Справа № 369/4010/22

Провадження № 2/369/4069/22

РІШЕННЯ

Іменем України

03.11.2022 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.

секретаря Смушко К.В.

за участі

позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -

в с т а н о в и в :

У травні 2022 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою з 1987 року. Спільне життя не склалось, проживають окремо. Примирення між ними не можливе, подальше збереження шлюбу є недоцільним.

У відповідачки є сестра ОСОБА_4 , яка за його допомогою отримала земельну ділянку в с.Хотів. За відсутності в неї коштів для будівництва, було прийнято рішення про те, що він за власний кошт будує будинок з подальшим переоформленням на його сім`ю та спільним проживанням. У 1996 році ОСОБА_4 дарує збудований ним на 61% готовності житловий будинок на користь відповідачки по справі. Потім він добудовує будинок, вводить його в експлуатацію, прописують там і ОСОБА_4 . Через погіршення стосунків з ОСОБА_2 у 2005 році він переїздить проживати в будинок разом з спільними дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Оскільки будинок побудований за його кошти, в період шлюбу, тому це майно є спільним майном подружжя.

Також у період зареєстрованого шлюбу в листопаді 1997 році за договором купівлі-продажу придбано квартиру в АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу оформлений на відповідачку по справі.

Просив суд шлюб між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований у м.Києві відділом ЗАГС Московського РВК, 31 жовтня 1987 року, актовий запис №1336, - розірвати; визнати будинок АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_3 спільним майном подружжя; визнати за ним та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частині за кожним на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати за ним та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частині за кожним на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 травня 2022 року позовні вимоги про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя роз`єднані в різні провадження. Позовні вимоги про розірвання шлюбу виокремлені в окреме провадження.

14 червня 2022 року до суду надійшли додаткові пояснення позивача ОСОБА_1 . Позивач також зазначив, що ОСОБА_4 всупереч усній домовленості подарувала незакінчений будівництвом житловий будинок не їх родині, а персонально ОСОБА_2 . Але цей подарунок не міг мати персональне спрямування, оскільки саме він вкладав кошти в таке будівництво, займався його оформленням для проживання всієї родини, в тому числі ОСОБА_4 та їх матері. Тому цей дарунок забезпечував інтереси подружжя і майно є спільною сумісною власністю.

Через те, що після придбання будинку він був не готовий для проживання родини, ними було прийнято рішення про купівлю у 1998 році квартири в м.Києві та оформлення її на відповідачку. В цій квартирі був зроблений ремонт також за його кошти. Відповідачка всі зароблені нею кошти витрачала на власні потреби. Натомість він повністю забезпечував родину та двох доньок.

Після підключення будинку до всіх комунікацій, у 2005 році він переїхав туди проживати разом з доньками за їх бажанням. У подальшому він повністю утримував майно, доньок, за його кошт вони отримали вищу освіту. З 2011 року вони припинили спільне проживання, відповідачка залишилась проживати в квартирі та несла витрати на її утримання.

Просив вказані обставини врахувати при вирішенні справи та задоволити позов.

07 липня 2022 року до суду надійшов відзив відповідача. Не погоджуючись з позовом, ОСОБА_2 вказала, що її сестра ОСОБА_4 пропрацювала в сільській школі вчителькою шість років і тому отримала земельну ділянку. За згодою сільської ради сестра їй подарувала житловий будинок готовністю 61%. У будинку на даний час проживає відповідач та чинить їй перешкоди в користуванні майном. На час проведення будівництва відповідач мав скрутне матеріальне становище: незначну заробітну плату, борги, сплату внесків за квартиру, в якій проживала перша дружина з дітьми, сплата аліментів на двох синів в розмірі 33%, виплати за розбитий автомобіль. Відразу після реєстрації шлюбу, вона зняла кошти саме для будівництва житлового будинку, але позивач придбав на них автомобіль. Оскільки будинок їй подарований, то це майно є її особистою власністю. Вказала, що позивач переїхав проживати в будинок один без дітей, проживав там один, а вона з 2011 року самостійно оплачує всі рахунки по будинку. Вважає, що позивач подав неналежний доказ вартості спірного майна. Просила відмовити в задоволенні позову.

05 липня 2022 року до суду надійшли заперечення та пояснення на відзив відповідача. Зазначив, що посилання відповідачки на самостійне отримання її сестрою земельної ділянки, будівництво будинку власними коштами, наявність в нього великої кількості боргів, аліментних зобов`язань нічим не підтверджені вислови. Так, жодних боргів він не мав, працював на декількох підприємствах, мав гарний дохід. Аліменти на старшого сина виплатив в 1990 році, на меншого - 1997 році. Лише за його проханням ОСОБА_4 була влаштована вчителькою в сільську школу та отримала земельну ділянку. Вважає, що відповідач не довела своїх заперечень. Просив суд задоволити позов.

У підготовчому судовому засідання відповідачка ОСОБА_2 надала письмові додаткові пояснення та заперечення. Вказала, що позивач повинен був ретельно підготуватись до подання позову, зібрати всі докази, а не заявляти необґрунтовані клопотання, що унеможливлює можливості суду витребовувати такі докази. З урахуванням безпідставності та недоведеності позовних вимог, суд зобов`язаний відмовити в задоволенні позову.

Зазначила, що у будівництво житлового будинку були вкладені не лише нею зароблені кошти, а й кошти її матері. Але жити у ньому ні мати, ні її сестра, ні вона не могли через тривале будівництво, постійні перешкоди з боку позивача. Позивач не надав доказів існування у нього коштів для вкладення їх у будівництво спірного будинку. В цілому все життя позивач чинив над нею як фізичне насильство, так і психологічне насильство, виховував та налаштовував їх доньок проти неї. За весь час проживання позивача в будинку, будинок став занедбаним, захламленим, були знищені всі її речі. Подані позивачем оцінки спірного майна не можна приймати як доказ, так як об`єкти ніхто не оглядав, її не викликали, оцінка проведена два роки тому, результати значно завищені. Вказала, що вона має двох доньок і після її смерті все майно перейде до них. А позивач має ще двох синів, які претендують на це майно. Тому виділ будь-якої частини майна є не можливим. Позивач самостійно користується будинком 17 років, вона не чинили перешкод у цьому, через небажання ворожнечі.

Також вважала, що відсутній взагалі предмет позову, а тому провадження по справі слід закрити (т.1 а.с. 152-153).

03 серпня 2022 року позивач подав письмові пояснення та аналіз матеріалів справи (т.1 а.с.166-174). Вказав, що саме за його допомогою сестра отримала і роботу в сільській школі, і земельну ділянку під забудову. Саме за його кошт розпочалось будівництво та був побудований спірний житловий будинок, на підтвердження чого він надав копії чеків. Після того як сестра вирішила повернутись до росії, вони переоформили право власності на відповідачку для подальшого будівництва та проживання родиною. І в подальшому будівництво він здійснював також за власні кошти та за час будівництва майно істотно збільшилось у своїй вартості. Також за власні кошти була придбана та відремонтована спірна квартира. Тому дане майно є спільним майном подружжя. Просив задоволити позов.

19 вересня 2022 року відповідачка ОСОБА_2 подала суду письмовий підсумок матеріалів справи. Зазначила, що 61% житлового будинку були побудовані за її кошти та кошти її родичів і набуто нею у особисту власність на підставі договору дарування. Інші 39% добудовувались з 1996 року по 1998 року за спільні кошти, отримані під час шлюбу. Договір дарування є дійсним, а позивач його не оскаржував з-підстав фіктивності. Позивач протягом 19 років чинить їй перешкоди в користуванні будинком, не вкладає в нього кошти та привів його до руйнування, тобто умисно пошкодив її майно, і не має права в даний час вимагати хоч якусь частину майна. З 2011 року спірна квартира повністю знаходиться на її утриманні, жодних коштів позивач на її утримання не давав, а тому також не може претендувати на її частину. Просила відмовити в задоволенні позову.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав. Просив суд задоволити позов.

У судовому засіданні представник відповідача та відповідачка проти позову заперечували. Просили відмовити в задоволенні позову.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

При розгляді справи судом встановлено, що 31 жовтня 1987 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб.

Сторони мають повнолітніх дітей.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 липня 2022 року шлюб між сторонами був розірваний.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

У судовому засіданні сторони визнавали факт роздільного проживання ще в період перебування в зареєстрованому шлюбі, але такого факту суд при розгляді даної справи не встановлював, оскільки справу суд розглядає в межах заявлених позовних вимог. Враховуючи наведене, суд при вирішенні спору враховує факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 1987 року по 2022 рік.

Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 321 ЦК України, встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст.ст. 655, 657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

21 травня 1998 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

З листа КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» №062/14-6430 від 01 серпня 2022 року вбачається, що право власності на вищевказану квартиру зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 .

Згідно з ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

27 серпня 1996 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування незакінченого будівництвом, побудованого на 61% жилий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_4 .

Статтею 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Оскільки спірна квартира в м.Києві була придбана за час зареєстрованого шлюбу за договором купівлі-продажу, тому дане майно є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . При розгляді справи відповідачка не надала доказів придбання квартири за її особисті кошти. Посилання ОСОБА_2 на те, що вона останні роки проживає в цій квартирі, несення нею лиш витрат на її утримання, не впливають на режим спільності майна подружжя. Також не можуть прийматись до уваги доводи відповідача про те, що позивач не надав оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру, а тому провадження підлягає закриттю, оскільки у своєму позиві ОСОБА_1 вказував на відсутність правовстановлюючих документів у нього на спірне майно та скористався своїм правом на витребування доказів. Копія договору купівлі-продажу та підтвердження реєстрації права власності на квартиру на час розгляду справи саме за відповідачем надійшли на виконання ухвали суду. З огляду на встановлені судом обставини, не спростування відповідачем презумпції спільності майна подружжя, суд задовольняє позовні вимоги в частині визнання квартири спільним майном та визнання за сторонами права власності по Ѕ частині за кожним.

Щодо житлового будинку.

Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

П.23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на ча,с розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України.

Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно із статтею 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Відповідно до частин першої, другої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Встановлено, що на час перебування у зареєстрованому шлюбі в 1996 році ОСОБА_2 було подаровано незакінчений будівництвом житловий будинок, готовністю 61%. Житловий будинок був закінчений будівництвом та введений в експлуатацію 17 липня 1998 році. Акт прийомки в експлуатацію затверджений рішенням виконавчого комітету Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області №111/8 від 30 липня 1998 року. Дані обставини підтверджені матеріалами інвентаризаційної справи (т.1 а.с.212-249).

На час вирішення справи в матеріалах справи відсутні докази того, що право власності на новостворений житловий будинок було зареєстрованого у встановленому порядку.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Доказів того, що добудова вказаного об`єкта нерухомого майна була здійснена до реєстрації шлюбу, за час роздільного проживання, за особисті кошти відповідача, тощо, суду не надано. З огляду на наявність права особистої приватної власності відповідача на 61 % (61/100 частини) зазначеного житлового будинку, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання 39% частин будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнання за сторонами права власності відповідно по 39/200 частин за кожним.

Суд критично оцінює доводи позивача про те, що між ним, ОСОБА_8 , ОСОБА_2 існувала домовленість про отримання земельної ділянки, будівництва будинку за кошти подружжя для подальшого спільного проживання. Натомість з наявних матеріалів вбачається, що земельна ділянка була виділена ОСОБА_8 безкоштовно, саме їй було надано дозвіл на будівництво, виготовлений будівельний паспорт, видавалась довідка про наявність незавершеного будівництвом об`єкту нерухомого майна при укладенні договору дарування. Також в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що побудований житловий будинок готовністю 61% за особисті кошти позивача, або відсоток готовності був значно нижче. Правомірність укладеного договору дарування позивач не оспорював.

Покази свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не підтверджують такі обставини. З їх показів встановлено, що дійсно позивач своєї фізичною працею здійснював певні будівельні роботи. Але свідки не повідомили про обсяги таких робіт, їх вартість, та вкладення лише особистих коштів позивача у такі роботи, матеріали. Суд не приймає до уваги покази свідка ОСОБА_11 (донька сторін), оскільки на час здійснення будівництва вона була малолітньою.

Також не знайшли свого підтвердження доводи ОСОБА_1 щодо істотного збільшення вартості об`єкту на час дарування (61%) та на час розгляду справи. Подані чеки, квитанції, довідки про заробітку плату, ощаднакнижка не підтверджують таких обставин з огляду на належність та допустимість доказів.

Щодо відсутності в матеріалах справи підтвердження реєстрації права власності на спірний житловий будинок, слід вказати наступне.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (1 липня 2004 року) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що житловий будинок побудований у 1998 році, тому позовні вимоги в частині даного будинку, слід задоволити частково, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 39/200 частина (19,5%) за кожним як спільне майно подружжя та 61/100 (61%) частини за ОСОБА_2 як особисте майно, всього за відповідачем - 161/200 частин (80,5%).

Щодо пояснень відповідачки ОСОБА_2 про вкладення коштів у будівництво житлового будинку.

Так, одними із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Ефективний захист прав особи має бути спрямованим на відновлення справедливості.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження №12-291гс18), зроблено висновок, що «добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків». Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 24 травня 2022 року по справі № 159/1519/21, від 18 травня 2022 року по справі № 303/7119/19.

Так, згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука а також зловживання правом в інших формах , що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають наметі стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) .

У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 11 серпня 2021 року в справі №723/826/19 (провадження № 61-8810св20) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».

Таким чином, суд приходить до висновку, що 39% житлового будинку було побудовано за спільні кошти подружжя. У своїх письмових запереченнях ОСОБА_2 вказує різні дані про вкладення коштів у будівництво, а у кінцевих поясненнях (підсумок матеріалів справи - т.2), відповідачка визнає факт вкладення саме спільних коштів, отриманих під час шлюбу.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення поданого позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволити частково.

Визнати спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кватиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та 39/100 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 39/200 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 161/200 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

Інформація про відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 03 листопада 2022 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ