Ухвала

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 595/524/18

провадження № 61-12387св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року у складі судді Федорончуком В. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ходоровський М. В., Бершадська Г. В., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні будинком по АДРЕСА_1 шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Порохова Бучацького району матері ОСОБА_8 в порядку спадкування, згідно рішення Бучацького районного суду від 14 жовтня 2013 року, він став власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .

У зв`язку із не проживанням в цьому населеному пункті він вирішив будинок продати, а купити його, з метою проживання сина із сім`єю, виявила бажання сусідка ОСОБА_9 , мама відповідача ОСОБА_2 . Їм було повідомлено про намір продати житловий будинок за 12 000 дол. США, із ціною продажу будинку ОСОБА_9 погодилася.

Посилався на те, що дозвіл на користування житловим будинком відповідачам не давав, вони не є його родичами, добровільно виселитись відмовляються, їхнє проживання перешкоджає йому належним чином користуватися та розпоряджатися будинком, який має намір продати.

Просив усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа переглядалася судами неодноразово.

Рішенням Бучацького районного суду від 15 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів, що відповідачі без будь-якого попередження та без отримання дозволу самовільно вселилися в його будинок.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволено, усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тому факту, що єдиним власником жилого будинку, в якому на час звернення з даним позовом проживає сім`я відповідачів, є позивач ОСОБА_1 , який заперечує наявність передбачених законом підстав для проживання відповідачів у його будинку. Не враховано також, що відповідачі не є членами сім`ї позивача й відповідні договори, які б надавали право проживати їм у даному будинку, в передбачений законом спосіб між сторонами по справі не укладалися.

Постановою Верховного Суду 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Ю. В. задоволено частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована, зокрема тим, що вирішуючи питання про виселення без надання іншого жилого приміщення, суд має враховувати статтю 109 ЖК УРСР;суд апеляційної інстанції не врахував належним чином принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав позивача в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, та не оцінив таке виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції; чи наявне у відповідачів інше житло до вселення і на час розгляду справи про виселення, зокрема яке буде придатне для малолітньої дитини - ОСОБА_7 ; не враховано чи дотримано принцип пропорційності при позбавленні відповідачів разом з малолітньою дитиною житла, яке є постійним їх місцем проживання з 2014 року, чи не покладено на родину ОСОБА_2 , у якій також наявна малолітня дитина, надмірний тягар виселення їх із спірного будинку.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не здійснив належним оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу, як невід`ємної складової верховенства права у питанні захисту права власності особи як власника майна та приватних осіб з точки зору розв`язання проблеми їх виселення з майна власника, висновок апеляційного суду про виселення відповідачів є передчасним.

Верховний Суд послався на подібні правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Бучацького районного суду від 15 лютого 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що приймаючи до уваги факт домовленості позивача і ОСОБА_9 про купівлю-продаж спірного будинку, отримання позивачем та його донькою грошей від матері відповідача ОСОБА_9 , колегія суддів вважала зазначене підставою вселення та проживання відповідачів з 2014 року у будинку позивача, тому син ОСОБА_9 - ОСОБА_2 разом із сім`єю вселилися у спірний будинок зі згоди власника будинку - ОСОБА_1 . Іншого житла у відповідачів не має. Тому немає під стави для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення згідно статті 116 ЖК України.

При ухваленні рішення апеляційний суд керувався принципом «пропорційності», який судова практика Європейського суду з прав людини розглядає як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності, провівши у зв`язку із цим оцінку обставин справи на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним з переслідуваною метою, визначеною пунктом 2 статті 8 Конвенції. Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві. Зазначено, що у відповідачів інше житло для проживання відсутнє. Тому суд першої інстанції правильно відмовив у позові позивача про виселення відповідачів згідно статті 116 ЖК України.

Апеляційний суд зазначив, що наведене відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі

№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Аргументи учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову. Стягнути з відповідачів судові витрати.

Касаційна скарга мотивована тим, що в цій справі спір виник між ним, як власником житлового будинку, та відповідачами, як особами, які самоправно зайняли житловий будинок, з приводу усунення перешкод у праві користування вказаним житлом. З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статей 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК УРСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження

№ 14-64цс20)).

Враховуючи те, що він категорично заперечує проти проживання у будинку відповідачів, які без його згоди вселилися у спірне житлове приміщення, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

Після того, як він став власником, між ним та ОСОБА_9 дійсно велися переговори про продаж житлового будинку в с. Порохова за умови сплати нею 12 000 дол. США. Остаточної згоди про продаж майна ОСОБА_9 досягнуто не було, оскільки ОСОБА_9 не мала тієї суми, за яку домовилися продати будинок. Будь-якого правочину на відчуження житлового будинку ні з ОСОБА_9 , ні з відповідачами у справі не укладав. Він не надавав жодної згоди на вселення відповідачів у його житловий будинок. Крім того в суді першої та апеляційної інстанції, його представником було вказано, що він вживав заходи щодо їх виселення, а саме 25 червня 2016 року він подав позов до відповідачів про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення (справа

№ 595/1220/16-ц), однак оскільки він не був належним чином повідомлений по дату та час розгляду справи позов було залишено без розгляду, а тому у 2018 році він вимушений був повторно звернутися з аналогічним позовом, що не заборонено нормами ЦПК України, оскільки відповідачі продовжували порушувати його права.

Оцінюючи виселення відповідачів з житлового будинку на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, між сторонами не було домовленості щодо проживання в його житловому будинку, по-друге, відповідачі позбавили його права вільного користування та розпорядження майном, яке йому належить на праві власності, по-третє, відповідачі не надали, а суд не здобув доказів відсутності у відповідачів іншого житла.

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5 , поданий представником ОСОБА_10 , на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін, оскільки касаційна скарга є безпідставною та необґрунтованою, а оскаржувані судові рішення такими, що винесені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відзив мотивований тим, що в будинку проживають відповідачі ОСОБА_2 ,

ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року. Відповідач ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був неповнолітніми на час звернення до суду із цим позовом та на час ухвалення судових рішень у справі, а ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , і на час касаційного перегляду рішення у цій справі є малолітнім. Окрім того, за наведеною адресою проживає малолітній ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який є сином

ОСОБА_12 .

Судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок, що у відповідачів немає іншого житла, а тому підстави для їх виселення без надання іншого жилого приміщення згідно зі статтею 116 ЖК України відсутні. В житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 з сім`єю поселився за згоди ОСОБА_1 .

Окрім того, ухвалою Бучацького районного суду від 16 грудня 2020 року

ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016210060000100 від 16 березня

2016 року за частиною другою статті 190 КК України, закрито.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, у постановах Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 522/15074/17, від 04 березня 2019 року у справі № 143/1410/17, від 26 вересня 2019 року у справі № 320/1384/17-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18).

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року відзиви ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто заявникам без розгляду; справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 31 березня 2014 року є власником жилого будинку з надвірними будівлями та спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 .

Купити зазначений будинок для сина з сім`єю за ціну, узгоджену з позивачем у розмірі 12 000,00 дол. США, виявила бажання мати відповідача ОСОБА_2 , яка проживає по сусідству.

Відповідно до розписки ОСОБА_1 , 11 березня 2014 року він отримав від ОСОБА_9 (матері відповідача ОСОБА_2 ) грошові кошти у сумі 72 000,00 грн.

Згідно із письмовою розпискою дочки позивача ОСОБА_13 ( ОСОБА_14 ), вона 23 червня 2015 року отримала від ОСОБА_9 грошові кошти у сумі 1 800,00 дол. США (39 600,00 грн) як борг за будинок, розташований у селі Порохова Бучацького району Тернопільської області.

У спірному будинку відповідачі проживають з літа 2014 року.

З приводу шахрайських дій позивача, пов`язаних із зволіканням в оформленні договору купівлі-продажу спірного будинку, мати відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9 зверталася до правоохоронних органів.

Ухвалою Бучацького районною суду Тернопільської області від 11 березня

2016 року зобов`язано Бучацьке відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_9 від 18 листопада 2015 року про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України.

16 березня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за

№ 12016210060000100 внесено відомості за заявою ОСОБА_9 про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України та розпочато досудове розслідування.

16 травня 2018 року постановою Теребовлянської місцевої прокуратури скасовано постанову слідчого відділу Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області про закриття кримінального провадження № 12016210060000100 від 16 березня 2016 року.

19 лютого 2018 року ОСОБА_1 надіслав відповідачам претензію про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

19 березня 2018 році до Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області з приводу незаконного проживання невідомих громадян у належному йому спірному будинку звернувся ОСОБА_1 . У ході перевірки звернення встановлено, що в цьому будинку проживають

ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_5 , а також діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року по день надання відповіді на звернення (30 березня 2018 року). Будь-яких документів про право власності на відповідний жилий будинок з надвірними будівлями і спорудами у ОСОБА_2 немає.

Іншого житла у відповідачів немає.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

з таких мотивів.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Усталеною є позиція, що стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від

16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від

05 липня 2018 року у справі № 522/15074/17 (провадження № 61-19965св18), на яку є посилання в касаційній скарзі.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.

Зазначені гарантії відображені і у статті 321 ЦК України, згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).

1) В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:

«в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.

Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.

Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».

2) У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зроблено висновок, що:

«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР».

3) У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначено, що:

«у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенціїта статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні. Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору».

4) У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:

«правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від

2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява

№ 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява

№ 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня

2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява

№ 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку».

«будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня

1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».

«При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника».

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від

04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Висновки, які наведені у вказаних постановах, переважно сприйняті судовою практикою у справах про виселення (припинення права користування) осіб з житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення як такі, що:

стаття 8 Конвенції підлягає застосуванню у всіх таких справах, включно зі сферою відносин між фізичними особами, зокрема і у справах про захист права приватної власності, а правило про те, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, є загальним;

допустимим є протиставлення права особи, яка не має речового права на житлове приміщення, але не самоправно вселилась до нього, на повагу до такого її житла, передбачене у статті 8 Конвенції, праву власника, захищеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;

основним критерієм оцінки такої пропорційності та урахування балансу інтересів сторін спору є наявність або відсутність у відповідача іншого житла на праві власності;

спірні правовідносини у таких справах одночасно регулюються і ЦК і ЖК України, а частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян (які не самоправно вселилися до жилого приміщення)без надання іншого жилого приміщення;

допустимим є покладення обов`язку із забезпечення іншим житловим приміщенням осіб, які підлягають виселенню, на позивача у таких справах або іншу особу, яка має право вимоги про виселення, зокрема кредитора при зверненні стягнення на жилі приміщення, що є предметом іпотеки. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду у аналогічних справах (див. постанови від 27 листопада 2020 року у справі № 308/1960/17, від

16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 24 лютого 2021 року у справі

№ 648/3192/17, від 24 березня 2021 року у справі № 310/2258/18-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/17024/17, 19 травня 2021 року у справі № 658/977/19, провадження № 61-1282 св 21, від 04 серпня 2021 року у справі № 161/19560/18, від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19, від 01 вересня 2021 року у справі № 751/2231/19-ц, від 08 вересня 2021 року у справі № 755/15348/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 127/13946/17, від 03 листопада 2021 року у справі № 640/14488/17, від 01 грудня 2021 року у справі № 523/1494/16-ц, від

15 грудня 2021 року у справі № 459/175/17, від 21 грудня 2021 року у справі

№ 359/2087/19, від 03 травня 2022 року у справі № 303/2976/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19, від 14 вересня 2022 року у справі

№ 334/4126/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 333/3891/21 та багатьох інших).

Відсутні підстави для не застосування такого загального підходу і до справ про виселення за наявності зобов`язального характеру правовідносин безпосередньо між сторонами спору, наприклад коли продавець житлового приміщення та члени його сім`ї відмовляються виселятись з проданого житлового приміщення (див. постанову Верховного Суду від 03 листопада

2021 року у справі № 640/14488/17).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зміст статті 8 Конвенції та практика Європейського суду з прав людини свідчить, що її основною метою є захист особи від втручання органів влади у приватне та сімейне життя, тобто є негативним зобов`язанням держави не допускати свавільного втручання в її справи. Позитивні зобов`язання держави щодо захисту приватного життя в контексті застосування статті 8 Конвенції можуть включати в себе вжиття заходів, призначених забезпечити повагу до приватного життя і у сфері відносин приватних осіб один з одним, однак які не можуть тлумачитись як такі, що надають право державі займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції (стаття 17 Конвенції).

Тому спосіб, у який наведена судова практика тлумачить та застосовує статтю 8 Конвенції, призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції, яка не розрахована на застосування при вирішенні судом спорів між фізичними особами про виселення (припинення права користування) з житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення, оскільки основною її метою є захист особи від втручання органів влади, тобто стаття 8 Конвенції підлягає застосуванню у публічних відносинах (спорах) між державою та приватною особою. Саме такі справи за статтю 8 Конвенції були предметом розгляду Європейського суду з прав людини, зокрема і ті, на які є посилання у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду (у праві «Садов`як проти України», № 17365/14, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року - спір за позовом військового прокурора Львівського гарнізону про виселення колишніх військовослужбовців з гуртожитку Академії сухопутних військ; у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, ЄСПЛ, від 2 грудня

2010 року - спір про виселення заявників з державної квартири за позовом Державної податкової інспекції; у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», № 19009/04, ЄСПЛ, від 13 травня 2008 року - спір між наймачем соціального житла та міською радою про виселення за спрощеною процедурою; у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства», № 66746/01, ЄСПЛ, рішення від 27 травня 2004 року - виселення заявника та його сім`ї з майданчика, що належить органу місцевої влади та інші). Тобто існуюча практика ЄСПЛ не є релевантною для вирішення подібних спорів.

Між тим вирішення судом таких справ між фізичними особами (здійснення правосуддя) не можливо розглядати як втручання держави у приватне життя, зокрема і права на повагу до житла, а застосування судом статті 8 Конвенції - позитивним зобов`язанням держави.

Натомість застосування статті 8 Конвенціїу таких справах, коли у відповідача відсутнє інше житло, призводить до ситуації за якої власник житла, особа якій належить суб`єктивне цивільне право (право власності), не може його захистити, тобто фактично втрачає ефективні матеріальні гарантії реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод.

У схожій ситуації Європейський суд з прав людини констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (KOPYTOK v. RUSSIA, № 48812/09, § 37-39, ЄСПЛ, від 15 січня 2019 року).

Європейський суд з прав людини «не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла, і такий інтерес буде представляти його або її «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу N 1 до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає «майно» за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, § 78, ЄСПЛ, від 11 січня 2017 року).

Отже, спори між фізичними особами про виселення підлягають вирішенню судом з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, проте є недопустимим протиставлення права особи на повагу до житла праву власності фізичної особи, захищеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, тому стаття 8 Конвенції у таких справах не підлягає застосуванню.

У статті 9 ЦК України передбачено, що положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Законодавець при прийнятті ЦК України у статті 9 не визначив особливостей застосування положень ЦК України щодо ЖК України, оскільки відносини, регулювання яких міститься в ЖК України, в більшості своїй є цивільно-правовими та мають регулюватися саме ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі

№ 5-рп/2012 вказано, що «згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Для вирішення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи ЖК) слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК України, яка закріплює пріоритет норм ЦК України над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК України над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України, Верховним Судом України (див. постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), так і Великою Палатою Верховного Суду (див. постанову від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

У статтях 391, 401 - 406 ЦК України відбулося закріплення кардинально іншого правового регулювання порівняно із положеннями статей 109, 156, 157 ЖК України. Це свідчить про те, що з набранням чинності ЦК України, тобто

з 01 січня 2004 року, положення відповідних статей ЖК України не повинні застосовуватися при розгляді спорів за позовом власником житла про виселення інших осіб, оскільки суперечать статтям 391, 401 - 406 ЦК України.

Крім того, стаття 109 ЖК України розміщена в главі 2 Кодексу «Користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду», тобто норми якої регулюють відносини між державою/органами місцевого самоврядування і фізичними особами - наймачами житла, якщо інше прямо не передбачено у відповідній нормі закону.

Відповідно до Конституції України обов`язком держави є безоплатне забезпечення житлом у державному житловому фонді та житловому фонді органів місцевого самоврядування громадян, які потребують соціального захисту, а не всіх громадян, які не мають житла на праві власності. Всі інші правовідносини, пов`язані з реалізацією права на житло, відбуваються у сфері цивільно-правових відносин. Тобто реалізація права на житло здійснюється громадянами України самостійно, без сприяння держави (крім випадків, встановлених законом), а тим більше - приватних суб`єктів, за власний рахунок. Особа, яка не має житла, може купити нове, орендувати житло, отримати службове житло чи місце у гуртожитку або притулку тощо. Якщо держава не зобов`язана забезпечити житлом осіб, які підлягають виселенню із житлового приміщення, то, вочевидь, будь-який похідний обов`язок щодо вирішення питання забезпечення житлом таких осіб при розгляді справ про виселення не може покладатися і на власника приміщення.

Тому стаття 109 ЖК України не може бути визначена як норма закону, яким закріплено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення із житла, бо таке тлумачення суперечитиме Конституції України, а також положенням ЦК України. Якщо на власника житла покладено обов`язок по забезпеченню таких осіб іншим житловим приміщенням, то у такому випадку відбувається покладення індивідуального та надмірного тягаря на власника в порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Слід звернути увагу, що згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Проте ЦК не передбачає такої відмови в захисті цивільного права (права власності) в спорі про виселення як відсутність житла в особи чи осіб яких виселяють.Спосіб в який застосовується в судовій практиці стаття 16 ЦК України в спорах про виселення призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції.

Тому застосування статті 109 ЖК України до правовідносин, на які вона не розрахована, а саме до вирішення позову фізичної особи - власника про виселення, порушує вимоги Конвенції щодо «якості закону», не є чітким або передбачуваним.

У справі, що переглядається, суди встановили, що відповідачі влітку 2014 року вселилися у житловий будинок зі згоди власника - позивача в межах попередньої домовленості про купівлю-продаж спірного будинку, проте відповідного договору купівлю-продаж укладено не було, як і домовленості про порядок користування цим будинком, відповідачі не зареєстровані у ньому, не є членами сім`ї позивача, тобто які продовжують проживати у будинку позивача безпідставно, а позивач тривалий час вимагає виселення відповідачів та вживає відповідні заходи.

Проте за обставин, що відповідачі не самоправно вселилась до будинку і іншого житла не мають, застосування принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції та статті 109 ЖК України як норми закону, якою закріплено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, фактично унеможливлює судовий захист права власника будинку, натомість дозволяє користуватися ним відповідачам безстроково та безоплатно,що не є несумісним з вимогами Конституції України, ЦК України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Така ситуація може призводити до вжиття власниками позасудових способів впливу та «примушування» таких осіб до виселення, наприклад шляхом відмови від договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (див. постанову Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі

№ 196/1527/18).

Аналіз судової практики свідчить, що суди у таких спорах по різному застосовують норми ЖК України та ЦК України, визначають їх співвідношення у регулюванні спірних правовідносин, застосовують або не застосовують статтю 8 Конвенції тастаттю 109 ЖК України. Зокрема, про це також свідчить зміст судових рішень у цій справі, а також у справах, на постанови Верховного Суду в яких міститься посилання як на підставу касаційного оскарження.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня

1999 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень є очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у вирішенні спорів про виселення за позовом фізичної особи (власника) та відмови від принципово помилкового підходу про допустимість регулювання правовідносин одночасно і ЦК і ЖК, перегляду підходу щодо застосування статті 8 Конвенціїта статті 109 ЖК України у цих правовідносинах, як такого, що обмежує ефективний захист фундаментального права власності, оскільки призводить до відмови в захисті цивільного права (права власності) в спорах про виселення лише внаслідок відсутності житла в особи чи осіб яких виселяють. Спосіб в який застосовується в судовій практиці стаття 16 ЦК України в спорах про виселення призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції, порушує вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо «якості закону», не є чітким або передбачуваним, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260, 403, 404 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 595/524/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук