Справа № 466/9812/16-к                         Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1

Провадження № 11-кп/811/125/20         Доповідач: ОСОБА_2

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

06 липня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого-судді                   ОСОБА_2 ,

суддів                                     ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

секретаря ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_6 на вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року у кримінальному провадженні про обвинувачення ОСОБА_7 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України,

з участю прокурора ОСОБА_8 ,

обвинуваченої ОСОБА_7 ,

захисника-адвоката ОСОБА_9 ,

встановив:

оскаржуваним вироком ОСОБА_7 визнано невинуватою та виправдано у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК України у зв`язку з недоведеністю її вини.

Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України за кваліфікуючою ознакою: прийняття пропозиції та одержання службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди, для себе за вчинення в інтересах того, хто пропонує неправомірну вигоду та в інтересах третіх осіб будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Так, ОСОБА_7 , відповідно до наказу № 477-к від 01 березня 2016 року, обіймаючи посаду заступника начальника Головного управління Держпродспоживслужби у Львівській області, з покладенням на неї обов`язків начальника зазначеного управління, з наданням їй права підпису організаційно-розпорядчих та фінансових документів, тобто будучи згідно п. 2 примітки ст. 368 КК України службовою особою, яка займає відповідальне становище, використовуючи своє службове становище, всупереч Положення про головне управління Держпродспоживслужби у Львівській області, що затверджене наказом Держпродспоживслужби № 23 від 25 лютого 2016 року та Порядку проведення державної реєстрації потужностей, ведення державного реєстру потужностей операторів ринку та надання інформації з нього заінтересованим суб`єктам, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 39 від 10 лютого 2016 року, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою власного збагачення, прийняла пропозицію та одержала від ОСОБА_10 неправомірну вигоду у розмірі 15 000 грн. за сприяння у пришвидшенні та державній реєстрації потужностей (ресторанів) оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , які розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а також подальше сприяння у господарській діяльності вказаних потужностей.

Зокрема, 28 вересня 2016 року ОСОБА_7 , діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою отримання неправомірної вигоди під час зустрічі в ресторані « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що за адресою: АДРЕСА_3 із ОСОБА_10 , яка будучи уповноваженою особою ФОП ОСОБА_11 , та діяла за його дорученням і мала на меті внести до державного реєстру потужності оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , обумовила з останньою передачу їй грошових коштів у сумі 15 000 грн. за сприяння у пришвидшенні та державній реєстрації потужностей (ресторанів) оператора ринку, а також подальше сприяння у господарській діяльності.

Цього ж дня, на виконання домовленості з ОСОБА_7 , ОСОБА_10 в ресторані « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що за адресою: АДРЕСА_3 , близько 20 год. 30 хв., передала, а ОСОБА_7 одержала частину суми неправомірної вигоди в розмірі 5 000 грн. за сприяння у пришвидшенні державної реєстрації потужностей (ресторанів) оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , які розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а також подальше сприяння у господарській діяльності вказаних потужностей та домовилася з ОСОБА_7 про передачу решти суми неправомірної вигоди у розмірі 10 000 грн. 03 жовтня 2016 року.

В подальшому ОСОБА_10 розуміючи, що відмова в передачі ОСОБА_7 решти суми неправомірної вигоди в розмірі 10 000 грн. могла потягнути порушення законних прав та інтересів ФОП ОСОБА_11 , уповноваженою особою якого є ОСОБА_10 , а саме відмова чи затягування державної реєстрації, що тягне за собою штрафні санкції для підприємця, остання 30 вересня 2016 року звернулась із заявою про неправомірні дії ОСОБА_7 в правоохоронні органи.

03 жовтня 2016 року, приблизно о 15 год. 30 хв., ОСОБА_7 , продовжуючи свій злочинний умисел на отримання неправомірної вигоди, діючи умисно, з корисливих мотивів, перебуваючи у своєму службовому кабінеті за адресою: АДРЕСА_4 , одержала від ОСОБА_10 решту суми неправомірної вигоди в розмірі 10 000 грн. за сприяння у пришвидшенні та державній реєстрації потужностей (ресторанів) оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , які розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а також подальше сприяння ОСОБА_7 у господарській діяльності вказаних потужностей з використанням наданої їй влади та службового становища, після чого працівниками правоохоронного органу одразу було припинено незаконні дії ОСОБА_7 , а предмет неправомірної вигоди в розмірі 10 000 грн. вилучено.

Не погоджуючись з таким вироком прокурор у кримінальному провадженні подав апеляційну скаргу, у якій просить такий скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_7 винною у пред`явленому їй обвинуваченні та призначити покарання – 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна та правом обіймати посади, пов`язані із державною службою терміном на три роки.

Вважає, що оскаржуваний вирок є незаконним, у зв`язку із невідповідністю висновків суду, викладеним в судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження. Обґрунтованість обвинувачення у вчиненні ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України підтверджено зібраними органом досудового розслідування доказами, зокрема, заявою ОСОБА_10 , витягом з ЄРДР, постановою про об`єднання кримінальних проваджень, протоколом огляду, помічення грошових коштів, протоколом огляду місця події, довіреністю, протоколами проведення НСРД, висновком судової фоноскопічної експертизи, постановами про визнання речей речовими доказами тощо. Вказує на те, що в показах свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_11 відсутні протиріччя, які мають місце на думку суду, та покладені в основу вироку. Не відповідає фактичним обставинам справи висновок суду, що вчинення дій, а саме реєстрація потужностей ринку не входить до кола обов`язків обвинуваченої або очолюваної нею установи. Без процесуальної мотивації, суд поставив під сумнів факт передачі ОСОБА_10 в якості неправомірної вигоди власних коштів. З незрозумілих причин суд критично оцінив показання свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_14 . Без достатніх на те підстав, суд визнав недопустимим доказом протокол огляду місця події від 03 жовтня 2016 року, оскільки помилково прирівняв таку слідчу дії до обшуку. Суд прийняв без достатніх на це підстав показання обвинуваченої щодо припинення нею протиправної діяльності ОСОБА_10 , в той час, як такі були вчиненні нею безпосередньо під час огляду службового кабінету обвинуваченої та спрямовані, виключно на перешкоджання слідчому у проведенні такого огляду. Щодо протоколів про результати НСРД, то висновки суду в цій частині не відповідають вимогам ст.ст. 252, 104 КПК України, згідно із якою у разі необхідності до протоколу додаються додатки. Суд помилково, з огляду на показання надані ОСОБА_10 в ході судового розгляду вважав, що остання має досвід співпраці з правоохоронними органами. Вказані доводи свідчать, що висновки суду зроблені без системного аналізу показів усіх свідків та письмових доказів.

На апеляційну скаргу прокурора захисником обвинуваченої – адвокатом ОСОБА_15 подано заперечення, в яких останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуваний вирок – без змін.

Заперечення мотивовано тим, що судом обґрунтовано покладено в основу виправдувального вироку, як суперечливі показання свідків (понятих), так і підставно визнано недопустимими доказами протокол огляду місця події та інші дії, які з неї випливають, а також матеріали, здобуті в результаті проведення НРСД, зокрема, враховуючи, що дозвіл на здійснення таких був отриманий органом досудового розслідування в межах іншого кримінального провадження, в якому ухвалено обвинувальний вирок, однак по ньому обвинувачена ОСОБА_7 , як фігурант такого провадження не проходить. Наведене, на думку захисника також підтверджується "штучним" об`єднанням двох кримінальних проваджень, з якого, в подальшому безпідставно виділено в окреме провадження таке, по якому і був отриманий дозвіл про здійснення НСРД. При цьому, відповідна постанова в матеріалах даного кримінального провадження стороною обвинувачення, в якості доказу суду не представлена. Звертає увагу захисник і на те, що заявник ОСОБА_10 не вперше виступає в ролі особи, яка надає пропозицію чи обіцянку службовій особі. Щонайменше, така брала участь в якості заявника у п`яти кримінальних провадженнях, як у Львівській, так і в інших областях України, при цьому будучи нерідко завуальованою особою (під видуманим та зміненим П.І.П.).

Заслухавши доповідача, прокурора ОСОБА_8 , який підтримав апеляційну скаргу, думку обвинуваченої ОСОБА_7 , захисника-адвоката ОСОБА_9 про законність судового рішення, перевіривши матеріали провадження та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

З положень статті 370 КПК України, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та умотивованості судового рішення, вбачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

В силу вимог ч.3 ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь.

У Постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №712/13361/15 зазначено, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Зазначені вимоги закону та роз`яснення Верховного Суду в повній мірі враховані судом першої інстанції при ухваленні судового рішення.

На думку колегії суддів, визнаючи ОСОБА_7 невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України, суд правильно застосував вищезазначені норми та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність в її діянні складу цього кримінального правопорушення.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється, зокрема, у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Згідно з ч.3 ст. 374 КПК України у разі визнання особи виправданою у мотивувальній частині вироку зазначаються: формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.

Оскільки обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь, суд першої інстанції прийняв законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення про те, що стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого  ч.3 ст. 368 КК України, а тому визнав її невинуватою та виправдав на підставі п.3 ч.1 ст. 373 КПК України.

Районний суд, постановляючи виправдувальний вирок, зазначених вимог закону дотримався, дослідив усі докази, надані стороною обвинувачення, надав їм належну оцінку в їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку згідно з вимогами ст. 94 КПК України та дійшов обґрунтованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_7 за ч.3 ст. 368 КК України.

При цьому, колегія суддів не погоджується з доводами прокурора про те, що судом першої інстанції допущена невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального правопорушення, що перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Перевіривши, в межах повноважень наданих ст. 404 КПК України, обставини, встановлені під час кримінального провадження, колегія суддів вважає, що місцевим судом виконані вимоги ст. 370 КПК України щодо законності, обґрунтованості і вмотивованості вироку, тому будь-які підстави, передбачені ст. 409 КПК України для його скасування відсутні.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду України, викладених у Постанові Пленуму № 9 від 01 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», суд має суворо додержуватись принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого неприпустимо покладати на підсудного доведення своєї невинуватості, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Згідно правових позицій Верховного Суду України, викладених у Постанові Пленуму № 5 від 29 червня 1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного обвинувальний ухил є неприпустимим, усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитися на користь підсудного. Коли зібрані в справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов`язаний постановити виправдувальний вирок.

Колегія суддів враховує, що усталена практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) вказує на необхідність оцінювати докази, керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (Рішення ЄСПЛ від 10.07.2001 року у справі «Авшар проти Туреччини» - п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (Рішення ЕСПЛ від 14.08.2008 року у справі «Кобець проти України» - п. 43). Також має братися до уваги якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (Рішення ЄСПЛ від 11.07.2013 року у справі «Веренцов проти України» - п. 86, «Яллох проти Німеччини»). У справах «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 р. та «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії» від 06.12.1998 p., «Бочаров проти України» Європейський Суд вирішив, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою».

Місцевий суд вірно встановив фактичні обставини по справі на підставі всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів по справі прийшов до обґрунтованого висновку про недоведеність поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України.

Стаття 91 КПК України визначає, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення; обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

За змістом ст. 92 КПК України саме на сторону обвинувачення покладається обов`язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов`язок доказування належності та допустимості поданих доказів.

Згідно з ч.1 ст. 94 КПК України суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13 січня 2005 року в справі Капо проти Бельгії зауважив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і вимагає воно, крім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.

Крім того, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Під час судового провадження районний суд забезпечив принцип змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів, передбачений ч. 2 ст. 22 КПК України, згідно якої сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Апеляційний суд вважає, що виконавши вимоги ст.ст. 23, 94 КПК України, допитавши обвинувачену, свідків та дослідивши докази по справі, виходячи із закріпленого в ст. 63 Конституції України принципу презумпції невинуватості та вимог ст. 370 КПК України про те, що вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь, суд першої інстанції, всупереч доводів апеляційної скарги, дійшов вірного висновку про недоведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України при викладених в обвинувальному акті обставинах.

Виправдовуючи ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, яке їй інкримінувалось органом досудового розслідування, суд першої інстанції з достатньою повнотою мотивував своє рішення та вказав, що вина обвинуваченої є недоведеною, так як під час судового розгляду не було доведено, що в діянні обвинуваченої є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України.

Доводи апеляційної скарги прокурора про наявність достатньої кількості належних та допустимих доказів, якими доводиться вина обвинуваченої ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй злочину, надання цим доказам неправильної оцінки судом першої інстанції і, як наслідок, помилковість висновків місцевого суду про недоведеність вчинення злочину не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та не відповідають вимогам закону.

Так, суд першої інстанції мотивував своє рішення про недоведеність обвинувачення на підставі аналізу доказів, зокрема: показань обвинуваченої ОСОБА_7 ; показань свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ; витягу з ЄРДР (т.1 а.с.83-85) ; заяви ОСОБА_10 (т.1 а.с.86); постанови про об`єднання кримінальних проваджень (т.1 а.с.87-88); протоколу огляду, помічення грошових коштів (т.1 а.с.89-90); протоколу огляду місця події та носій інформації (т.1 а.с.91-95); матеріалів, вилучених в ході огляду місця події (т. 1 а.с.96-105) ; протокол затримання (т.1 а.с.106-108); довіреності (т.1 а.с.109); повідомлення про звільнення; (т.1 а.с.110); протоколів проведення НСРД, з носіями інформації (т.1 а.с.111-115); клопотання про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (т.2 а.с.97-98); ухвали апеляційного суду Львівської області (т.2 а.с.99); висновку № 4221 судової криміналістичної експертизи відео-, звукозапису по матеріалах кримінальної справи № 466/9812/16-к від 11.09.2017 року (т.1 а.с.205-206), протоколу виконання вимог ст. 290 КПК України (т.2 а.с.95-96); речових докази; висновку експерта № 4830/4831 від 17.12.2018 р. (т.2 а.с.131-136); висновку експертів № 170/171 від 13.02.2019 р. (т.2 а.с.164-169).

Дослідивши всі обставини кримінальної справи та оцінивши кожний зібраний під час досудового слідства доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність доказів обвинувачення - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що їх не можна покласти в основу обвинувального вироку, оскільки частина із них здобута з грубим порушенням норм кримінально-процесуального законодавства, а інші - як самі по собі, так і в сукупності - прямо чи опосередковано не підтверджують наявність в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого злочину.

Апеляційний суд вважає правильною критичну оцінку показань свідка ОСОБА_10 . Так, як вбачається із слів допитаної в суді першої інстанції свідка ОСОБА_10 саме з її ініціативи 28.09.2016 року у ресторані Панська чарка відбулась зустріч між нею, ОСОБА_7 та їх спільною знайомою на ім`я ОСОБА_19 , в ході якої обвинувачена прийняла пропозицію та одержала від ОСОБА_10 першу частину неправомірної вигоди у розмірі 5 000 грн., з загальної обумовленої суми 15 000 грн. , за сприяння у пришвидшенні та державній реєстрації потужностей (ресторанів) оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , які розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а також подальше сприяння у господарській діяльності вказаних потужностей. Поряд із цим, інших доказів, крім показань свідка ОСОБА_10 , які б свідчили про вказану зустріч та будь-які домовленості між її учасниками, стороною обвинувачення не надано. Крім того, не встановлено органом досудового розслідування і особу на ім`я ОСОБА_19 , яка ніби-то організувала зустріч обвинуваченої з ОСОБА_10 у приміщенні ресторану 28.09.2016 року та була присутня при прийнятті ОСОБА_7 пропозиції та одержанні частини неправомірної вигоди. Між тим, зі слів свідка ОСОБА_10 випливає, що особа на ім`я ОСОБА_19 є хорошою знайомою як ОСОБА_7 , так і свідка. Зазначене, на думку суду, свідчить про сумнівний характер пояснень ОСОБА_10 щодо самого факту зустрічі 28.09.2016р. з обвинуваченою, обставини якої зазначені у обвинувальному акті лише зі слів заявника у провадженні.

Крім того, як встановлено судом першої інстанції, з чим погоджується і апеляційний суд, власники ресторанів оператора ринку ФОП ОСОБА_11 не уповноважували ОСОБА_10 на реєстрацію потужностей вказаних закладів харчування та не ставили перед нею завдання у незаконний спосіб впливати на будь-яких службових осіб з метою уникнення будь-яких перевірок у вказаних закладах . Крім того, в судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_10 пояснила, що утримує дітей, ніде не працює, сталого доходу не має, а тому сумнівним є факт передачі власних коштів ОСОБА_10 у якості неправомірної вигоди, яка передавалась не в її інтересах та не була їй відшкодована ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , оскільки з останніми такі витрати на були обумовлені.

Органом досудового розслідування дії ОСОБА_7 кваліфіковані за ч.3 ст. 368 КК України, а саме - одержання службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того хто надає неправомірну вигоду, будь якої дії з використанням службового становища, поєднаному з вимаганням.

Із диспозиції ч.1 ст. 368 КК України випливає нерозривний зв`язок між одержанням неправомірної вигоди (прийняттям її пропозиції, обіцянки, проханням її надати), з одного боку, і вчиненням чи невчиненням службовою особою дій з використанням своїх владних чи інших службових повноважень – в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи, з другого.

Використання службовою особою влади чи службового становища (повноважень) передбачає використання тих повноважень, якими службова чи інша особа наділена у зв`язку із зайняттям нею певної посади або здійснення певної діяльності. Тобто, йдеться про соціально-правовий статус особи, під яким слід розуміти сукупність прав і обов`язків, що утворюють компетенцію, а також його соціальне значення – службовий авторитет особи, наявність зв`язків і можливостей, що виникають завдяки займаній посаді чи здійснюваними повноваженнями, можливість впливу на діяльність інших осіб.

Отже, відповідальність за одержання хабара настає тільки за умови, якщо службова особа одержала його за виконання або невиконання в інтересах того, хто дає хабара, або третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. При цьому важливо, щоб вона одержала незаконну винагороду за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади, або хоч і не мала повноважень вчинити відповідні дії, але завдяки своєму службовому становищу могла вжити заходів до їх вчинення іншими службовими особами.

Так, територіальним органом Держпродспоживслужби за адресою потужності, з заявою щодо якої зверталась ОСОБА_10 , якому згідно чинного законодавства було надано право на реєстрацію потужностей, як на момент події: вересень-жовтень 2016 року, так і на момент винесення оскаржуваного вироку було Управління Держпродспоживслужби у м. Львові, керівником якого на той час була ОСОБА_16 .

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції в своєму рішенні правильно вказав на те, що державна реєстрація потужностей оператора ринку, з заявами про яку звернулася ОСОБА_10 , діючи в інтересах та за дорученням ФОП ОСОБА_11 , не входила в функціональні обов`язки ОСОБА_7 , як особисто, так і організації, яку очолювала обвинувачена.

Крім цього, як вбачається із наданих в суді першої інстанції показань свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , ОСОБА_18 до компетенції Головного управління Держпродспоживслужби у Львівській області  не входило питання державної реєстрації потужностей, оскільки така проводилась міським управлінням, якщо громадяни і звертались з такими заявами, то відповідно їм роз`яснювали, що вони мають право звернутись в міське управління.

Також, реєстрація потужностей, з заявами про які звернулася ОСОБА_10 були виконані головним спеціалістом Дерпродслужби у м.Львові на вимогу працівника поліції, який наполягав у їх негайній реєстрації, після чого оригінали даних рішень на усну вимогу працівників поліції були вилучені.

Колегія суддів, вважає за необхідне зазначити, що з моменту подання ОСОБА_10 заяв про реєстрацію потужностей оператора ринку, такі були зареєстровані у визначений законом порядок. Стороною обвинувачення не доведено жодними доказами факт впливу на прийняття зазначених рішень про реєстрацію зі сторони ОСОБА_7 , а обставини викладені в апеляційній скарзі в частині участі ОСОБА_7 у розпорядженнях щодо реєстрації потужностей не вбачається та спростовується іншими належними та допустимими доказами по справі.

На переконання колегія суддів, правильним є висновок суду першої інстанції про порушення вимог Положення про порядок ведення єдиного Реєстру досудових розслідувань встановлені в процесі дослідження витягу з кримінального провадження №1201614000000817 (т.1 а.с.84) та витягу із кримінального провадження №12016140000000875 (т.1 а.с.85), оскільки із змісту вказаних документів у жодний спосіб не можна встановити будь-який зв`язок із обвинуваченою ОСОБА_7 , відтак такі витяги не є належними доказами винуватості останньої, в розумінні ст. 85 КПК України.

Судом першої інстанції було також досліджено протокол огляду місця події від 03.10.2016 та відеозапис вказаної слідчої дії. Так, огляд було проведено у присутності понятих – ОСОБА_14 , та ОСОБА_20 , показання яких наведені в оскаржуваному вироку та яким було роз`яснено їх права та обов`язки, однак, іншим учасникам огляду, зокрема ОСОБА_7 , не було роз`яснено її процесуальних прав, чим порушено вимоги ч.1 та 3 ст. 223 КПК України. Крім того, фактично у протоколі огляду місця події від 03.10.2016  зафіксовано ряд процесуальних дій, які повинні були вчинятись за визначеною КПК процедурою. Зокрема, як вбачається із змісту згаданого протоколу, в ході огляду місця події було проведено обшук як службового кабінету ОСОБА_7 : приміщення її службового кабінету та належної їй сумки. Як вбачається з відеозапису до протоколу, єдиною метою цієї слідчої дії було виявлення предмету неправомірної вигоди, оскільки при огляді відкривалися шухляди столу в кабінеті ОСОБА_7 , досліджувався повністю вміст її сумки. Тобто проведений органами досудового розслідування огляд місця події фактично був обшуком, який згідно з приписами ч.2 ст. 234 КПК проводиться лише на підставі ухвали слідчого судді. Разом із цим, з клопотанням про проведення обшуку прокурор, слідчий ні до, ні невідкладно після проведення такого, до слідчого судді не зверталися.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що запис у протоколі про те, що огляд проведений зі згоди самої ОСОБА_7 не можна брати до уваги як підставу для проникнення до володіння особи без ухвали слідчого судді.

Всупереч доводам апеляційної скарги прокурора, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що до проведення вказаної слідчої дії ОСОБА_7 не були роз`яснені жодні її процесуальні права, гарантовані Конституцією України. При цьому крім обшуку, як вбачається із тексту протоколу від 03.10.2016 року, фактично органом досудового розслідування було проведено затримання особи, допитано затриману ОСОБА_7 про обставини зустрічі з ОСОБА_10 , проведено особистий огляд ОСОБА_7 на предмет виявлення слідів спецхімпрепарату, відібрані змиви з долонь рук обвинуваченої; відібрано пояснення ОСОБА_21 та вилучено ряд документів без опечатування. При цьому, як вбачається із відеозапису до протоколу проведення огляду місця події, протокол слідчим не вівся, а відеозапис переривався для переміщення учасників слідчої дії з приміщення службового кабінету ОСОБА_7 ( АДРЕСА_4 ), до службового кабінету слідчого (вул. Ст. Бандери, 1 у м. Львові), де і складався протокол огляду місця події друкарським способом за допомогою оргтехніки. Номери та серії купюр, які були вилучені, відкопійовані в тому ж порядку, в якому перераховані у протоколі огляду, ідентифікації та помічення грошових коштів від 03.10.2016 р., між тим як з оглянутого в ході судового розгляду відеозапису слідчої дії вбачається, що номери та серії купюр оголошувались в ході огляду місця події в іншому порядку. Як вбачається із тексту протоколу огляду місця події від 03.10.2016 року, в ході проведення такого, на прохання працівників поліції головним спеціалістом Управління Держпродспоживслужби в м. Львові ОСОБА_21 було надано рішення про державну реєстрацію потужностей оператора ринку ФОП ОСОБА_11 , розташованих за адресами: АДРЕСА_2 у двох примірниках, АДРЕСА_1 (у двох примірниках) від 03.10.2016 р., до яких долучені відповіді на адресу ФОП ОСОБА_11 про таку реєстрацію теж від 03.10.2016 р. Крім того, передані ОСОБА_21 і оригінали заяв, які 30.10.16 р. були подані ОСОБА_10 від імені ФОП ОСОБА_22 . Вказані документи вилучені без опечатування, про що зазначено у протоколі огляду місця події.

Поряд з цим, як вірно вказав суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вилучення документів в даному випадку слід було проводити на підставі ухвали слідчого судді. Особа, яку в ухвалі слідчого судді, суду про тимчасовий доступ зазначено як володільця речей або документів, зобов`язана надати тимчасовий доступ до зазначених в ухвалі предметів тільки тій особі, про яку йдеться в ухвалі слідчого судді або суду. Пред`явлення ухвали іншою особою є порушенням норм чинного законодавства України. Володілець речей або документів не зобов`язаний давати доступ до них невповноваженій особі.

З огляду на наведене, суд першої інстанції обґрунтовано визнав протокол огляду місця події від 03.10.2016 року та здобуті в ході його проведення докази - недопустимими в зв`язку з порушенням прав та свобод людини.

Всупереч доводам апеляційної скарги прокурора, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що прокурором не надано жодного доказу на підтвердження того, що довіреність видана ФОП ОСОБА_11 на ім`я ОСОБА_10 (т.1 а.с.109) видана у липні 2016 року, вказана довіреність нотаріально не завірена, підпис підприємця скріплений печаткою ФОП. У досліджуваного документу відсутній порядковий номер видачі, не представлено і жодної документації ФОП, в якій би фіксувалась дата його підписання. Відтак, розумні сумніви сторони захисту щодо обставин та часу оформлення довіреності, з врахуванням показань довірителя в судовому засіданні дають підстави вважати, що видача такого документу була спрямована саме на легалізацію звернення ОСОБА_10 до установи, де працює обвинувачена, а не на волевиявлення ФОП Левик про надання повноважень ОСОБА_10 на здійснення в її інтересах будь-якої діяльності.

Крім цього, як вбачається із пояснень, наданих в судовому засіданні в суді першої інстанції свідка   ОСОБА_12 , у власності його дружини, ОСОБА_11 є два ресторани, проте фактично їх діяльністю займається він, дружина часто хворіє, тривалий час перебуває за межами України, тому вона не володіє жодною інформацією щодо їх діяльності. Крім того свідок зазначив, що знайомий з ОСОБА_10 , яка у 2016 році допомагала йому у вирішенні ряду питань по ресторанах. З того часу   жодних відносин з нею не підтримує. Не пам`ятає свідок обставин, за яких він   доручав би ОСОБА_10 подавати заяву про державну реєстрацію потужностей ресторанів. Не пригадує і про будь-які розмови щодо необхідності передачі неправомірної вигоди службовій особі за проведення такої реєстрації або не проведення перевірок господарської діяльності, коштів на це також ніколи ОСОБА_10 не давав. Не зміг конкретизувати свідок і вид послуг, які надавала йому   ОСОБА_10 при здійсненні ним діяльності у ресторанах та зазначив, що не впевнений в тому, чи підпис його дружини у дорученні, виданому на ім`я ОСОБА_10 щодо представництва її інтересів.

Також, допитана в судовому засіданні суду першої інстанції в якості свідка ОСОБА_11 повідомила, що вона є власником двох ресторанів на АДРЕСА_5 , де здійснює підприємницьку діяльність, її обов`язки – це робота з клієнтами, узгодження меню, робота кухні. Всіма документами по   ресторанах займається її чоловік, якому вона повністю довіряє. Також свідок зазначила, що не знайома з особою на прізвище ОСОБА_10 та не пам`ятає що підписувала будь-які доручення на представництво нею своїх інтересів. При   огляді в судовому засіданні суду першої інстанції оригіналу доручення від 01.07.2016 р. (т.1 а.с.109) свідок зазначила, що в неї є сумнів, чи її підпис у вказаному документі. Крім того свідок повідомила, що не пам`ятає, щоб чоловік розповідав їй про необхідність державної реєстрації потужностей ресторану та будь-яких витратах, необхідних для цього. Не стояло ніколи питання і щодо уникнення будь-яких перевірок закладу працівниками Держпродспоживслужби. Оскільки вона повністю довіряє своєму чоловікові, то не виключає можливість того, що   чоловік попросив її підписати   представлену їй для огляду в суді довіреність.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що власники ресторанів оператора ринку ФОП ОСОБА_11 не уповноважували ОСОБА_10 на реєстрацію потужностей вказаних закладів харчування та не ставили перед нею завдання у незаконний спосіб впливати на будь-яких службових осіб з метою уникнення будь-яких перевірок у вказаних закладах . Крім того, в судовому засіданні сама ОСОБА_10 пояснила, що утримує дітей, ніде не працює, сталого доходу не має. Відтак, на думку суду є сумнівним факт передачі власних коштів ОСОБА_10 у якості неправомірної вигоди, яка передавалась не в її інтересах та не була їй відшкодована ОСОБА_12 та ОСОБА_11 , оскільки з останніми такі витрати не були обумовлені.

Апеляційні доводи прокурора не спростовують висновок суду першої інстанції про недопустимість як доказів винуватості  ОСОБА_7  у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України, протоколу про результати аудіо-, відеоконтролю особи від 13.10.2016 року, (т.1 а.с.111-114) з інформацією, що міститься на носіях проведення НСРД (т.2 а.с.182 ), клопотання про надання дозволу на проведення НСРД (т.2 а.с.97-98) та ухвала судді апеляційного суду Львівської області про надання дозволу на проведення НСРД (т.2 а.с.99), оскільки як вбачається із тексту досліджуваного протоколу, в такому відсутня будь-яка інформація про те, коли особа, яка залучена до конфіденційного співробітництва прибула в приміщення відповідного оперативного підрозділу для участі в НСРД - контроль за вчиненням злочину; хто конкретно з оперативних працівників чи залучених спеціалістів встановлював на дану особу спеціальне аудіо- відеоспостережне обладнання; яке конкретно обладнання для аудіо- відеоспостереження було встановлено на дану особу (не зазначено назву та технічні характеристики даного обладнання); не зазначено час, коли ця особа вийшла з приміщення оперативного підрозділу та маршрут її пересування для зустрічі з особою, відносно якої проводиться НСРД - контроль за вчиненням злочину; не зазначається маршрут повернення даної особи після проведення НСРД контроль за вчиненням злочину до оперативного підрозділу; не вказано співробітник оперативного підрозділу, який безпосередньо знімав обладнання для відеоспостереження з особи, залученої до конфіденційного співробітництва; не вказані присутні при цих діях особи.

 Водночас, як встановлено місцевим судом зі змісту розмови та зображення   обставин зустрічі , що відбувалась 03.10.2016 р. в кабінеті ОСОБА_7 за участі ОСОБА_10 , які були предметом дослідження в ході судового розгляду, не вбачається, що ОСОБА_7   пристала на пропозицію ОСОБА_10 щодо отримання   обумовленої раніше суми неправомірної   вигоди за вчинення чи не вчинення певних дій. Так, на думку суду, між двома особами відбувалась приватна бесіда , по завершенню якої ОСОБА_10 поклала невідомий предмет під сумку ОСОБА_7 і поспіхом залишила приміщення.   Відразу після вказаної події ОСОБА_7 вже в приміщенні приймальні до свого кабінету просить секретаря   знайти телефон начальника ГУ УМВСУ у Львівській області Загарії і в цей час в приміщення заходять особи з відеокамерами, що зафіксовано уже на відеозаписі, долученому до протоколу огляду місця події.

На переконання колегії суддів, встановивши наведені обставини, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив про те, що вказані обставини повністю відповідають показанням обвинуваченої, даними в судовому засіданні про те, що її дії були скеровані на припинення протиправної поведінки ОСОБА_10 , спрямовані на провокацію злочину.

Крім цього, судом першої інстанції вірно було взято до уваги те, що у даному випадку протокол про хід і результати НСРД було складено слідчим через 10 днів після проведення слідчої дії. Крім того, в даному випадку не видається можливим встановити, в якому вигляді та де зберігались носії інформації, отримані за результатами проведення НСРД, оскільки долучені такі були до протоколу про результати аудіо-,відеоконтролю особи лише 13.10.16 р. та поміщені в окремий конверт (т.1 а.с.115 ) без будь-якої фіксації того, що вони є оригінальними, тобто тими, на які безпосередньо здійснювався запис, а не їх копіями. Окрім цього, не зазначені технічні засоби, які будуть використані для проведення НСРД, оскільки такої інформації у слідчого судді не має і не може бути на момент прийняття ним рішення. Поряд із цим, встановити якими саме технічними засобами здійснювалося аудіо- відеоспостереження, без відображення цих даних в матеріалах кримінального провадження неможливо, що ставить отримані таким чином докази під сумнів.

При цьому, місцевий суд врахував і показання допитаного в ході розгляду справи експерта ОСОБА_23 , який пояснив, що 11.09.2017 р., ним було надано висновок за № 4221 -відео, звукозапису по матеріалах даного кримінального провадження, який він повністю підтримує . Ухвала суду про призначення такої експертизи була передана йому, як експерту, керівником експертної установи. На даний час неможливо встановити, чи оригінал запису було надано у розпорядження експерта, оскільки може бути безліч копій цифрового відеозапису і технічно не надається можливим встановити, який запис є первинним. Проте, в процесі дослідження відеозапису експерт не встановив слідів редагування, тому безперервність відеозапису безспірна. Оскільки предметом дослідження експерта не був пристрій, на якому здійснювався такий запис, неможливо визначити в зв`язку з чим звук і відео відрізняються в часі. Це може бути специфіка самого обладнання, на якому здійснювалась фіксація або збій в роботі техніки, на якій відображався запис. Слідів редагування запису експерт не знайшов.

Відтак, зважаючи на вищевстановлене, місцевим судом обґрунтовано констатовано, що отримані таким чином дані, не можуть використовуватися як допустимий доказ в кримінальному провадженні, оскільки вони отримані з порушенням ч.1 та ч.2 ст. 106, ст. 107 КПК України, а отже даний доказ отриманий не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.

Також місцевий суд вірно звернув увагу на те, що стороною обвинувачення подано для приєднання до матеріалів судового провадження докази, - розсекречені матеріали за результатами проведених у кримінальному провадженні НСРД лише у серпні 2018 року, в той же час обвинувальний акт по даному кримінальному провадженні надійшов до суду ще 24.11.2016 року. Тобто, з причин, які невідомі суду, прокурор не здійснив процесуальну дію у вигляді відкриття даних доказів стороні захисту на протязі майже двох років з дня надходження обвинувального акту до суду, що є грубим порушенням норм процесуального права зі сторони обвинувачення, зокрема вимог ст.ст. 116, 253, 290 КПК України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що твердження прокурора про поважні причини пропуску строку відкриття стороні захисту вказаних матеріалів, з покликанням на те, що Апеляційний суд Львівської області відмовляв у розсекреченні аналогічних документів  по інших кримінальних провадженнях на увагу не заслуговують, оскільки як вбачається   з досліджуваних документів, з клопотанням про зняття грифу «секретно» з досліджуваних документів, прокурор вперше звернувся лише у травні 2018 року, про що не заперечив і в судовому засіданні.

Під час апеляційного розгляду справи стороною обвинувачення не доведено наявність належних та допустимих доказів, які спростовують такі висновки місцевого суду, і на переконання колегії суддів, матеріали кримінального провадження такі докази не містять.

Крім цього, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції належним чином проаналізував поведінку ОСОБА_10 та можливі її дії в інтересах правоохоронних органів, та вірно врахував, що вона мала неодноразовий досвід участі в таємних операціях, що було підтверджено нею в судовому засіданні.

Таким чином, обґрунтованими є твердження суду першої інстанції в оскаржуваному вироку про те, що заявник співпрацює з правоохоронними органами на регулярній основі і її участь в негласній операції по справі обвинуваченої не була випадковою, оскільки вона діяла активно, єдина зустріч, яка відбулась між заявником та обвинуваченою, що документально підтверджена, проходила за ініціативою ОСОБА_10 , в робочому кабінеті обвинуваченої, у визначені години прийому громадян. Поряд з цим, зважаючи на текст та характер розмови, що відбувалась між вказаними учасниками зустрічі, ОСОБА_10 була активна у спілкуванні, ставила багато запитань саме на тему роботи, яка проводиться управлінням, яке очолює ОСОБА_7 , тобто дії  заявника були спрямовані на створення ситуації, в якій поведінку обвинуваченого можна кваліфікувати, як злочин. При цьому розмова між учасниками не містить будь-яких вимог обвинуваченої про надання  неправомірної вимоги чи обіцянку щодо нездійснення подальших перевірок ресторанів, власниками яких є ОСОБА_11 .

Також, суд першої інстанції з належною повнотою дослідив та надав правильну правову оцінку показанням свідків та наданим стороною обвинувачення доказам, зокрема, ніщо в матеріалах даної справи та коментарях наданих стороною обвинувачення, не вказує на те, що обвинувачена мала судимість або що національні органи мали будь-які підстави підозрювати її у будь-якій попередній злочинній діяльності. Натомість, представлені суду характеризуючі дані на обвинувачену, свідчать про позитивні її якості як при виконанні службових обов`язків, так і в побуті.   Вказане підтвердили допитані в судовому засіданні суду першої інстанції в якості свідків співробітники обвинуваченої.

Висновок місцевого суду про те, що вищенаведене свідчить про наявність в діях ОСОБА_10 ознак наполегливості, що не спростовано стороною обвинувачення, колегія суддів вважає обґрунтованим.

Разом з тим, суд першої інстанції не залишив поза увагою факт, що стороною захисту було подано відповідну заяву про наявність провокації, а стороною обвинувачення будь-яких спростувань щодо відсутності провокації як суду першої так і апеляційної інстанції надано не було.

Доводи прокурора про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні згідно з його клопотанням в порядку ст. 404 КПК України є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

У клопотанні захисника не наведено жодних доказів дослідження судом першої інстанції доказів, що містяться у кримінальному провадженні, не повністю або з порушеннями, а відтак відповідно до положень ст. 404 КПК України, колегія суддів вважає, що клопотання захисника задоволенню не підлягає.

Таким чином, на підставі аналізу вищезазначених положень законодавства, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги прокурора є безпідставними та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції судовий розгляд у даній справі провів повно, дослідив усі обставини, які мають істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, у тому числі доводи сторони обвинувачення щодо таких обставин, вірно встановив фактичні обставини справи та прийшов до обґрунтованого переконання про недоведеність винуватості обвинуваченої ОСОБА_7 вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, належним чином вмотивувавши свої висновки.

З огляду на наведене, доводи прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі, були предметом перевірки та оцінки судом першої інстанції, що знайшло своє відображення у вироку, з якою колегія суддів повністю погоджується. Інших переконливих доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо недоведення органом досудового розслідування наявності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України, прокурором не наведено.

Виправдувальний вирок суду першої інстанції, всупереч доводів апеляційної скарги прокурора, за своїм змістом відповідає вимогам ст. 374 КПК України.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, колегія суддів не вбачає.

Таким чином, перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не встановив підстав, на які посилається сторона обвинувачення, зокрема, невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, для скасування виправдувального вироку та ухвалення обвинувального вироку, а тому оскаржений вирок необхідно залишити без змін.

З огляду на викладене, апеляційний суд уважає, що підстави для скасування виправдувального вироку суду першої інстанції відсутні, у зв`язку з чим апеляційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року відносно ОСОБА_7 , залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_6 - без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом трьох місяців.  

Головуючий:

Судді: