ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.07.2022                                                                           Справа № 914/4127/21

Господарський суд Львівської області у складі головуючої судді Горецької З.В., при секретарі Пришляк М.С., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом:  Керівника Львівської обласної прокуратури

в інтересах держави в особі позивача 1: Кабінету міністрів України,

позивача 2: Національної академії наук України,

позивача 3: Львівської обласної державної адміністрації

до відповідача 1: Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України,

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Едбуд-Львів»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: Міністерство культури та інформаційної політики України

про: визнання недійсним договору та додаткових угод до цього договору.

представники сторін:

від прокуратури: Лука Г.В.

від позивача 1: Кміть М.Б.;

від позивача 2: не з?явився

від позивача 3: Смотрич Д.В.

від відповідача 1: Пастернак П.І.;

від відповідача 2: не з?явився;

від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: не з?явився;

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах Кабінету міністрів України, Національної академії наук України, Львівської обласної державної адміністрації до відповідача 1 Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України та відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Едбуд-Львів» про визнання недійсним договору та додаткових угод до цього договору.

Ухвалою від 04.01.2022 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, розгляд справи ухвалив здійснювати за правилами загального позовного провадження, залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів Міністерство культури та інформаційної політики України. Підготовче засідання призначено на 07.02.2022 року. Підготовче засідання 07.02.2022 року відкладено на 21.02.2022. Підготовче засідання 21.02.2022 відкладено на 21.03.2022, яке відкладено на 16.05.2022. 16.05.2022 продовжено підготовче провадження у справі, підготовче засідання відкладено на 06.06.2022, яке відкладено на 13.06.2022.

Ухвалою від 13.06.2022 закрито підготовче провадження по справі та призначено до судового розгляду по суті на 04.07.2022.

Враховуючи, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з`ясування обставин справи і прийняття рішення, судом 04.07.2022 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН

Позиція прокуратури

В обґрунтування позовних вимог прокурор покликається на те, що Карпатським відділенням інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної академії наук України та ТОВ «Едбуд-Львів» 04.08.2016 укладено договір № 1 про ремонтно – реставраційні роботи та будівництво по вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові. Відповідно до умов договору Карпатське відділення інституту геофізики  ім. Субботіна Національної академії наук України доручає, а ТОВ «Едбуд – Львів» за дорученням інституту зобов`язується особисто за власний рахунок, а саме: власними та /або залученими силами і засобами забезпечити розробку, погодження та експертизу у встановленому порядку проектної документації на ремонтно – реставраційні роботи з надбудовою Об`єкта 1- трьохповерхового будинку по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові загальною площею 768, 9 м. кв., в якому будуть проведені ремонтно – реставраційні роботи з надбудовою 131, 4  м. кв. нових площ – та будівництво Об`єкта 2 і Об`єкта 3, а саме багатоквартирного житлового будинку з вбудованими адміністративними приміщеннями по вул. Горбачевського, 19 на земельній ділянці площею 0,18 га, яка є частиною земельної ділянки площею 0, 3893 га по вул. Горбачевського, 19 (кадастровий номер: 4610136900:03:001:0049), яка перебуває в постійному користуванні Відповідача 1 (Карпатського відділення інститут  геофізики ім. С.І. Субботіна) та будівництва багатоквартирного житлового будинку з вбудованими адміністративними приміщеннями по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові на земельній ділянці площею 0,1449 га, розташованої за цією ж адресою (кадастровий номер: 4610136600:06:006:0010), яка перебуває у постійному користуванні Карпатського відділення інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної академії наук України, який буде створено шляхом реконструкції з 2-х поверхового корпусу А-2 та слюсарної майстерні В-1.

Додатковою угодою від 17.12.2018 до Договору № 1 від 04.08.2016 внесено зміни в пункт 17.1. цього договору згідно з чим продовжено строки виконання зобов`язань та строк дії цього договору.

Прокурор зазначає, що має місце перевищення повноважень Карпатським відділенням інституту геофізики ім. Субботіна НАН України в частині укладення даного договору без відповідного погодження, оскільки оспорюваний договір є удаваним. Даний договір є договором про спільну діяльність, а отже є удаваним правочином, укладеним з порушенням встановленого порядку, а виконання договору змінить правовий статус майна, яке не могло бути відчужене. Одночасно покликається на порушення вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки даний договір стосується будівництва в історичному ареалі населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Позиція позивача

Позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав викладених в поясненнях вх. №11741/22 від 03.06.2022.

Позиція відповідача 1 та відповідача 2

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом третім частини першої статті 131-1 Конституції, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частиною четвертою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви).

Так, відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України    «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді    виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор має право подавати позов в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, не в будь-якому випадку, а лише, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або ж такий орган взагалі відсутній.

Саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження для прийняття та розгляду заяви недостатньо. У такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону

Велика Палата Верховного Суду покликається на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, згідно з яким Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що за змістом частини третьої    статті 23 Закону № 1697-VІІ    прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Одночасно зазначають, що прокурором не надано доказів звернення до Позивачів з листом про вжиття заходів судового захисту поновлених, оспорюваних чи не визнаних прав та охоронюваних законом інтересів, а звернення від 30.12.2021р. до Національної академії наук України, Львівської обласної державної адміністрації та Кабінету міністрів України не свідчать про невжиття чи неможливість такого звернення самостійно позивачами.

Відповідачі одночасно покликаються на те, що Позивач (Прокурор) в своїй позовній заяві не наводить в чому полягає його порушене право та яким чином укладення оспорюваного договору № 1 від 04.08.2016 порушує їхні права.

Стосовно тверджень прокурора щодо перевищення повноважень покликання Карпатського відділення інституту геофізики ім. Субботіна НАН України в частині укладення даного договору без відповідного погодження та твердження оспорюваний договір є удаваним, оскільки даний договір є договором про спільну діяльність, а отже є удаваним правочином, укладеним з порушенням встановленого порядку, а виконання договору змінить правовий статус майна, яке не могло бути відчужене, то такі твердження не знаходять свого правового обґрунтування виходячи з норм чинного законодавства на момент укладення договору та матеріалами справи № 914/4127/21 не підтверджуються.     

В частині покликання Позивачів та Прокурора на порушення оспорюваним договором земельного законодавства та охорони культурної спадщини, відповідачі зазначають, що питання реконструкції чи забудови земельної ділянки не може регулюватися договором, дані питання підлягають врегулюванню в спосіб видачі містобудівних умов та обмежень, отримання відповідних погоджень в сфері охорони навколишнього середовища, охорони пам`ятки культурної спадщини та дозволу чи декларації на будівництво. Покликаються на те, що питання охорони культурної спадщини уже порушувались неодноразово і Львівською міською радою та ДАБІ України під час розгляду інших судових справ в порядку адміністративного судочинства.

Питання правомірності рішення про надання містобудівних умов і обмежень, а також їх суперечностей, щодо нецільового використання земельної ділянки за адресою м. Львів, вул. Коцюбинського, 7 внаслідок містобудівних умов та обмежень на забудову земельної ділянки досліджувалось в рамках судової справи № 1.380.2019.000602, що розглядалась Львівським окружним адміністративним судом  предметом якої було оскарження рішення ДАБІ у Львівській області ДАБІ України про скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки по вул. М. Коцюбинського 7 у м. Львові на будівництво Карпатським відділенням інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної Академії Наук України багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом та вбудованими офісними приміщеннями зі знесенням існуючих будівель і споруд від 28.10.2015 № 196.

В даному рішенні були досліджені питання правомірності забудови земельної ділянки по вул. Коцюбинського 7 з врахування того, що категорія земель повністю відповідає правам забудови і не суперечить акту на право постійного користування.

З врахуванням п. 6    розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»    (далі - Закон), згідно з якою рішення щодо визначення та надання містобудівних умов і обмежень на територіях, де відповідно до цього Закону не затверджені плани зонування або детальні плани територій, дозволялось приймати з урахуванням попередніх планувальних рішень у межах встановленого законодавством строку, припинила дію з 1 січня 2015 року.

Разом з тим, ч. 4 та ч. 5 ст. 29 Закону «Про регулювання  встановлено, що уповноважений орган містобудування та архітектури визначає відповідність намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, а рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймає у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні. Крім того, згідно із п. 2.4 Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст, затвердженого наказом Мінрегіону від 07.07.2011 № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов і обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Аналогічні обставини встановлювались і в Рішенні Львівського окружного адміністративного суду у справі  №1.380.2019.003125 про визнання протиправною та скасувати ухвалу Львівської міської ради "Про надання дозволу на розроблення проекту внесення змін до затвердженої містобудівної документації "План зонування території міста Львова Франківського району" (у районі вул. І. Горбачевського до межі детального плану території, обмеженої вул. І. Горбачевського, вул. Академіка А. Сахарова) №5041 від 25.04.2019.

ОБСТАВИНИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Карпатським відділенням інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної академії наук України та ТОВ «Едбуд-Львів» 04.08.2016 укладено договір № 1 про ремонтно – реставраційні роботи та будівництво по вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові. Відповідно до умов договору Карпатське відділення інституту геофізики  ім. Субботіна Національної академії наук України доручає, а ТОВ «Едбуд – Львів» за дорученням інституту зобов`язується особисто за власний рахунок, а саме: власними та /або залученими силами і засобами забезпечити розробку, погодження та експертизу у встановленому порядку проектної документації на ремонтно – реставраційні роботи з надбудовою Об`єкта 1- трьохповерхового будинку по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові загальною площею 768, 9 м. кв., в якому будуть проведені ремонтно – реставраційні роботи з надбудовою 131,4 м. кв. нових площ – та будівництво Об`єкта 2 і Об`єкта 3, а саме багатоквартирного житлового будинку з вбудованими адміністративними приміщеннями по вул. Горбачевського, 19 на земельній ділянці площею 0,18 га, яка є частиною земельної ділянки площею 0,3893 га по вул. Горбачевського, 19 (кадастровий номер: 4610136900:03:001:0049), яка перебуває в постійному користуванні Відповідача 1 (Карпатського відділення інститут геофізики ім. С.І. Субботіна та будівництва багатоквартирного житлового будинку з вбудованими адміністративними приміщеннями по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові на земельній ділянці площею 0, 1449 га, розташованої за цією ж адресою (кадастровий номер: 4610136600:06:006:0010), яка перебуває у постійному користуванні Карпатського відділення інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної академії наук України, який буде створено шляхом реконструкції з 2-х поверхового корпусу А-2 та слюсарної майстерні В-1.

Додатковою угодою від 17.12.2018 до Договору № 1 від 04.08.2016 внесено зміни в пункт 17.1. цього договору згідно з чим  продовжено строки виконання умов договору.

Щодо представництва органом прокуратури інтересів держави у суді у формі самостійного пред`явлення позову то суд виходить з наступного ЄСПЛ в низці справ зазначав, що одна лише участь («активна» чи «пасивна») прокурора або іншої особи рівнозначної посади    може розглядатися як    порушення пункту 1 статті 6 Конвенції    (рішення у справі Martinie v. France, application no. 58675/00, 12.04.2006, § 53,). Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь    може створювати    для сторони відчуття нерівності    (рішення у справі Kress v. France, application no. 39594/98, 07.06.2001, § 81; рішення у справі F.W. v. France, application no. 61517/00, 31.03.2005, § 27).

Підтримка прокуратурою однієї зі сторін, безумовно,    може бути виправданою за належних обставин, наприклад, для захисту прав вразливих груп – дітей, інвалідів тощо, які вважаються нездатними захищати свої інтереси самостійно, або коли захисту потребують державні інтереси (рішення від 15.01.2009 у справі Menchinskaya v. Russia, application no. 42454/02, § 35).

Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 19.09.2012 (далі – Рекомендація CM/Rec (2012)11), обов`язками повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов`язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають    завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві    (пункт 3 Рекомендації CM/Rec (2012)11).

Отже, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, участь прокурора в судовому процесі повинна бути виправданою та лише з підстав, визначених законодавством.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом третім частини першої статті 131-1 Конституції, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У Законі України «Про прокуратуру» закріплені правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладається, зокрема, функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 23 Закону України    «Про прокуратуру» регламентовані особливості представництва інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

На підставі Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 № 2147-VIII (набрав чинності 15.12.2017) зазначені нормативно-правові акти викладено в новій редакції, в тому числі й Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України).

Одним із нововведень ухвалених кодексів є визначення правового статусу прокурора в суді з метою захисту державних інтересів, як це було свого часу закріплено на конституційному рівні (пункт третій частини першої статті 13-1 Конституції України).

Так, відповідно до статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви).

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Так, відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України    «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді    виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Враховуючи, що Кабінет міністрів України  підтримує позов поданий прокурором тому представництво прокурора є правомірним та обґрунтованим.

ОЦІНКА СУДУ

          Статтею 638 ЦК України визначено, що Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є у мови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Аналогічні норми містяться і у статті 180 ГК України «зміст господарського договору становлять умови договору  Укладення договору в письмові формі, що підписаний сторонами та скріплений печатками засвідчує досягнення сторонами згоди з істотних умов договору.  Згідно із ч. 1 статті 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Частиною 2 цієї ж статті визначено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди, щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визначені такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

У відповідності до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Цією ж статтею передбачено, що  Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Аналізуючи укладений договір № 1 від 04.08.2016 та виходячи із назви сторін, такий є договором, щодо забудови земельної ділянки з елементами договору доручення та договору будівельного підряду з огляду на наступне. Сторонами договору є Замовник – Карпатське відділення інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України та Забудовник ТОВ «Едбуд –Львів». Пунктом 1.2 оспорюваного договору предметом даного договору є Реконструкція – 3-х поверхового будинку загальною площею 768,9 кв. м. Сторони 1 (Карпатського відділення інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України) по вул. Горбачевського, 19 та реконструкція будівель Сторони 1, а саме 2-х поверхового корпусу В-3, 2-х поверхового корпусу А-2 та слюсарної майстерні В-1, що розташовані на земельній ділянці 2, площею 0, 1449 га по вул. Коцюбинського, 7. Оспорюваний договір передбачає порядок виконання будівельних робіт, контроль замовника за виконанням відповідних робіт, залучення робочої сили до виконання будівельних робіт, встановлені гарантії якості виконання будівельних робіт, аналогічне випливає і з прав та обов`язків сторін, які зводяться до виконання ремонтно - реставраційних робіт, а саме на Сторону 1 (Відповідача 1) у відповідності до п. 3.1.2 виникає обов`язок прийняти ремонтно – реставраційні та будівельні роботи. З самого предмету п.1.1. Договору має місце передача функцій Стороні 2 (Відповідач 2) функцій замовника будівництва в частині виготовлення відповідної технічної, дозвільної та проектної документації, а предмет договору передбачений п.1.2, який є чітко визначеним.

Згідно з ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одночасно частина перша статті 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.  З врахуванням того, що згідно ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені    частинами першою - третьою,    п`ятою    та    шостою статті 203    цього Кодексу. Згідно до ч.3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В абз.5 п.5 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК (    435-15    ) вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

У відповідності до ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Однак слід пам`ятати, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Даний висновок повністю підтверджується і позицією  Верховного суду України у справі № 6-605цс16 від 25.05.2016 року,позицією викладеною у постанові Великої палати Верховний Суду від 18.04.2018 року № 439/212/14-ц|14-75цс18, тв. Ряді інших постанов Верховного Суду від 18.07.2018 року по справі № 750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04 липня 2018 року по справі № 462/4611/13-ц, провадження № 61-6130св18).

Таким чином договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Керуючись ст.    235 ЦК України при визнанні правочину недійсним, суд повинен з`ясовувати, який правочин приховує удаваний. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.    235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним (п.    25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Оспорюваний договір № 1 від 04.08.2016 схвалений листом, щодо укладення інвестиційного договору підтверджується роз`ясненням Мінекономрозвитку України від 14.01.2016 № 2413-07/686-07, що укладення договорів на спорудження об`єктів науково – господарського та житлового призначення на земельних ділянках, які належать установам та організаціям НАН України на праві постійного користування не підпадає під дію Постанови КМУ від 11.04.2012 № 296 та відбувається у відповідності до Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих наук та статус їх майнового комплексу».

Спільна діяльність    — це    коли сторони (учасники) договору про спільну діяльність зобов`язуються спільно діяти (без створення юридичної особи) для досягнення певної мети, що    не    суперечить чинному законодавству.

Спільна діяльність може здійснюватися на    основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без такого об`єднання. Кількість сторін — учасників договору про спільну діяльність чинним законодавством не    обмежується.

Тобто таких сторін може бути дві і    більше. Крім того, в    ст.    77 Цивільного кодексу немає обмежень щодо статусу суб`єктів спільної діяльності, ними можуть бути як    юридичні особи — резиденти, так і    фізичні особи, і    нерезиденти.

Відповідно до    ст.    1131 цього Кодексу договір про спільну діяльність укладається у    письмовій формі. Крім того, частиною другою цієї статті встановлено, що    умови договору про спільну діяльність, у    тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спірних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та    збитків учасників, їх    участь у    результатах спільних дій, та    інші умови визначаються за    домовленістю сторін, якщо інше не    встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Статтею 1133 Цивільного кодексу встановлено, що    вкладом учасника вважається все те, що    він вносить у    спільну діяльність (спільне майно), в    тому числі кошти, інше майно, професійні та    інші знання, навички та    вміння, а    також ділова репутація та    ділові зв`язки.

Слід звернути увагу на    те, що    внесене учасниками майно у    спільну діяльність, яким вони володіли на    праві власності, а    також вироблена у    результаті спільної діяльності продукція та    одержані від    такої діяльності доходи є    спільною частковою власністю учасників, якщо інше не    встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на    підставах інших, ніж право власності, використовується в    інтересах усіх учасників і    є їхнім спільним майном. При цьому ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з    учасників.

Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в    результаті їх    спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у    спільне майно, якщо інше не    встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

Таким чином умови договору № 1 від 04.08.2016 не містять положень, щодо розподілу прибутку.

Натомість визначена плата за передачу функцій замовника у вигляді виконання робіт по реконструкції нерухомого майна, що залишається у власності Карпатського відділення інституту геофізики ім. С.І. Суботіна НАН України.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зроблено висновок, що у «відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

У разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem – слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party)».

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Саме в даній постанові суд покликається на те, що тлумачення умов договору можливе у відповідності до ст. 213 ЦК України.

У відповідності до ч. 2 Ст. 213 ЦК України  на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Таким чином жоден з позивачів не є стороною даного договору та не заявляє вимогу, щодо тлумачення умов договору, а покликання прокурора на постанову Касаційного господарського суду в складі Верховного суду від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18 є як мінімум недоречним, оскільки умови договору що тлумачився судом під час вирішення питання про його недійсність були іншими ніж умови договору № 1 від 04.08.2016, а тлумачення здійснювалось на підставі заяви сторони договору.

Щодо правовідносин, що мають місце під час укладення спірного договору, то такі підпадають під дію спеціального законодавства, а саме Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих наук та статусу їх майнового комплексу».

Таким чином, оскільки спірний договір № 1 від 04.08.2016 не є за своїм  змістом ні договором про спільну діяльність, договором комісії, доручення чи управління майном, достатньою законною підставою для його укладення є отримання Відповідачем 1 відповідного погодження Національної академії наук України згідно положень Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу».

Суд звертає увагу на те, що при реалізації відповідачами умов спірного договору забезпечується дотримання інтересів держави, оскільки внаслідок досягнення мети укладеного договору реалізовується можливість отримання працівниками державної установи – Карпатське відділення Інституту геофізики ім.. С.І. Субботіна НАН України необхідного їм житла, а також забезпечення підрозділів Відповідача 1 адміністративними приміщеннями, які будуть використані під час виконання працівниками наукової установи покладених на них завдань.

Окремо слід зазначити про безпідставність покликання Позивачем 1 у поданих ним поясненнях на необхідність дотримання під час укладення відповідачами оспорюваного договору норм Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», оскільки умови договору не передбачають передачу Відповідачем 1 належного йому майна у володіння чи управління Відповідачу 2 і, як наслідок, Відповідач 2 внаслідок реалізації умов договору не набуває права власності на існуючі будівлі, що знаходяться по вул. Горбачевського, 19 та по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові.

Більше того зазначений закон містить спеціальні норми, який регулює процедуру відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, і які не поширюються на правовідносини, що регулюються умовами договору № 1 від 04.08.2016.

Відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку (ст.1).

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України; Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України (ст.32).

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (частина третя статті 32).

Визначення меж територій пам`яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (пункт 12 частини першої статті 5).

Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №318 від 13 березня 2002) встановлює: відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини (пункт 4); межі історичних ареалів визначаються спеціальною науково-проектною документацією під час розроблення історико-архітектурних опорних планів цих населених місць (пункт 5); визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури (пункт 12); для кожного історичного ареалу визначаються режим використання та конкретні обмеження господарської діяльності на його території, які встановлюються правилами охорони та використання історичних ареалів населених місць (пункт 16).

Таким чином аналіз цих норм у їх взаємозв`язку дозволяє зробити висновок, що передумовою для встановлення меж історичного ареалу населеного місця є розробка науково-проектної документації під час розроблення історико-архітектурних опорних планів населених місць, яка повинна бути погоджена відповідним органом місцевого самоврядування та затверджена Міністерством культури України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

При цьому на офіційному сайті Міністерства культури України, в підрозділі «ІСТОРИЧНІ АРЕАЛИ (ПЕРЕЛІК)», оприлюднено інформацію про затвердження меж та режимів використання історичних ареалів населених місць і місто Львів у Переліку – відсутнє.

Таким чином станом на дату розгляду справи, Міністерство культури України не затвердило меж історичного ареалу міста Львова та не встановило режиму його використання.

З огляду на викладене, межі історичного ареалу міста Львова та режим його використання фактично не встановлені, а відтак немає підстав стверджувати, що земельна ділянка на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові перебуває в межах історичного ареалу міста Львова.

Отже твердження Позивача 1 про необхідність отримання відповідачами погодження на виконання будівельних робіт на земельній ділянці по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові в Міністерстві культури та інформаційної політики України є безпідставним та голослівним.

Також окремо звертаємо увагу на безпідставність покликання Позивача 1 на п. 12 Містобудівних умов та обмежень, оскільки зміст таких МБУО не є предметом дослідження у цій справі та не містить жодних вимог щодо необхідності отримання відповідного погодження в Міністерстві культури та інформаційної політики України.

Питання правомірності рішення про надання містобудівних умов і обмежень, а також їх суперечностей, щодо нецільового використання земельної ділянки за адресою м. Львів, вул. Коцюбинського, 7 внаслідок містобудівних умов та обмежень на забудову земельної ділянки досліджувалось в рамках судової справи № 1.380.2019.000602, що розглядалась Львівським окружним адміністративним судом  предметом якої було оскарження рішення ДАБІ у Львівській області ДАБІ України про скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки по вул. М. Коцюбинського 7 у м. Львові на будівництво Карпатським відділенням інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної Академії Наук України багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом та вбудованими офісними приміщеннями зі знесенням існуючих будівель і споруд від 28.10.2015р. № 196.

Саме Львівська міська рада була залучена в даній справі № 1.380.2019.000602  третьою особою на стороні позивача, та чітко обізнана з висновками викладеними в рішенні суду.

В даному рішенні були досліджені питання правомірності забудови земельної ділянки по вул. Коцюбинського 7 з врахування того, що категорія земель повністю відповідає правам забудови і не суперечить акту на право постійного користування.

З врахуванням п. 6    розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно з якою рішення щодо визначення та надання містобудівних умов і обмежень на територіях, де відповідно до цього Закону не затверджені плани зонування або детальні плани територій, дозволялось приймати з урахуванням попередніх планувальних рішень у межах встановленого законодавством строку, припинила дію з 1 січня 2015 року.

Разом з тим, ч. 4 та ч. 5 ст. 29 Закону встановлено, що уповноважений орган містобудування та архітектури визначає відповідність намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, а рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймає у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні. Крім того, згідно із п. 2.4 Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст, затвердженого наказом Мінрегіону від 07.07.2011 № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов і обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Враховуючи, що ст. 16 Закону до містобудівної документації на місцевому рівні, крім плану зонування та детального плану території, віднесено генеральний план населеного пункту, вважаємо можливим визначення та надання містобудівних умов та обмежень на підставі генплану, якщо він містить актуальні проектні рішення на територію перспективного будівництва.».

Так, у п.8 Містобудівних умов та обмежень від 28 жовтня 2015 року № 196 міститься посилання на генеральний план забудови міста, затверджений Львівської міською радою 30.09.2010.

Згідно з ч.1    ст. 18 Земельного кодексу України, до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим (ч.2 ст.18 Кодексу).

Відповідно до п. б ч.1    ст.19 Земельного кодексу України, однією з категорій земель за основним цільовим призначенням є землі житлової та громадської    забудови.

Статтею 38 Земельного кодексу України    визначено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, що й передбачено ст. 39 Земельного кодексу України.

Так, відповідно до п.7 містобудівних умов та обмежень від 28 жовтня 2015 року № 196 цільове призначення земельної ділянки по вул. М.Коцюбинського, 7 у м. Львові    для будівництва та обслуговування будівель і споруд закладів науки.

При цьому, як вбачається із «Класифікації видів цільового призначення земель», затверджених    Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів за № 548 від 23.07.2010, як землі для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти (підрозділ 03.02), так і землі для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку (підрозділ 02.03) відносять до однієї і тієї ж секції цільового призначення земель    секція В цільового призначення    «Землі житлової та громадської забудови».

Аналогічні обставини встановлювались і в Рішенні Львівського окружного адміністративного суду у справі  № 1.380.2019.003125 про визнання протиправною та скасувати ухвалу Львівської міської ради "Про надання дозволу на розроблення проекту внесення змін до затвердженої містобудівної документації "План зонування території міста Львова Франківського району" (у районі вул. І. Горбачевського до межі детального плану території, обмеженої вул. І. Горбачевського, вул. Академіка А. Сахарова) №5041 від 25.04.2019.

Відповідно до ч. 1    ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч. 1    ст. 86 ГПК України    суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 2    статті 86 ГПК України    передбачено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Беручи до уваги вищенаведене, суд, виконавши вимоги процесуального права, всебічно і повно перевіривши обставини справи в їх сукупності, дослідивши представлені докази, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, а в позові слід відмовити в повному обсязі.

Оскільки спір виник за заявою Прокурора, судові витрати по розгляду справи відповідно до    ст. 129 ГПК України    необхідно покласти на прокурора.

Керуючись статтями 4, 7, 13, 14, 73, 74, 76-79, 91, 96, 120, 123, 129, 233, 236, 238, 240, 241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позовної заяви керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України, Національної академії наук України, Львівської обласної державної адміністрації до Відповідача 1 – Карпатського відділення інститут геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України до Відповідача 2 – Товариства з обмеженою відповідальністю «Едбуд – Львів»  про визнання недійсним договору та додаткових угод до цього договору.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 11.07.2022

Суддя                                                                                              Горецька З.В.