Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 372/128/21

провадження № 61-19849св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Обухівського районного центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області про визнання недійсним та скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що 16 жовтня 2018 року вона прийнята на роботу в Обухівський районний центр культури і дозвілля на посаду керівника гуртка. 22 грудня 2020 року керівником Обухівського районного центру їй оголошено догану відповідним наказом директора від 22 грудня 2020 року № 76-к (підставою для застосування такого дисциплінарного стягнення була скарга про те, що вона проводить заняття з дітьми російською мовою, чим порушує законодавство України, яке регулює роботу гуртків, зокрема викладання у них виключно українською мовою). Вважала такий наказ протиправним, таким, що винесений із грубим порушенням норм чинного законодавства, оскільки відповідач при винесенні наказу перевищив свої повноваження, так як не дотримався процедури, яка передує накладенню дисциплінарного стягнення. Відповідач не встановив факт конкретного порушення трудової дисципліни та чинного законодавства з боку позивача. Крім того, наказ не був вручений позивачу.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2021 року замінено відповідача в цій справі на Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, в який просила визнати недійсним та скасувати наказ директора Обухівського районного центру культури і дозвілля від 28 грудня 2020 року № 76-К про її звільнення за власним бажанням; поновити її на посаді керівника гуртка; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позов в частині вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 28 грудня 2020 року під тиском відповідача змушена була написати заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням, зважаючи на конфлікт, викликаний оголошеною їй незаконною доганою. Відповідач не дав їй можливості відпрацювати відведені законодавцем два тижні, а звільнив її у день написання заяви про звільнення, чим позбавив її можливості відкликати таку заяву у двотижневий строк чи продовжити працювати після спливу двох тижнів. Звільнення за власним бажанням відбувається у порядку статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) і передбачає, що працівник, звільняючись з власної ініціативи, попереджає про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні, це є імперативною нормою для власника, оскільки законодавець дає працівнику час передумати. Звільнення ж за угодою сторін відбувається в порядку статті 38 КЗпП України і передбачає зокрема звільнення працівника навіть в день написання заяви про звільнення.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 червня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 липня 2021 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано наказ директора Обухівського районного центру культури і дозвілля від 22 грудня 2020 року № 76-к про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування наказу відповідача про притягнення до дисциплінарної відповідальності від 22 грудня 2020 року № 76-к, суд першої інстанції виходив із того, що вказаний наказ винесено з порушенням законодавства та без з`ясування всіх фактичних обставин, оскільки відповідачем не встановлено факту та не зафіксовано належним чином проведення позивачем заняття російською мовою, відповідач оголосив догану на підставі документів, в яких так само не з`ясовано повного та всебічного факту порушення позивача трудового законодавства.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу відповідача про звільнення від 28 грудня 2020 року № 76-к, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства України. Роботодавець при звільненні за статтею 38 КЗпП України вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення. Із заяви ОСОБА_1 про звільнення, яка написана нею особисто 28 грудня 2020 року, вбачається, що остання просить звільнити її з займаної посади за власним бажанням, тобто позивачем визначено дату звільнення, що є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення. При цьому, суд вважав, що звільнення з вказаної дати узгоджене з роботодавцем, який задовольнив вимогу останньої, до закінчення двотижневого строку, що не є порушенням прав працівника. Позивачем не доведено, що вона, подаючи заяву про звільнення за власним бажанням, не мала наміру звільнятися, і що таку заяву вона написала під тиском роботодавця.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки звільнення ОСОБА_1 відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства України, то підстав для задоволення позовних вимог про поновлення її на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також немає.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в який просила рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, що стосується поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасувати та прийняти нове рішення у цій частині, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 червня 2021 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог скасовано і ухвалено в цій частині нове судове рішення. Визнано незаконним наказ від 28 грудня 2020 року № 76-к Обухівського районного центру культури і дозвілля про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням. Поновлено ОСОБА_1 на посаді керівника гуртка Обухівського районного центру культури і дозвілля з 28 грудня 2020 року. Стягнуто з Обухівського районного центру культури і дозвілля на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 26 545,92 грн. Стягнуто з Обухівського районного центру культури і дозвілля на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1 362,00 грн, на користь держави судовий збір в сумі 908,00 грн.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 учасниками справи не оскаржувалося, а тому апеляційним судом рішення в цій частині не переглядалось.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу відповідача про звільнення і поновлення його на роботі та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що у заяві від 28 грудня 2020 року ОСОБА_1 не ставила питання про її звільнення у певний строк або у конкретну дату, в тому числі в день подання заяви, тому у роботодавця не було законних підстав для її звільнення до закінчення двотижневого строку після подачі заяви про звільнення, оскільки згоди на таке звільнення позивач не надавала і такої згоди сторонами не досягнуто.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки судом встановлено факт порушення прав позивача при його звільненні, то також наявні підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі частини другої статті 235 КЗпП України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У грудні 2020 року Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- неправильно зазначив у вступній та резолютивній частинах оскаржуваної постанови найменування відповідача у справі, а саме: «Обухівський районний центр культури і дозвілля» замість правильного «Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області», що унеможливлює виконання цього судового рішення;

- не звернув уваги на те, що стаття 38 КЗпП України не містить конкретної вимоги, що домовленість між роботодавцем і працівником про розірвання трудового договору раніше двотижневого строку має бути підтверджена зазначенням відповідної дати у заяві працівника про звільнення, а тому звільнити працівника можна і без зазначення такої дати;

- не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі № 753/1181/18, від 21 грудня 2020 року у справі № 359/6858/19;

- надав неправильну юридичну оцінку наявним у справі доказам та дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи.

Також, у касаційній скарзі заявник виклав клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі, яке обґрунтував тим, що виконання оскаржуваної постанови може призвести до неможливості повернення виплачених грошових коштів.

У січні 2022 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області, в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 грудня 2021 року касаційну скаргу Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Обухівського районного суду Київської області матеріали справи № 372/128/21; зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, за виключенням поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2022 року матеріали справи № 372/128/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 жовтня 2018 року ОСОБА_1 прийнято на роботу в Обухівський районний центр культури і дозвілля на посаду керівника гуртка. В її посадові обов`язки входила робота з дітьми дошкільного і шкільного віку, саме навчання їх танцям.

01 грудня 2020 року до керівництва Обухівського районного центру культури і дозвілля надійшла скарга відносно позивача. Предметом даної скарги було те, що ОСОБА_1 проводить заняття з дітьми російською мовою, чим порушує законодавство України, яке регулює роботу гуртків, зокрема викладання у них виключно українською мовою.

22 грудня 2020 року керівником Обухівського районного центру культури і дозвілля відреаговано на дану скаргу шляхом оголошення позивачу дисциплінарного стягнення у вигляді догани відповідним наказом директора від 22 жовтня 2020 року № 76-к.

22 грудня 2020 року ОСОБА_1 написала заяву на ім`я директора Обухівського районного центру культури і дозвілля про звільнення за власним бажанням.

Наказом директора Обухівського районного центру культури і дозвілля від 28 грудня 2020 року № 76-к ОСОБА_1 , керівника гуртка Обухівського районного центру культури і дозвілля, звільнено із займаної посади з 28 грудня 2020 року за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України).

Рішенням четвертої сесії восьмого скликання Обухівської міської ради Київської області від 28 січня 2021 року № 121-4-VIII перейменовано «Обухівський районний центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області» в «Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області».

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40,41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Положеннями статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно медичного висновку або особою з інвалідністю першої групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Крім того, працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільнені, дія трудового договору вважається продовженою.

Сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців. При цьому, якщо відсутнє усне чи письмове відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою. Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник.

За відсутності домовленості працівника і роботодавця про дату звільнення до закінчення двотижневого строку, працівник не може бути звільнений в межах цього строку з дати, яку на власний розсуд обрав роботодавець. Працівник не може бути звільнений з дати, яка не відповідає домовленості.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2020 року у справі № 359/6858/19.

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу відповідача про звільнення і поновлення його на роботі та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що у заяві про звільнення за власним бажанням від 28 грудня 2020 року ОСОБА_1 не ставила питання про її звільнення у певний строк або у конкретну дату, в тому числі в день подання заяви, тому у відповідача не було законних підстав для її звільнення до закінчення двотижневого строку після подачі заяви про звільнення, оскільки згоди на таке звільнення позивач не надавала і такої згоди сторонами не досягнуто.

Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки судом встановлено факт порушення прав позивача при його звільненні, то також наявні підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі частини другої статті 235 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно зазначив у вступній та резолютивній частинах оскаржуваної постанови найменування відповідача у справі, а саме: «Обухівський районний центр культури і дозвілля» замість правильного «Обухівський центр культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області», що унеможливлює виконання цього судового рішення, Верховний Суд вважає слушними, але вони не є підставою для скасування правильної по суті та законної оскаржуваної постанови апеляційного суду (частина друга статті 410 ЦПК України).

Водночас Верховний Суд звертає увагу заявника на те, що він відповідно до положень статті 269 ЦПК України має право на звернення до Київського апеляційного суду із заявою про виправлення вказаної описки у постанові від 17 листопада 2021 року.

Посилання у касаційній скарзі на те, що стаття 38 КЗпП України не містить конкретної вимоги, що домовленість між роботодавцем і працівником про розірвання трудового договору раніше двотижневого строку має бути підтверджена зазначенням відповідної дати у заяві працівника про звільнення, а тому звільнити працівника можна і без зазначення такої дати, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником чинних норм трудового законодавства України.

Верховний Суд наголошує, що при звільненні за статтею 38 КЗпП України роботодавець вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причини, але з обов`язковим зазначенням погодженої обома сторонами дати звільнення.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі № 753/1181/18, від 21 грудня 2020 року у справі № 359/6858/19, Верховний Суд також відхиляє з огляду на таке.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про неврахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області є необґрунтованою, тому підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року частково зупинено ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року, то воно підлягає поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Обухівського центру культури і дозвілля Обухівської міської ради Київської області залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

О. В. Ступак