджено до 7 років позбавлення волі.

       11 грудня 2020 року ухвалою Дніпровського апеляційного суду вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27.03.2017 року залишений без змін.

       21 травня 2021 року Верховним Судом винесено постанову, якою вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27.03.2017 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11.12.2021 року скасовано, кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю складу злочину у діянні ОСОБА_3 .

       Позивач вважає, що позицією Верховного Суду було спаплюжено не тільки очікування родичів жертв, але й Закон, Конституцію та усі демократичні засади суспільства у цілому. Адже відповідно до ч. 3 ст. 42 КК України ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Направлення військового транспортного літака з громадянами України на борту у місце, де його буде достовірно знищено разом з людьми, є нічим іншим окрім як створення реальної та неминучої загрози загибелі людей.

       На думку позивача, смерть 49 військовослужбовців знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з діями посадових осіб армії, зокрема ОСОБА_3 .

       Позивач зазначає, що після смерті сина та пережитого горя у нього була одна надія - на справедливість. Він сподівався на гідне покарання усіх відповідальних за смерть рідної людини. Нехтуючи своїми обов`язками та принципом збереження життя, ОСОБА_3 та інші керівники допустили нічим не виправдану загибель людей. З 2014 року по 2021 рік позивач перебував у постійній напрузі, чекав від держави покарання винних осіб. Після висновків Верховного Суду життя позивача практично зруйновано, адже він жив надією на притягнення винних до відповідальності.

       Вважає, що судом касаційної інстанції було встановлено факт неефективності досудового та судового розслідування, що було засновано на безвідповідальному ставленні до вчинення злочину та постраждалих осіб, зокрема позивача. На його думку, саме ці обставини призвели до спричинення моральної шкоди.

       Неналежне досудове розслідуванні Генеральною прокуратурою України та неналежний розгляд кримінальної справи судами першої та другої інстанції підірвали його довіру до держави, він втратив упевненість у завтрашньому дні. Пережитий шок від того, що орган досудового слідства просто «злив» справу про загибель 49 людей викликав у нього глибоку депресію, втрату інтересу до життя. Від душевних хвилювань і переживань він втратив здатність займатися будь-якими звичними для життя справами, нормально спілкуватися з рідними, друзями, колегами та іншими людьми, під час спілкування з яким раніше почував себе зручно та впевнено. Через пережите він не може почувати себе у безпеці, а відчуття безкарності і безвідповідальності правоохоронних органів придає ще більшого дискомфорту.

       Неякісне розслідування органом досудового слідства, свідоме допущення посадовими особами Міністерства оборони України загибелі рідної людини спричинили йому моральну шкоду.

       Враховуючи зазначене, позивач просить стягнути на його користь з Державного бюджету України через Державну казначейську службу відшкодування моральної шкоди в сумі 500 000 грн. Вирішити питання стосовно судових витрат.

       Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди — відмовлено.

       Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

       Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

       Судом першої інстанції встановлено, що позивач є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проходив військову службу у складі НОМЕР_1 повітряно-десантної бригади Збройних Сил України.

       14 червня 2014 року, будучи направленим до зони проведення антитерористичної операції для виконання службових обов`язків, ОСОБА_2 загинув внаслідок терористичного акту – збиття літака ІЛ-76.

       17 червня 2014 року Генеральною прокуратурою України було розпочато кримінальне провадження № 4201400000000517 за фактом катастрофи військово-транспортного літака ІЛ-76 та загибелі 49 військовослужбовців, що мали місце 14.06.2014 поблизу аеродрому м. Луганськ.

       За результатами досудового розслідування 18.11.2014 першому заступнику начальника Головного оперативного управління Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майору ОСОБА_3 було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 425 КК України, а саме в тому, що він будучи начальником штабу - першим заступником керівника АТО на території Донецької та Луганської областей, перебуваючи в бойовій обстановці, недбало поставився до виконання службових обов`язків, що призвело до незабезпечення належної ізоляції аеродрому м. Луганськ для прийняття літаків транспортної авіації і їх захисту від ураження наземними вогневими засобами противника, не припинення діяльності незаконних збройних груп (формувань) біля аеродрому м. Луганськ, що призвело до вчинення вказаного терористичного акту (за наявності реальної можливості не вжито жодних заходів для запобігання вчиненню терористичного акту), загибелі НОМЕР_2 військовослужбовців Збройних Сил України, повного знищення літака ІЛ-76МД та іншого військового майна, яке знаходилося на його борту, чим державі Україна завдано збитків на загальну суму 28 737 081 грн., тобто спричинило тяжкі наслідки.

       27.03.2017 року Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області був постановлений обвинувальний вирок, яким ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 425 КК України, та засуджено до покарання у вигляді 7 років позбавлення волі. Крім того, стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації моральної шкоди 500000 грн. (справа №185/12161/15-к).

       Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 11.12.2020 року вирок Павлоградського міськрайонного суду залишено без змін.

       Постановою Верховного Суду від 21.05.2021 року вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року було скасовано та кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 425 КК України, закрито у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. Цивільні позови, заявлені у кримінальному провадженні, залишено без розгляду.

       Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що висновок судів про те, що ОСОБА_3 мав можливість запобігти терористичному акту, в результаті якого був збитий літак ІЛ-76-МД та загинуло НОМЕР_2 військовослужбовців Збройних Сил України, є неправильним.

       Крім того, згідно з висновком Верховного Суду, дії ОСОБА_3 відповідно до ст. 42 КК України не є кримінальним правопорушенням, оскільки вони були вчинені в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

       Відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості та безпідставності, оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог.

       Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

       За положеннями ч. ч. 1-3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

       Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

       Частиною 1 ст. 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

       Відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК України право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

       За змістом частини 6 ст. 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (ст. ст. 1173, 1174 ЦК України).

       Згідно зі ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

       Аналогічні положення містяться у ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю прокурора, відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.

       Верховний Суд звернув увагу, що, хоча цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях і передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, позивач повинен довести, що протиправні дії вчинено саме тією особою, до якої пред`явлено позов (постанова від 10.06.2019 у справі №591/5118/14-ц).

       Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

       Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №761/20966/17 та від 17.06.2020 у справі №757/34188/17-ц.

       Верховним Судом у постанові від 22.12.2020 року у справі №686/24223/17 зазначено, зокрема, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст. ст. 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками.

       Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

       У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

       З матеріалів справи вбачається, що заподіяння моральної шкоди позивач обґрунтовує, зокрема, неналежним досудовим розслідуванням кримінального провадження, у тому числі бездіяльністю органу досудового розслідування щодо непритягнення всіх винних службових осіб до кримінальної відповідальності.

       При цьому позивач у позовній заяві не вказав, про яких саме службових осіб йдеться, яких «належних» слідчих дій не проведено та чим підтверджується вказана теза, а відтак зазначене твердження є необґрунтованим.

       Безпідставним є також твердження представника позивача, що «судом касаційної інстанції було встановлено факт неефективності досудового розслідування та судового розгляду, що було засновано на безвідповідальному ставленні до вчинення злочину та постраждалих осіб». У постанові Верховного Суду від 21.05.2021 року №185/12161/15-к подібні висновки відсутні.

       Твердження про неналежне досудове розслідування Генеральною прокуратурою України та неналежний розгляд кримінальної справи судами першої та другої інстанції також є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на будь-яких доказах.

       Обставини неналежного досудового розслідування, конкретні незаконні рішення, певні дії чи бездіяльність слідчого/прокурора у позовній заяві не зазначені. Позов, його обгрунтування у суді першої інстанції, у належний процесуальний спосіб, конкретизовані, уточнені не були, що підтверджується письмовими матеріалами даної цивільної справи.

       У рішенні Верховного Суду від 21.05.2021 року №185/12161/15-к не йдеться про допущену органом досудового розслідування неправомірну бездіяльність або ж вчинення незаконних дій.

       Посилання позивача в апеляційній скарзі на позицію Верховного Суду у справі №585/724/19 є недоречним, оскільки обставини справ є кардинально різними; у вказаній справі наявні численні докази, які підтверджують бездіяльність органу досудового розслідування (листи прокурорів, листи начальників структурних підрозділів ГУ МВС України в АР Крим, акти прокурорського реагування та рішення судів).

       Позивачем також не представлені докази того, що під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №42014000000000517 потерпілими, в тому числі позивачем, (їх представниками), оскаржувались дії, рішення чи бездіяльність слідчого/прокурора, а також подавались клопотання про проведення процесуальних дій, у задоволенні яких було б відмовлено.

       Крім того, у позовній заяві не вказано, якими саме діями або бездіяльністю чи незаконними рішеннями прокурорів Офісу Генерального прокурора у кримінальному провадженні №42014000000000517 йому завдано моральної шкоди.

       Позивач належних та допустимих доказів у розумінні ст. ст. 77-80 ЦПК України на підтвердження незаконності (протиправності) дій чи бездіяльності Офісу Генерального прокурора у кримінальному провадженні, спричинення їй моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними не надала, у зв`язку з чим не довела заподіяння їй такої шкоди Офісом Генерального прокурора.

       Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; приймаючи до уваги невстановлення фактів вчинення посадовими особами відповідача Офісу Генерального прокурора протиправних дій/бездіяльності стосовно позивача; враховуючи не представлення доказів протиправності дій у кримінальному провадженні №42014000000000517, чи вчинення посадовими особами процесуальних дій, які б обмежували права позивача, - колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову, адже судом не встановлено вчинення неправомірних дій/бездіяльності відповідачем та причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і неправомірними діями/бездіяльністю з боку посадових осіб Офісу Генерального прокурора.

       Крім того, відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна.

       Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

       Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

       Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Таким органом у цій справі є офіс Генерального прокурора. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів.

       Відповідний висновок відповідає правовій позиці Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року в справі №910/23967/16.

       Враховуючи викладене вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві є неналежним відповідачем у даній справі, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову до цього відповідача.

       Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

       Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

       Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

       Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).

       Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

       З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, тому підлягає залишенню без змін.

       Колегія наголошує, що позивач, за наявності підстав, не позбавлений можливості, на захист своїх прав та законних інтересів, звернутись до суду з іншим позовом, за іншого обґрунтування.

       На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

       Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — залишити без задоволення.

       Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року — залишити без змін.

       Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.

       Судді: