Дата документу 14.06.2022 Справа № 337/3403/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №337/3403/20        Головуючий у 1 інстанції: Сидорова М.В.

Провадження № 22-ц/807/943/22        Суддя-доповідач: Дашковська А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«14» червня 2022 року        м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого:        Дашковської А.В.,

суддів:        Кримської О.М.,

       Кочеткової І.В.,

секретар:        Рикун А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника  ОСОБА_2 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах і інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , третя особа: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

В серпні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах і інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , третя особа: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31.05.1990 року ним на підставі ордеру серії Л №2348, який виданий Виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів м. Запоріжжя на сім`ю з 4 осіб, у тому числі: дружину ОСОБА_3 , синів ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , отримана квартира АДРЕСА_1 . Квартира не приватизована.

На час звернення до суду у квартирі окрім нього зареєстровані: його колишня дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 та його неповнолітня донька ОСОБА_5 .

Фактично в квартирі мешкають він та його дружина ОСОБА_7 , яка за вказаною адресою не зареєстрована.

Відповідач ОСОБА_3 з 2001 року у вказаній квартирі не мешкає, після розлучення за власним бажанням переїхала до своїх батьків, жодних стосунків він з нею не підтримує, місце її мешкання йому невідоме.

Відповідач ОСОБА_4 у вказаній квартирі не мешкає понад 15 років, створив свою сім`ю та виїхав з квартири за власним бажанням.

Донька відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 у вказаній квартирі ніколи не мешкала, зареєстрована в квартирі формально, імовірно мешкає разом зі своєю матір`ю в смт. Шевченко Красноармійського району Донецької області.

Особистих речей відповідачів у квартирі немає. Жодних перешкод у користуванні квартирою з його боку п не чинилось. Реєстрація відповідачів у квартирі без фактичного проживання створює йому значні матеріальні збитки, він вимушений сплачувати кошти за комунальні послуги, якими не користується. Внаслідок невиконання відповідачами своїх обов`язків по утриманню житла утворилась заборгованість в розмірі більше 90000 грн., яку він вимушений сплачувати особисто. Оформити субсидію він не має можливості, оскільки потрібно надати довідки про дохід усіх зареєстрованих у квартирі осіб. Також він позбавлений можливості самостійно вчиняти дії на використання житла, на які потрібна згода всіх зареєстрованих в квартирі осіб, не має можливості без згоди усіх зареєстрованих осіб зареєструвати в квартирі за фактичним місцем мешкання свою дружину.

На підставі зазначеного просив визнати відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та неповнолітню ОСОБА_5 такими, що втратили право користування вказаним житловим приміщенням - квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на недоведеність доводів ОСОБА_4 щодо проживання у квартирі та надання коштів для оплати комунальних послуг, відсутність доказів не втрати відповідачами інтересу до житлового приміщення, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 є основним наймачем квартири АДРЕСА_1 на підставі ордеру серії Л №2348 від 31 травня 1990 року, який виданий Виконкомом Ленінської районної ради народних депутатів м. Запоріжжя на сім`ю з 4 осіб, у тому числі: дружину ОСОБА_3 , синів ОСОБА_6 , ОСОБА_4 (т. 1, а.с.11-12).

У вказаній квартирі зареєстроване місце проживання: позивача ОСОБА_3 з 30 серпня 1990 року, відповідачів ОСОБА_3 з 30 серпня 1990 року, ОСОБА_4 з 29 серпня 2002 року та ОСОБА_5 з 28 лютого 2006 року (т.1, а.с. 8, 13, 21-23).

21 червня 2001 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , про що у відділі реєстрації актів громадянського стану Хортицького районного управління юстиції м. Запоріжжя зроблено актовий запис № 302 (т. 1, а.с.10).

Згідно з актом про фактичне непроживання б/н від 07 серпня 2020 року, який складений мешканцями квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не проживають в квартирі АДРЕСА_1 , їх речей в квартирі немає (т. 1, а.с.15, 92).

Згідно з актом обстеження умов проживання №10.08/1483 від 24 вересня 2020 року, складеного спеціалістом відділу по Хортицькому району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради Алішевською В.В., у квартирі за адресою АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_1 , 1961 року народження, який проживає у квартирі; ОСОБА_4 , 1979 року народження, який в квартирі не проживає; ОСОБА_3 , 1961 року народження, яка в квартирі не проживає; ОСОБА_10 , 2005 року народження, яка в квартирі не проживає, ОСОБА_8 , 1957 року народження, проживає, але не зареєстрована. Умови проживання в квартирі задовільні, дитячі речі у квартирі відсутні, мається великий борг за комунальні послуги. ОСОБА_3  має намір зняти з реєстрації сина, колишню дружину, онуку, щоб приватизувати квартиру, відремонтувати та жити в ній, погашати борги, які накопичили рідні (т. 1, а.с. 46).

Відповідно до довідки начальника ДУ «Запорізький слідчий ізолятор» №2/10-5879 від 19 липня 2021 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , утримується в слідчому ізоляторі з 01 червня 2019 року (т.1, а.с.119).

Згідно з відповіддю ДУ «Запорізький слідчий ізолятор» №2/10-1371 від 23 лютого 2022 року Запорізькому апеляційному суду ОСОБА_4 у ДУ «Запорізький слідчий ізолятор» не утримується, 15 листопада 2021 року був звільнений в залі суду (т. 2, а.с.17).

Відповідно до змісту статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до приписів статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Змістом статті 379 ЦК України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Змістом статті 72 ЖК УРСР передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Тлумачення статей 71, 72 ЖК УРСР дозволяє зробити висновок, що для висновку, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщеннями необхідна наявність двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.

Вичерпного переліку поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення у цей строк, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні за змістом висновки міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року в справі N 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі N 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі N 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі N 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 25 серпня 2020 року у справі N 569/12832/16-ц (провадження № 61-8622св19), від 22 грудня 2021 року у справі N 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 19 січня 2022 року у справі N 344/9319/19 (провадження № 61-16066св21).

За приписами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як передбачено ст.ст. 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як установлено ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.

В якості доказів не проживання відповідачів у спірній квартирі ОСОБА_3 надав акт про фактичне непроживання б/н від 07 серпня 2020 року, який складений мешканцями квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , акт обстеження умов проживання №10.08/1483 від 24 вересня 2020 року, складений спеціалістом відділу по Хортицькому району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради Алішевською В.В.

В той же час колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо неприйнятності в якості доказу акту про фактичне непроживання б/н від 07.08.2020 року з підстав його складання лише мешканцями квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_8 (дружина позивача) та ОСОБА_9 (її донька), тобто заінтересованими особами.

Акт обстеження умов проживання №10.08/1483 від 24 вересня 2020 року, складений спеціалістом відділу по Хортицькому району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради Алішевською В.В., не містить інформації щодо часу, з якого відповідачі не проживають у спірній квартирі та причини такого не проживання.

Окрім того, для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, вказана особа повинна не проживати у жилому приміщенні більше шести місяців, в той же час вищезазначений акт не підтверджує такі обставини, а свідчить лише про відсутність вказаних осіб у приміщенні станом на дату його складання.

При цьому, з довідки начальника ДУ «Запорізький слідчий ізолятор» №2\10-5879 від 19 липня 2021 року вбачається, що відповідач ОСОБА_4 утримувався в слідчому ізоляторі з 01 червня 2019 року, а отже, станом на час складання наданих ОСОБА_3 актів та на час його звернення до суду був відсутній у спірній квартирі з поважних підстав.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з підстав недоведеності їх відсутності у житловому приміщенні більше шести місяців з неповажних причин.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до частини першої, другої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визнання неповнолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому зареєстроване її місце проживання з двомісячного віку (з ІНФОРМАЦІЯ_3 ), і в якому зареєстрований її батько, суперечитиме її правам на житло.

Позивач не обґрунтував, яким чином реєстрація неповнолітньої онуки, яка зареєстрована у спірній квартирі за згодою наймача та членів сім`ї наймача, перешкоджає йому в реалізації свого права користування житловим приміщенням.

На момент звернення позивача до суду із цим позовом неповнолітній ОСОБА_10 виповнилося 14 років, остання сама наділена правом вільно обирати собі місце проживання, зокрема за місцем своєї реєстрації, проте, враховуючи необхідність дотримання прав неповнолітньої особи на житло, забезпечення її належних умов на існування, проживання та повноцінного розвитку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання неповнолітньої особи (яка є членом сім`ї наймача) такою, що втратила право на користування спірною житловою площею. Проживання дитини з матір`ю не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог позивача щодо онуки.

Колегія суддів звертає увагу, що у акті обстеження умов проживання №10.08/1483 від 24 вересня 2020 року зазначено, що позивач має намір зняти з реєстрації сина, колишню дружину, онуку, щоб приватизувати квартиру, що може свідчити про ймовірність порушення прав відповідачів на квартиру.

Матеріали справи не містять та позивачем не надано ані в суді першої, а ні в суді апеляційної інстанції доказів проживання відповідачів за іншими адресами із зазначенням строків такого проживання.

Посилання ОСОБА_3 на наявність заборгованості за комунальними послугами є неприйнятним, оскільки такі обставини не доводять період та причини не проживання відповідачів у спірній квартирі.

Доводи апеляційної скарги про невжиття відповідачами заходів для приватизації житла не заслуговують на увагу, оскільки не стосуються позовних вимог.

Твердження ОСОБА_3 про не доведення відповідачами зацікавленості в житловому приміщенні свідчить про намагання позивача перекласти обов`язок доказування на відповідачів, оскільки процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин саме на позивача.

Суд першої інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову за безпідставністю.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, не встановлено.

Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника  ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 15 червня 2022 року.

Головуючий        А.В. Дашковська

Судді:        О.М. Кримська

       І.В. Кочеткова