ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 631/961/17 Номер провадження 22-ц/814/1369/22Головуючий у 1-й інстанції Пархоменко І.О. Доповідач ап. інст. Хіль Л. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2022 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Хіль Л.М.,

суддів: Гальонкіна С.А., Карпушина Г.Л.,

за участю:

представника відповідача - ОСОБА_1

при секретарі Бродській В.О.

розглянувши у відкритому судовому засідання в м. Полтаві провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 22 листопада 2021 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третіх осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Нововодолазької районної державної адміністрації, органу опіки та піклування Нововодолазької селещної ради Нововодолазького району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Апеляційний суд, заслухавши доповідь судді-доповідача,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом в якому просила визнати ОСОБА_2 та її малолітніх дітей такими, що втратили право на користування житловим приміщенням яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування позову вказувала, що вона разом з третіми особами по справі є співвласниками житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначала, що ОСОБА_2 разом зі своїми малолітніми дітьми з 07.11.2012 зареєстрована у спірному житловому приміщенні, проте фактично проживає за адресою, АДРЕСА_2 .

Вказувала, що жодного дня відповідач та діти у квартирі не проживали, не користувалися житлом за місцем реєстрації, як місцем проживання. Особистих речей відповідача та її дітей у квартирі немає. Заначене підтверджується актами депутатів від 20.09.2016 та 08.11.2017.

Зазначала, що через реєстрацію відповідача та її малолітніх дітей вона вимушена сплачувати за них комунальні послуги, а також виникають складнощі у призначенні субсидії.

Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 22 листопада 2021 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третіх осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Нововодолазької районної державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_4 17.02.2011 року, ОСОБА_5 17.02.2011 року, втратившими право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 слід відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги вказано, що вона з позивачем є членами сім`ї, оскільки мають другий ступінь споріднення та є родичами.

Вказує, що позивачем не доведено належними доказами те, що усунення перешкод у користуванні приміщенням шляхом зняття реєстрації сторін пов`язане з тим, що ОСОБА_3 вимушена сплачувати за відповідача та її дітей комунальні послуги.

Зазначає, що посилання судом на несплату нею комунальних послуг та на те, що вона не утримує спірне житло не підтверджено належними доказами.

Сторони будучи належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи до суду не з`явились.

Від третьої особи - Служби у справах дітей Нововодолазької районної державної адміністраці надійшло клопотання про рогляд справи у їх відсутність.

Від адвоката Майбороди С.С. яка діє в інтересах ОСОБА_3 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із відсутністю інтернет через віялові відключеннями електроенергії.

Апеляційний суд вважає, що клопотання не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так відповідно до ч. 5 ст. 212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

Відповідно достатті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Апеляційний суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Вказаного висновку дійшов і Верховний суд у справі №361/8331/18 в постанові від 01 жовтня 2020 року.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про розгляд апеляційної скарги без участі учасників справи, оскільки у справі достатньо доказів для правильного вирішення спору.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Місцевим судом вірно встановлено, що з дублікату, виданого ОСОБА_3 18 листопада 2016 року Відділом приватизації житлвоого фонду Нововодолазької селищної ради на підставі розпорядження віддул приватизазії житлового фонду Нововодолазької селищної ради № 2483 від 18 листопада 2016 року, вбачається що квартира за адресою: АДРЕСА_1 ., належить на праві приватної спільної (сумісної) власності ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (а.с. 12).

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 78417505, сформованого 19.01.2017 року, ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 є власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі дубліката виданого 18 листопада 2016 року замість втраченого свідоцтва про право власності на житло від 17.04.1997. Форма власності спільна сумісна (а. с. 13).

Згідно довідки про склад сім`ї виданою 03.10.2017 року Виконавчим органом з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб Нововодолазької селищної ради Нововодолазького району Харківської області за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Будинкова книга для прописки громадян містить інформацію щодо реєстрації в будинку адресою АДРЕСА_1 позивача, відповідача з дітьми та третіх осіб (а. с. 15 - 17).

Відповідно до Акту Депутата виборчого округу № 5 Нововодолазької селищної ради ОСОБА_13 від 08.11.2017 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з листопада 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 , не проживають. Акт складено у присутності двох свідків (а. с. 18).

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 , ОСОБА_4 17.02.2011 року, ОСОБА_5 17.02.2011 року спільним побутом з власниками квартири не пов`язані, та не є членами сім`ї власників квартири, тому їх право користуватися чужим житлом підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України, а саме, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Апеляційний суд вважає такі висновки місцевого суду вірними з наступних підстав.

Згідно з ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 156 цього ж Кодексу члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК до членів сім`ї наймача належать дружина, їхні діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права й обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 78417505, сформованого 19.01.2017 року, ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 є власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі дубліката виданого 18 листопада 2016 року замість втраченого свідоцтва про право власності на житло від 17.04.1997. Форма власності спільна сумісна (а. с. 13).

Із матеріалів справи вбаєчається, що відповідно до Акту Депутата виборчого округу № 5 Нововодолазької селищної ради ОСОБА_13 від 08.11.2017 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з листопада 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 , не проживають. Акт складено у присутності двох свідків (а. с. 18).

Місцевим судом було вірно встановлено, що ОСОБА_2 та її малолітні діти ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ніколи не були членом сім`ї власника спірної кварири.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду України 13.10.2020 № 447/455/17 у такому спорі необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Верховний Суд зазначив, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Частиною 1 статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб ( частина 1 статті 383 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачене статтями 401-406 ЦК України.

Так, згідно з частиною 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів ( земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду ( частина 1 статті 402 ЦК України).

У статті 406 ЦК України визначені умови припинення сервітуту.

Так, пунктом 4 частини 1 цієї статті, зокрема, передбачено, що сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення ( частина 2 статті 406 ЦК України).

Заразом, вирішуючи відповідний спір в частині вимог до дітей відповідача необхідно виходити із балансу інтересів обох сторін.

Очевидно, що факт реєстрації відповідача та її дітей перешкоджає заявнику у здійсненні права користування та розпорядження своєю власністю, які він має право вимагати усунути.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Для реалізації повноважень власника житла останній має право вимагати від відповідачів усунення порушення свого права у визначений ним спосіб.

Право ОСОБА_2 та її дітей на користування належним позивачу житлом можна обмежити лише у випадку, коли таке втручання у право на повагу до житла буде законним і пропорційним поставленій меті.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria).

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втрата права користування житлом буде оцінена на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Вирішуючи позовні вимоги про усунення перешкод позивачу у користуванні житлом шляхом визнання разом із відповідачем її дітей такими, що втратили право користування житлом, у контексті пропорційності застосування такого заходу, апеляційний ураховує, що як діти, так і їхня мати, в спірній квартирі не проживали, пов`язані спільним побутом не були, взаємних прав та обов`язків не мали.

Згідно з положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Отже, порушені реєстрацією та проживанням дітей відповідача права позивача на вільне володіння, користування чи розпорядження спірним майном, як власника цього житла підлягають захисту.

На думку колегії суддів, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом позбавлення відповідача та її дітей права користування спірним житлом на предмет відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті, зважаючи на статтю 8 Конвенції, і передбачене законом і є необхідним в демократичному суспільстві.

З огляду на положення статей 64, 156 ЖК УРСР відповідачі не мають права користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім`ї власника, а також у розумінні вказаних положень законодавства не є особами, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство.

Апеляційний суд також бере до уваги те, що хоча відповідач разом із дітьми була зареєстрована у належній позивачу квартирі, однак згідно Акту Депутата виборчого округу № 5 Нововодолазької селищної ради ОСОБА_13 від 08.11.2017 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з листопада 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 , не проживають (а. с. 18).

Матеріали справи не містять доказів, що останні намагалась вселитись у спірну квартиру. Це вказує на те, що вона має намір зберегти формальне, а не фактичне місце проживання.

В матеріалах справи відсутні відомості про інші угоди, які б надавали право відповідачу та її дітям на платній чи безоплатній основі користуватися майном позивачів.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не є членами сім`ї позивача тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач разом із своїми дітьми є членами сім`ї позивача не підтверджено належними доказами.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що не було залучено органу опіки та піклування саме по собі не є підставою для скасування законного та обгрунтованого рішення.Слід зазначити, що Орган опіки та піклування було залучено на стадії апеляційного розгляду.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).

Виходячи з викладеного, судова колегія дійшла висновку про те, що судом першої інстанції з`ясовано всі обставини та надано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення місцевого суду, судовою колегією не встановлено.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення місцевого суду без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374,375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 22 листопада 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції

Головуючий суддя Л.М. Хіль

Судді С.А. Гальонкін

Г.Л. Карпушин