Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 753/6676/20

провадження № 61-21336св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського нотаріального округу Середа Вікторія Георгіївна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року у складі судді Каліушка Ф. А. та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Нежури В. А.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського нотаріального округу Середа В. Г., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації.

Позов мотивований тим, що між позивачем та ОСОБА_2 укладені договори позики на суму 32 000,00 дол. США та 100 000,00 грн, що підтверджується відповідними розписками від 05 серпня 2012 року, 10 вересня 2012 року, 20 вересня 2012 року та 30 вересня 2012 року.

13 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

21 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_4 договір дарування квартири АДРЕСА_2 .

05 жовтня 2012 року ОСОБА_2 уклав із сином ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_3 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики в розмірі 355 776 грн, проценти за користування позикою в розмірі 248 260,44 грн, три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5 315,63 грн.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за донарахованими відсотками за порушення грошових зобов`язань, сумою інфляційних втрат та 3% річних у загальному розмірі 2 278 847,25 грн, а також судовий збір у розмірі 6 890,00 грн.

На переконання позивача, укладені між відповідачами правочини є фіктивними та такими, що порушують його законні права, оскільки дії сторін під час їх укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на квартири, з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на нього в рахунок виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 боргу, що є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Початок перебігу позовної давності необхідно відраховувати з 25 лютого 2020 року - дати фактичного отримання представником позивача інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач просив:

визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , посвідченого 25 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3630;

визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_4 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , посвідченого 21 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3690;

визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_6 , посвідченого 05 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3782.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 24 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Середи В. Г., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрацій, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту укладення договору дарування, ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. ОСОБА_7 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_2 з 31 березня 2005 року, сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. З 2011 року ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_3 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. На момент укладення оспорюваних договорів дарування, прийняття відповідачами ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 дару, реєстрації права власності на нерухоме майно за ними, позивач ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році. На момент дарування вищезазначених квартир будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належними йому квартирами не було. Доказів на підтвердження того, що до укладення договорів дарування ОСОБА_1 висував ОСОБА_2 вимогу щодо повернення позики в усній чи письмовій формі позивачем не надано. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що сукупність наведених обставин спростовує той факт, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача. Будь-яких інших фактичних даних, які б надавали суду підстави вважати, що укладання договорів дарування проведено відповідачами без наміру настання відповідних правових наслідків та з наміром завдати шкоди інтересам ОСОБА_1 , зловживати правом чи уникнути сплати боргу, позивачем не надано.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_6 , у якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що оспорювані договори дарування квартир є фіктивними (фраудаторними) правочинами, оскільки укладалися відповідачами виключно з метою невиконання відповідачем ОСОБА_2 своїх зобов`язань з повернення позичених коштів позивачу. Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не в достатній мірі враховано фактичні обставини справи, а саме те, що ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 є дітьми відповідача ОСОБА_2 . Також не враховано, що оспорювані договори дарування не відрізняються між собою змістовно, були посвідчені тим самим нотаріусом та укладалися між відповідачами в короткий проміжок часу, а саме, протягом календарного місяця, коли відповідач ОСОБА_2 вже користувався позиченими у позивача коштами та усвідомлював розмір існуючої перед позивачем заборгованості, строк повернення якої настане у вересні-жовтні 2012 року. Після укладення оспорюваних правочинів стало неможливим задоволення вимог позивача, оскільки спірні активи (квартири) вибули із власності відповідача ОСОБА_2 , відповідно, на них не могло бути звернено стягнення, що було проігноровано як судом першої, так і судом апеляційної інстанції. Доводи, наведені в постанові апеляційного суду, а саме, щодо реєстрації місця проживання в цих квартирах відповідачів до моменту укладення договорів дарування та щодо сплати відповідачами комунальних платежів за адресами спірних квартир, не спростовують того факту, що ці договори укладалися на шкоду кредитору, виключно з метою уникнення звернення стягнення на квартири боржника.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 753/6676/20, витребувано справу з суду першої інстанції.

У серпні 2022 року матеріали цивільної справи № 753/6676/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про касаційний розгляд справи за участю його та/або його представника, справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 27 січня 2022 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 26 травня 2021 року у справі № 727/2525/20, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Фактичні обставини

Суди встановили, що 05 серпня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 9 000 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути до 05 вересня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць.

10 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 20 000 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути до 10 жовтня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць.

13 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно.

20 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 3 000 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути до 20 жовтня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць.

21 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно.

30 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 100 000 грн, які відповідач зобов`язався повернути до 30 жовтня 2012 року зі спалою 10 % від вказаної суми в місяць.

05 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладений договір дарування квартири АДРЕСА_3 .

Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняв в дар вищезазначене нерухоме майно.

З моменту укладення договору дарування, ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію.

ОСОБА_7 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_2 з 31 березня 2005 року, сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію.

З 2011 року ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_3 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію.

На момент укладення оспорюваних договорів дарування, прийняття відповідачами ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 дару, реєстрації права власності на нерухоме майно за ними, позивач ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році. Будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належними йому квартирами не було.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, вказано, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. […] Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що оспорювані договори дарування укладено між близькими родичами та є безоплатними;

суди не звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди);

суди не врахували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своїх дітей, маючи грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюванні договори дарування направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника;

встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори дарування є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору.

За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про відмову у задоволенні позову за недоведеністю.

Водночас, у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 , який підписаний представником - ОСОБА_8 , міститься клопотання про застосування позовної давності (т. 1 арк. спр. 139-143).

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 758/10335/16-ц (провадження № 61-17055св21) зазначено, що «сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави».

Суди не розглядали питання застосування позовної давності, оскільки зробили висновок, що позов необґрунтований.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Отже, справу належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання щодо застосування позовної давності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановіВерховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 758/10335/16-ц (провадження № 61-17055св21), та меж касаційного оскарження, дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року скасувати.

Справу № 753/6676/20 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук