Постанова

Іменем України

24 червня 2022 року

м. Київ

справа № 185/1852/15-ц

провадження № 61-12919св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», відповідач - ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року у складі судді Гаврилова В. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 22 червня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № 014/11-165/026, за умовами якого останньому надано кредитні кошти у розмірі 375 000 дол США зі сплатою 12 % річних на строк до 11 червня 2017 року.

У рахунок належного виконання позичальником умов кредитного договору 07 жовтня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, а саме: вбудоване приміщення загальною площею 174,50 кв.м, яке розташоване на АДРЕСА_1 .

30 вересня 2010 року між банком та позичальником укладена Додаткова угода до кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, згідно з якою сторони домовилися про проведення реструктуризації: підвищено процентну ставку на 2 % річних; пункт 1.9 частини другої договору в розділі «Предмет договору» викладено в новій редакції, статтю 1 частини другої договору в розділі «Гарантії» доповнено, а також позичальнику надано тимчасово кредитні канікули. Одночасно з укладенням Додаткової угоди сторони підписали додаток № 1 до Договору «Графік погашення кредиту», який є невід`ємною частиною договору.

19 липня 2013 року між банком та ОСОБА_2 укладена Додаткова угода до кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, за змістом якої сторони домовилися про доповнення статей 2 та 4 кредитного договору.

Банк зазначає, що позичальник ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року належним чином не виконує, у зв`язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на 26 січня 2015 року, складає 158 614,03 дол. США, з яких: 150 623,81 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 538,39 дол. США - заборгованість по сплаті процентів за користування кредитом, 451,83 дол. США - пеня.

Згідно з положеннями статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

У зв`язку з проведення Антитерористичної операції з 27 листопада 2014 року Українським державним підприємством поштового зв`язку «Укрпошта» (далі - УДППЗ «Укрпошта»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрпошта» (далі - АТ «Укрпошта»), припинено приймання поштових відправлень на/з територію(ї) Донецької та Луганської областей до/з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження.

Місцем реєстрації іпотекодавця є місто Донецьк, у зв`язку з чим направлення письмової вимоги у порядку, передбаченому статтею 35 Закону України «Про іпотеку», є неможливим.

Ураховуючи викладене, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просило задовольнити позовні вимоги та звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором від 07 жовтня 2008 року, а саме на нерухоме майно - вбудоване приміщення, загальною площею 174,50 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 21 липня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Тарасовою Ю. Г., реєстровий № 1116, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження».

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Заочним рішеннямПавлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2015 року позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року у розмірі 158 614,03 дол. США, яка складається з 150 623,80 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 538,39 дол. США - заборгованість зі сплати відсотків, 451,03 дол. США - пеня, звернуто стягнення на нерухоме майно, вбудоване приміщення, загальною площею - 174,50 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору від 21 липня 2004 року дарування, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Тарасовою Ю. Г., реєстровий №1116, шляхом реалізації предмета іпотеки (нерухомого майна) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стації оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Місцевий суд виходив з того, що оскільки боржник та іпотекодавець не виконали взяті на себе зобов`язання щодо сплати кредитних коштів, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором, тому наявні підстави для задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2015 року задоволено. Заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2015 року скасовано.

Ухвала мотивована тим, що відповідач не отримувала судової повістки про виклик у судове засідання, у зв`язку з чим порушено її процесуальні права, а саме: право давати пояснення щодо предмета позову, заперечувати проти позову, подавати докази.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 року залучено до участі у справі правонаступника ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»).

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року позов задоволено. В рахунок задоволення заборгованості за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року у розмірі 158 614,03 дол. США перед ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» звернуто стягнення на нерухоме майно, вбудоване приміщення, загальною площею - 174,50 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору від 21 липня 2004 року дарування, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Тарасовою Ю. Г., реєстровий № 1116, шляхом реалізації предмета іпотеки (нерухомого майна) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стації оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Судове рішення мотивовано тим, що належними та допустимими доказами підтверджено укладення кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року між банком та ОСОБА_2 , отримання ОСОБА_2 кредитних коштів за цим кредитним договором, а також укладення договору іпотеки від 07 жовтня 2008 року між банком та ОСОБА_1 .

Оскільки ОСОБА_2 зобов`язання за кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим виникла заборгованість у розмірі 158 614,03 дол. США, тому наявні підстави для задоволення позову шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, як передбачено статтею 33 Закону України «Про іпотеку».

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2021 року рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

При цьому апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали докази, що ОСОБА_2 не укладав кредитний договір № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року та не отримував грошові кошти за цим договором. Натомість позивач довів на підставі належних та допустимих доказів наявність між сторонами кредитних правовідносин, а також, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим наявні підстави для стягнення боргу шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 33 Закону України «Про іпотеку».

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про відмову ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15), постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постановах Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15 (провадження № 61-517св18) від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц (провадження № 61-33362св18), від 04 березня 2020 року у справі № 503/1691/18 (провадження № 61-14751св19), 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20), від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що саме на кредитора покладається доведення надання позичальнику грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором. Позивач не надав належних оригіналів документів для огляду, зокрема кредитний договір № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, кредитну справу. Тобто суди не встановили на підставі належних доказів факт наявності оригіналів як кредитного так і іпотечного договорів.

Суди не надали оцінку висновку експерта від 25 березня 2020 року, в якому зазначено, що підтвердити документально оформлення операцій з надання кредиту ОСОБА_2 та підтвердити наявність заборгованості позичальника за кредитом не представляється за можливе. Тобто факт видачі та отримання грошових коштів ОСОБА_2 не є доведеним.

Позивач не додав до позовної заяви належних доказів, які підтверджують отримання позичальником кредитних коштів у розмірі, зазначеному у позовній заяві.

Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги довідку, видану ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 29 жовтня 2013 року, в якій зазначено, що у ОСОБА_2 відсутня заборгованість за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року.

Суди не здійснили аналіз розрахунку заборгованості, наданого банку, та не звернули увагу, що такий розрахунок є невірним і суперечить умовам кредитного договору.

Доводи інших учасників справи

ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та зазначало, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 є необґрунтованими, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права.

При цьому вказувало, що висновок судового експерта від 25 березня 2020 року № 02/03, складений за результатами проведення судово-економічної експертизи за заявою адвоката Квашніна М. О., на який посилається заявник у касаційній скарзі, не відповідає вимогам Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.

За положеннями статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Вирішуючи спір суди виходили з положень статті 89 ЦПК України та прийняли рішення на підставі оцінки доказів у сукупності, у зв`язку з чим в тексті судового рішення не зазначено про висновок експерта. Зазначене кореспондується з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не зобов`язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника.

Крім того, невірними є посилання заявника у касаційній скарзі на необґрунтованість та недоведеність факту наявності заборгованості за кредитним договором.

Так, позивач додав до позовної заяви копії документів, які завірені належним чином та підтверджують факт надання кредиту, наявність заборгованості та її розмір, а саме: кредитний договір від 22 червня 2007 року № 014/11-165/026 з додатками, докази надання кредитних коштів, розрахунок заборгованості за кредитним договором від 22 червня 2007 року № 014/11-165/026, в якому відображено дати фактичних погашень кредиту та прострочення сплати боргу.

Також у розрахунку заборгованості міститься інформація, що ОСОБА_2 частково повертав грошові кошти за кредитним договором від 22 червня 2007 року № 014/11-165/026, що свідчить про вчинення боржником конклюдентних дій щодо кредитного договору, які виразилися у здійсненні останнім щомісячних платежів для погашення кредитної заборгованості, та про отримання боржником кредитних коштів.

Відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 не спростували розрахунок заборгованості, наданий позивачем до суду, не надали контррозрахунку, з клопотанням про проведення належної (з дотриманням вимог цивільного процесуального законодавства) судово-економічної експертизи в справі до суду не звертались.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 22 червня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 014/11-165/026, за умовами якого ОСОБА_3 отримав у кредит грошові кошти у розмірі 375 000 дол. США зі сплатою 12 % процентів річних на строк до 11 червня 2017 року (т. 1, а. с. 10-15).

У рахунок належного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань за кредитним договором 07 жовтня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є нерухоме майно, а саме вбудоване приміщення, загальною площею 174,50 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 6-9).

30 вересня 2010 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», який є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, згідно з якою викладено пункт 1.4.1.5 частини 2 розділу «Предмет договору» в новій редакції: Сторони цим підтверджують, що у разі порушення позичальником своїх зобов`язань, встановлених в пунктах 2.3.6-2.3.12 цього договору, фіксована процентна ставка підвищується на 2 % річних, з розрахунку річної бази нарахування процентів. Пункт 1.9 частини 2 розділу «Предмет договору» викладено в новій редакції: кредитор вправі припинити видачу кредитних коштів та/або пред`явити позичальнику вимогу про дострокове погашення кредиту у випадках, передбачених договором. Доповнено статтю 1 розділу «Предмет договору» частини 2 договору пунктом 1.12 розділу «Гарантії». Тимчасово, на період з 30 вересня 2010 року до 01 березня 2011 року (кредитні канікули) сторони домовились зменшити розмір щомісячного платежу по сплаті суми (розміру) кредиту та змінити строк його сплати (т. 1, а. с. 19-20).

Також одночасно з укладенням додаткової угоди сторони підписали додаток № 1 «Графік погашення кредиту» до договору (т. 1, а. с. 21-22).

19 липня 2013 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», який є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, за змістом якої доповнено статтю 2 розділу «Права та обов`язки сторін» та статтю 4 розділу «Відповідальність позичальника» кредитного договору (т. 1, а. с. 23).

Згідно з розрахунком заборгованості за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року станом на 26 січня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 по сплаті кредиту складає 158 614, 03 дол. США (т. 1, а. с. 25-26).

23 серпня 2016 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Публічним акціонерним товариством «Вектор Банк» (далі - ПАТ «Вектор Банк») укладено договір факторингу (портфельне відступлення прав вимоги), за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року перейшло до ПАТ «Вектор Банк» (т. 2, а. с. 19-22).

23 серпня 2016 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Вектор Банк» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, згідно з яким право грошової вимоги, право звернення стягнення на предмет іпотеки перейшло до ПАТ «Вектор Банк» (т. 2, а. с. 27-31).

23 серпня 2016 року між ПАТ «Вектор Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» укладено договір факторингу (портфельне відступлення прав вимоги), за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» (т. 2, а. с. 23-26).

23 серпня 2016 року між ПАТ «Вектор Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, згідно з яким право грошової вимоги, право звернення стягнення на предмет іпотеки перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» (т. 2, а. с. 32-36).

Згідно з довідкою, виданою 29 жовтня 2013 року відділенням «Юзівка» Донецької обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», станом на 29 жовтня 2013 року у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відсутня заборгованість за: кредитним договором № 012/07-175/060 від 07 жовтня 2008 року, кредитним договором № 014/11-165/049 від 19 жовтня 2007 року (т. 2, а. с. 162).

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи по заяві адвоката Квашніна М. О. від 25 березня 2020 року № 02/03 підтвердити документально оформлення та відображення в обліку ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» операцій з надання кредиту позичальнику ОСОБА_2 за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року не представляється за можливе. Підтвердити розмір заборгованості позичальника ОСОБА_2 по тілу кредиту, процентах та пені, наведений у розрахунку заборгованості ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» здійсненому станом на 26 січня 2015 року, а саме умовам кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року та первинним документам щодо видачі і повернення коштів за цим кредитним договором не представляється за можливе (т. 2, а. с. 227-242).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (іпотекою).

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до статей 12, 33 Закону України «Про іпотеку» одним із способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) вказала, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

При цьому вважала, що частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку», способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону України «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Положеннями частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку», у редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом, передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Отже, застосування такого способу захисту права, як звернення стягнення на предмет іпотеки, пов`язане виключно з невиконанням основного зобов`язання у встановлений строк (термін).

Для застосування такого способу захисту своїх прав, як звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно не тільки встановити факт невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, але й розмір заборгованості, в рахунок погашення якої буде звернуто стягнення.

Позивач обґрунтовував своє звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки тим, що ОСОБА_2 належним чином не виконав взяті на себе зобов`язання за кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, оскільки допустив утворення заборгованості.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень статті 39 Закону України «Про іпотеку».

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

ТОВ «ФК «Довіра», яке є правонаступником ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», тобто в порядку задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

Таким чином, позивач як іпотекодержатель на власний розсуд обрав спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку у спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із дотриманням норм законодавства.

Положеннями статей 77-80 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Судами встановлено, що між банком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року та останнім отримані грошові кошти за цим договором.

Так, факт укладення кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року підтверджується оригіналом кредитного договору, який надав суду позивач для огляду в судовому засіданні, а також його копія, завірена належним чином, яка знаходиться в матеріалах справи.

Крім того, факт укладення кредитного договору та отримання грошових коштів підтверджується розрахунком заборгованості, наданим позивачем, згідно з яким ОСОБА_2 здійснював погашення кредиту.

Також укладення кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року підтверджується іншими доказами, зібраними та оціненими судами в їх сукупності.

Таким чином, на підставі належних та допустимих доказів суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали доведеним факт укладення кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року та факт неналежного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за цим кредитним договором.

Пунктом 3.1.4 договору іпотеки від 07 жовтня 2008 року передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань за цим або боржником за кредитним договором, у тому числі, якщо кінцевий термін повернення кредиту ще не настав.

У контексті зазначеного та з урахуванням фактичних обставин, встановлених у цій справі, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, належний відповідачу, у обраний позивачем спосіб.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивач не надав суду належного оригіналу кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, оскільки такі доводи спростовуються матеріалами справи, зокрема протоколами судового засідання від 31 серпня 2020 року (т. 3, а. с. 62-63), від 21 вересня 2020 року (т. 3, а. с. 94).

Крім того, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги довідку, видану 29 жовтня 2013 року відділенням «Юзівка» Донецької обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», за змістом якої станом на 29 жовтня 2013 року у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відсутня заборгованість за: кредитним договором № 012/07-175/060 від 07 жовтня 2008 року, кредитним договором № 014/11-165/049 від 19 жовтня 2007 року, як доказ, поданий ОСОБА_2 на підтвердження доводів про неукладення кредитного договору № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, оскільки зазначена довідка не спростовує факт укладення цього кредитного договору, а лише підтверджує відсутність заборгованості боржника перед кредитором за іншими кредитними договорами.

Також не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про неотримання заявником грошових коштів саме кредитним договором № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, оскільки суди дослідили розрахунок заборгованості, наданий позивачем, який свідчить, що заявник частково погашав борг саме за цим договором.

Висновок експертизи був оцінений судом в сукупності з іншими доказами по справі.

Доводи касаційної скарги в частині незгоди із розміром кредитної заборгованості, розміром нарахованих та стягнутих судовим рішенням процентів, колегія суддів не приймає, оскільки розрахунок заборгованості, наданий позивачем, був предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, йому надавалась оцінка, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Порушення порядку дослідження та оцінки доказів не встановлено.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на застосування судами норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постановах Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15 (провадження № 61-517св18) від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц (провадження № 61-33362св18), від 04 березня 2020 року у справі № 503/1691/18 (провадження № 61-14751св19), 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20), від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постанова Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20) прийняті у справах, предметом позову в яких було стягнення заборгованості за договорами позики, укладення яких було підтверджено розписками.

Предметом позову у справі № 503/1691/18 (провадження № 61-14751св19), за результатом розгляду якої Верховний Суд прийняв постанову від 04 березня 2020 року, є визнання незаконним та скасування наказу про накладення дисциплінарного стягнення.

Натомість у справі, яка переглядається, предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, предмет позовних вимог та правове регулювання у справах № 6-1967цс15, № 464/3790/16-ц, № 194/1126/18, № 503/1691/18 і у справі, яка переглядається, відрізняються.

У постанові від 30 січня 2018 року справі № 161/16891/15 (провадження № 61-517св18) Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про відмову банку у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором. Та зазначив, що оскільки на вимогу суду банк не надав оригіналів кредитних договорів, оригіналу Генеральної угоди, виписки з особового рахунку відповідача та з урахуванням заперечень законного представника відповідача щодо підписання Генеральної угоди відповідачем та не здійснення позичальником платежів за договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у відповідача заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку.

У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц (провадження № 61-33362св18) Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, який зазначив, що позивач не виконав вимоги судів щодо надання для ознайомлення та дослідження оригіналів документів, які б свідчили про обґрунтованість позовних вимог.

Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що залишаючи без змін рішення місцевого суду, апеляційний суд не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості та виписку по картковому рахунку, не спростував належним чином викладені банком доводи по суті заявлених у цій справі вимог та мотивовано не відхилив доводи апеляційної скарги. При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно дослідити виписку по картковому рахунку у сукупності з іншими доказами та перевірити, чи було встановлено відповідачу кредитний ліміт, якщо було встановлено, то в якому розмірі, чи отримував він кредитну картку та строк її дії, чи користувався останній кредитними коштами (чи отримував готівку у банкоматі та відділенні банку, чи купував товари та чи перерахував кошти на інші рахунки), якщо користувався, то в якому розмірі, чи здійснював повернення кредитних коштів позивачу, якщо здійснював, то в якому розмірі (постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19).

Постановою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19) суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, зазначив, що апеляційний суд не перевірив доводи апеляційної скарги банку щодо наявності у матеріалах справи виписок з особового рахунку позичальника, не надав їм належної правової оцінки, не перевірив доводи банка про неможливість надання письмових документів, які були необхідні для проведення повторної судово-економічної експертизи, з посиланням на статтю 60 Закону України «Про банківську таємницю», не вирішив питання про можливість витребування зазначених доказів у банку, для їх дослідження та надання їм належної оцінки з урахуванням заявлених вимог та інших наведених доказів, не мотивував відхилення зазначених доказів та не зробив висновку про наявність чи відсутність у відповідача боргу за указаними кредитними договорами.

Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про стягнення заборгованості за кредитом, Верховний Суд зазначив, що під час неодноразового перегляду даної справи, судами було встановлено, що виникнення заборгованості по боргових зобов`язаннях та їх розмір підтверджується розрахунком заборгованості та випискою по кредитному договору, що свідчить про те, що судами досліджувались первинні документи. Крім того, судами було встановлено, що матеріали справи не містять доказів на спростування відображеної у розрахунку заборгованості боржника перед позивачем, що свідчить про те, що судом апеляційної інстанції було належним чином перевірено розрахунок заборгованості та оцінено його в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, зокрема первинним документом - випискою по кредитному договору. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку відносно того, що наданий банком розрахунок заборгованості є належним та допустимим доказом в розумінні статей 77, 78 ЦПК України (постанова Верховного Суду від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19).

Натомість у справі, яка переглядається, суди установили на підставі належних та допустимих доказів, що між банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 014/11-165/026 від 22 червня 2007 року, позичальник отримав на підставі цього договору грошові кошти, які не повернув банку. При цьому суди вважали, що наданий банком розрахунок заборгованості є належним та допустимим доказом.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, встановлені різні фактичні обставини, а у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19) Верховний Суд дійшов однакового висновку про належність розрахунку заборгованості, наданого банком.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи про порушення судами приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження у матеріалах справи, а тому підстав для скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2021 року немає.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04).

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк