ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6288/22 Справа № 201/2056/22 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н.В. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2022 року                                                                м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.        

суддів – Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

при секретарі – Драгомерецькій А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна, -

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна.

Позов мотивовано тим, що позивачі є дітьми ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і вони є його спадкоємцями за законом.

Так, 27 квітня 2007 року між ОСОБА_5 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір № DNDVGK00000416, п. 7.1., якого передбачена сплата позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 даного Договору. Додатковим договором № 2 від 28 грудня 2015 року, яким сторони домовилися викласти п. 7.1. Кредитного договору у новій редакції, також передбачена сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п. 6.2 даного Договору.

Проте, рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом  ОСОБА_5  до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена п. 7.1 Кредитного договору, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним. Згідно ч. 1 ст. 216, ч. 1, ч. 3 ст. 1212 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Сплачена ОСОБА_5 на підставі нікчемного п. 7.1. Кредитного договору комісія становить 174 383,96 доларів США, і кожен з позивачів, як спадкоємець ОСОБА_5 , має право отримати від АТ КБ «ПриватБанк» по 1/3 від цієї суми.

Отже, позивачі, посилаючись на ст.ст. 216, 1212, 1218 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ч. 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», просили задовольнити позовні вимоги та стягнути з відповідача на користь кожного з позивачів по 58 127,98 доларів США.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року позовні вимоги задоволено та ухвалено стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 58 127, 98 доларів США; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 58 127, 98 доларів США; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 58 127, 98 доларів США; вирішено питання стосовно судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими.

В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що 27 квітня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_5  був укладений Кредитний договір № DNDVGK00000416, у відповідності до п. 1.1. якого, Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п. 7.1. цього Договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим Договором, зазначені у розділі 7 Договору.

Згідно п. 7.5. Кредитного договору місце укладення цього Договору: Дніпропетровське регіональне управління КБ «ПриватБанк», Дніпропетровськ, вул. Рогальова, буд. 12.

У відповідності до п. 7.1. Кредитного договору Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 27 квітня 2007 року по 27 квітня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії (далі – Кредит) у розмірі 827 197,00 доларів США на наступні цілі: 751 655,00 доларів США на купівлю нерухомості та будівництво, а також на сплату страхових платежів в сумі 75 542,00 доларів США у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 даного Договору зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,98% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 даного Договору. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в Період сплати Позичальник повинен надавати Банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 9 739,54 доларів США для погашення заборгованості за Кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди.

Згідно п. 6.2 даного Договору при невиконанні Позичальником умов, передбачених п. 2.2.11 Договору, Банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку.

28 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та відповідачем був укладений Додатковий договір № 2 до вказаного кредитного договору, згідно з яким сторони домовилися викласти п. 7.1 Кредитного договору у новій редакції, а саме: «Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,98% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п. 6.2 даного Договору».

09 березня 2022 року позивачі звернулись до АТ КБ «ПриватБанк» з вимогами про сплату у семиденний строк від дня пред`явлення цих вимог кожному з них по 58 127,98 доларів США, які були отримані відповідачем 09 березня 2022 року, обґрунтувавши їх нікчемністю положень п. 7.1. Кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, на виконання яких їх батьком ОСОБА_5 були сплачені банку кошти на загальну суму 174 383,96 доларів США. Вказані вимоги були залишені відповідачем без задоволення.

Задовольняючи позовні вимоги, районний суд виходив з наступного.

Пунктом 7.1. спірного Кредитного договору сплата Позичальником Банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 даного Договору.

Додатковим договором № 2 від 28 грудня 2015 року, яким п. 7.1 Кредитного договору викладено у новій редакції також передбачена сплата Позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п. 6.2 даного Договору».

Проте, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абз. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час укладення спірного Кредитного договору, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою ст. 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року в частині сплати позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 цього Договору. є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було прямо заборонено ч. 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

За таких обставин п. 7.1. Кредитного договору від 27 квітня 2007 року № DNDVGK00000416 в частині сплати Позичальником Банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 даного Договору, є нікчемними.

Як вбачається з розрахунку заборгованості за договором № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, складеному АТ КБ «ПриватБанк» станом на 21 серпня 2020 року, в ньому містяться графи «Комісія нарахована» та «Сплачено комісії», в яких відображені нараховані банком та сплачені позичальником ОСОБА_5 суми комісії.

З вказаного розрахунку (графа «Комісія нарахована») вбачається, що банком, починаючи з 21 травня 2007 року, щомісяця нараховувалась комісія у фіксованій сумі 1 503,31 доларів США, а оплата позичальником ОСОБА_5 (графа «Сплачено комісії») здійснювалась, починаючи з 21 травня 2007 року по 21 серпня 2016 року, щомісяця у сумі 1 503,31 доларів США, і загальна сума комісії, сплачена позичальником ОСОБА_5 складає 174 383,96 доларів США (а.с.№ 51-60 т.№1).

При цьому, з огляду на те, що у п. 7.1 Кредитного договору визначено, що Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти у розмірі 827 197 доларів США, з яких 751 655 доларів США на купівлю нерухомості та будівництво, а 75 542,00 доларів США на сплату страхових платежів, то фактична сума кредиту, яка отримана Позичальником, складає 751 655 доларів США, а винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця становить 1 503,31 доларів США (751 655 доларів США х 0,20%), що відповідає розміру платежів, зазначених в графі «Комісія нарахована» розрахунку заборгованості за Кредитним договором № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, наданому відповідачем.

Вказані обставини дозволяють дійти висновку, що у період з 21 травня 2007 року по 21 серпня 2016 року на виконання п. 7.1. Кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року ОСОБА_5 була сплачена ЗАТ КБ «ПриватБанк» винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця, що становить 1 503,31 доларів США щомісяця, на загальну суму 174 383,96 доларів США.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 від 17 квітня 2021 року, виданому Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (а.с.№34 т.№1).

Як вбачається з матеріалів спадкової справи № 5/2021, наданої Васильківською державною нотаріальною конторою, спадкоємцями за законом після померлого ОСОБА_5 є його дочка – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та його син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.№2-250 т.№2, а.с.№ 1-82 т.№ 3).

На підставі приписів ч.1 ст. 1218 ч. 1, ч. 2 ст. 1220, ч. 3 ст. 1223, ч. 1 ст. 1267 ЦК України з дня смерті спадкодавця ОСОБА_5 та відкриття спадщини до його спадкоємців, які є позивачами у цій справі, перейшли у рівних частках усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, у тому числі права щодо застосування наслідків недійсності нікчемних положень п. 7.1 Кредитного договору щодо винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.

За таких обставин позовні вимоги про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь кожного з позивачів по 58 127,98 доларів США на загальну суму 174 383,96 доларів США, сплачених ОСОБА_5 на виконання нікчемних положень п. 7.1 Кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, є законними та обґрунтованими.

Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У відповідності до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення спірного Кредитного договору, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.

Статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність визначено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, встановлено, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Згідно ч. 5 ст.216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Пленум Верховного Суду України в п. 4, п. 5, п. 10 Постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними звернув увагу на наступне: « Судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Частиною 1 ст. 1216, ч. 1 ст. 1217 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно ч.1 ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У відповідності до ч. 1, ч. 2 ст. 1220, ч. 3 ст. 1223 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Частиною 1 ст. 1267 ЦК України встановлено, що частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Так, суд першої інстанції вірно встановив, що п. 7.1. Кредитного договору в частині сплати Позичальником Банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 даного Договору, є нікчемним, а у відповідності до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а тому доводи апеляційної скарги про те, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 не спростовано презумпцію правомірності правочину, оскільки у задоволені позовних вимог про визнання недійсним п. 7.1. Кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року було відмовлено є необґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції інстанції безпідставно застосовано положення ЗУ “Про захист прав споживачів”, оскільки з моменту смерті боржника за основним зобов`язанням, правовідносини між спадкоємцями та кредитором втратили ознаки ознаки зобов`язального права та повинні розглядатись у рамках спадкового права, колегія суддів відхиляє, оскільки позивачі є спадкоємцями та до них перейшли у рівних частках усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, у тому числі права щодо застосування наслідків недійсності нікчемних положень п. 7.1 Кредитного договору щодо винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі ж порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до положень ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав фізичних осіб. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У справі, яка розглядається, позивачі обрали спосіб захисту порушеного права у вигляді стягнення безпідставно набутого майна, який є неефективним.

Так, матеріалами справи встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом  ОСОБА_5  до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена п. 7.1 Кредитного договору, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним.

А тому, позивачі, як спадкоємці після смерті ОСОБА_5 , мають право на зарахування вищевказаних сум, які були стягнуті за пунктом п. 7.1 Кредитного договору, який визнано судом нікчемним, в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором, у зв`язку з цим, саме цей спосіб захисту є правильним.

Враховуючи зазначені норми закону, колегія суддів приходить до висновку, що позивачам при зверненні до суду було обрано не вірний спосіб захисту, в зв`язку із чим оскаржуване рішення як таке, що ухвалене у порушення вимог матеріального та процесуального права підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»  — задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року— скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна- відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судовий збір з кожного по 6 202,50 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Е.Л. Демченко

Т.Р. Куценко