Особи
Учасники процесу:
Ім`я Замінене і`мя Особа
Судове рішення #480742918

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2022 року

м. Київ

справа №757/11883/18-ц

провадження №22-ц/824/7175/2022

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді- Кравець В.А. (суддя-доповідач),

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.

за участю секретаря судового засідання - Шевчук А.В.

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

треті особи - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кисельова Надія Володимирівна, ОСОБА_5

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року у складі судді Григоренко І.В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кисельової Надії Володимирівни, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Надією Володимирівною 14 вересня 2017 року, реєстраційний № 1524; визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Надією Володимирівною 14 вересня 2017 року, реєстраційний № 168.

У мотивування вимог вказував, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 03 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 6 615 180 грн.

При цьому, ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 06 листопада 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_2 в межах суми позову у розмірі 4 077 850 грн, яка на даний час не скасована, проте не внесена до реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зазначав, що відповідач ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування за р.№1620 від 09 липня 1997 року, посвідченого нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коварзіна С.П.

З метою уникнути повернення боргу позивачу, ОСОБА_2 14 вересня 2017 року фіктивно, на думку позивача, продав свою квартиру рідній сестрі ОСОБА_3 , оскільки з квартири відповідач не переїхав та продовжує там проживати. Більше того, відповідач ОСОБА_2 дійсного наміру продавати квартиру не мав, ОСОБА_3 на підписання договору не приїжджала та продовжувала проживати в Херсонській області, м. Нова Каховка.

03 лютого 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 (сусідкою відповідача ОСОБА_2 ) було укладено договір іпотеки.

Уважав, що укладені договори купівлі-продажу та іпотеки після ухвалення судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів, вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, а тому зазначені договори, підлягають визнанню недійсними, відповідно до положень статті 234 ЦК України.

На підставі викладеного, позовні вимоги просив задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, 16 лютого 2022 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; витребувати від ОСОБА_5 у власність ОСОБА_2 вказану квартиру, оскільки вважає, що під час ухвалення рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом невірно застосовано норми матеріального права.

Зазначає, що ОСОБА_2 , не маючи на меті настання реальних наслідків купівлі-продажу квартири, а з метою приховати своє майно, фіктивно продав своїй сестрі спірну квартиру, яка, у свою чергу, передала це майно в іпотеку близькому родичу - сестрі жінки ОСОБА_2 .

На думку апелянта, враховуючи те, що договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є фіктивним, остання не мала права продавати цю квартиру ОСОБА_5 , що дає підстави витребувати квартиру та повернути її у власність ОСОБА_2 .

Зауважує, що позивачем обрано ефективний спосіб захисту порушених прав шляхом повернення до стану, який існував до порушення прав позивача саме через витребування майна у власність боржника, оскільки рішення про витребування майна є підставою для реєстрації права власності на квартиру за боржником, що зробить можливим реалізацію її за борги перед позивачем в межах виконавчого провадження.

08 липня 2022 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника третьої особи ОСОБА_5 - ОСОБА_9 , в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Інші учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили.

25 серпня 2022 року апеляційним судом отримано заяву представника позивача ОСОБА_6 про долучення до матеріалів справи листа Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області, згідно якого 12 червня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника та 23 липня 2019 року - постанову про арешт майна боржника у виконавчому провадженні №59341207 з примусового виконання виконавчого листа Хустського районного суду Закарпатської області №39/3458/14-ц від 31 січня 2018 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 6 929 424,18 грн. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, інформація відносно нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, в реєстрі відсутня.

Представник третьої особи ОСОБА_5 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив оскаржуване рішення залишити без змін.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про причини неявки суд не сповістили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.Л., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача з приводу фіктивності укладення оспорюваного договору ґрунтуються виключно на його припущеннях та не підтверджені відповідними доказами, а наявні у справі докази підтверджують факт реального настання правових наслідків, обумовлених договором.

Зміна власників квартири відбувалася на підставі відповідних договорів купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року та від 21 червня 2019 року, що були укладені в нотаріальній формі у встановленому законом порядку між власниками квартири та її новими набувачами, з оплатою вартості майна продавцями в сумі 2 997 510,00 грн та 7 929 000,00 грн відповідно, з проведенням державної реєстрації переходу права власності на квартиру та передачі її у володіння від попередніх власників до нових.

Визнання оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу недійсним створює правові наслідки лише для сторін цього правочину, в той час як позивач не є стороною оспорюваного договору. За таких обставин, захист прав позивача у спосіб, який не створює для останнього жодних правових наслідків, не впливає на обсяг його матеріально - правових благ не може вважатися ефективним.

Передання спірної квартири в іпотеку, а в подальшому відчуження цієї квартири на підставі договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_5 , свідчить лише про те, що ОСОБА_3 діяла як власник вказаного майна, реалізуючи надане їй цивільне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Проте, рішення суду не в повній мірі відповідає вказаним нормам, що згідно статті 376 ЦПК України є підставою для його зміни.

Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом установлено, що ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування за реєстраційним номером 1620 від 09 липня 1997 року, посвідченого нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коварзіною С.П.

14 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до якого, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 прийняла у власність належну ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

03 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Надією Володимирівною, номер за реєстром 168, предметом якого є оспорювана квартира.

21 червня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого, ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_5 прийняв у власність належну ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними, сторона позивача посилалася на те, що ОСОБА_2 був обізнаний щодо судового рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивача, укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки з метою ухилення від виконання рішення про стягнення грошових коштів, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.

Тобто, на думку позивача, підставою для фіктивного укладання договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стала обставина відкриття провадження Верховним Судом України 09 червня 2017 року у справі № 309/3458/14-ц.

Фіктивність, на думку позивача, також підтверджується і тією обставиною, що з квартири ОСОБА_2 не переїхав та продовжує там проживати, отримувати повістки по іншим справам. Більше того, ОСОБА_2 дійсного наміру продавати квартиру не мав, ОСОБА_3 на підписання договору не приїжджала та продовжує проживати в Херсонській області, м. Нова Каховка.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин».

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18).

За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) (див. постанову Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та постанову Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Фраудаторним правочином, може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при односторонньому правочинові має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати односторонній правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься те, що внаслідок вчинення одностороннього правочину відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: (1) особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; (2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); (3) враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».

Аналогічний за змістом висновок щодо «використання права на зло» зроблено і в постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Верховний Суд неодноразово формулював висновок про те, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що у вересні 2014 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення на його користь суми боргу за договором позики.

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 09 лютого 2015 року у справі №309/3458/14-ц у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 03 липня 2015 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто 6 615 180 грн (286 000 дол. США) суми боргу за договором позики.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив в силі.

Постановою Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасовано, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 03 липня 2015 року залишено в силі.

Таким чином, апеляційним судом установлено, що ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру своїй сестрі ОСОБА_3 14 вересня 2017 року, тобто вже після відкриття 09 червня 2017 року Верховним Судом касаційного провадження у справі №309/3458/14-ц.

ОСОБА_3 , у свою чергу, 03 лютого 2018 року уклала з ОСОБА_4 іпотечний договір, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1

У справі, яка переглядається, встановлено, що укладаючи 14 вересня 2017 року оспорюваний договір купівлі-продажу, продавець ОСОБА_2 був обізнаний про перебування в провадженні Верховного Суду спору щодо стягнення з нього на користь позивача грошових коштів та передбачав можливе стягнення з нього на користь ОСОБА_1 боргу. ОСОБА_2 усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Такі дії ОСОБА_2 не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частини першої та третьої статті 3 ЦПК України.

Також колегія суддів враховує, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_2 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Так, згідно листа Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області, 12 червня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника та 23 липня 2019 року - постанову про арешт майна боржника у виконавчому провадженні №59341207 з примусового виконання виконавчого листа Хустського районного суду Закарпатської області №39/3458/14-ц від 31 січня 2018 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 6 929 424,18 грн. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, інформація відносно нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, в реєстрі відсутня.

З огляду на те, що укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки між відповідачами є способом ухилення від виконання рішення суду, оскільки нерухомість, яка належала ОСОБА_2 , та на яку могло бути накладено стягнення в рамках виконавчого провадження, була відчужена іншій особі в період перебування в провадженні суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з нього грошових коштів, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Відтак суд першої інстанції не звернув увагу, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір, який вчинено під час існування в суді іншого спору. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Не врахував, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

За таких обставин, місцевий суд зробив передчасний висновок про відмову у задовленні позовних вимог з підстав їх недоведеності.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).

Судовий захист повинен бути повним відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19, пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-52гс20.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Матеріалами справи встановлено, що під час розгляду цієї справи судом першої інстанції ОСОБА_4 відчужила вищевказану квартиру іншій особі ОСОБА_5

28 лютого 2020 року представник позивача ОСОБА_6 звернувся до суду із заявою про зміну предмета позову, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 14 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н.В. за №1524; витребувати у ОСОБА_5 у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 червня 2020 року заяву про зміну предмету позову повернуто заявнику без розгляду, а отже вимоги апеляційної скарги щодо витребування від ОСОБА_5 у власність ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 є безпідставними, необґрунтованими та не підлягають апеляційному розгляду, оскільки не вирішувались судом першої інстанції.

Враховуючи викладене, задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та його сестрою ОСОБА_3 , а також іпотечного договору від 03 лютого 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не призведе до поновлення прав позивача, тому обраний спосіб захисту визнати недійсним договір купівлі-продажу та іпотечний договір за наявності вже іншого договору купівлі-продажу та іншого власника не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватиме додаткових заходів судового втручання.

Відповідно до статті 374 ЦК України суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Зважаючи на те, що судом першої інстанції ухвалено правильне рішення про відмову у задоволенні позову, проте помилково з підстав його необґрунтованості, колегія суддів доходить висновку про зміну оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 - задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року- змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено «27» вересня 2022 року.

Головуючий В.А. Кравець

Судді О.В. Желепа

О.Ф. Мазурик



Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація