ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" лютого 2022 р. Справа№ 910/21234/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Станіка С.Р.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання Рудь Н.В.

за участю представників згідно протоколу судового засідання від 10.02.2022

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 (повний текст складено 30.07.2021)

у справі № 910/21234/20 (судя: Баранов Д.О.)

за позовом Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича

до 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву

2) Київського національного університету технологій та дизайну

про стягнення 414 764,90 грн.

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2020 року Фізична особа-підприємець Кіктєв Євген Олександрович (надалі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву (надалі - відповідач-1, РВ ФДМ України по м. Києву) та Київського національного університету технологій та дизайну (надалі - відповідач-2) про стягнення грошових коштів в розмірі 414 764,90 грн збережених без достатньої правової підстави, з яких: 161 060,47 грн - з відповідача-1 та 253 704,43 грн - з відповідача-2.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що оскільки, у судовому порядку, а саме, постановою Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № 910/15567/17 було визнано недійсним додатковий договір № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди № 5218 від 23.03.2010 та враховуючи відсутність факту використання об`єкту оренди в оплачений період дії додаткового договору до договору оренди в період з 01.05.2016 по 31.03.2019, то за таких підстав підлягають поверненню виконані (сплачені грошові кошти).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачі заперечили проти задоволення позову у повному обсязі та відповідачем-2 було подано заяву про застосування строку позовної давності.

За доводами відповідача-1:

- орендна плата за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, нараховується до моменту складання акта приймання-передавання нерухомого майна, що засвідчує повернення майна балансоутримувачу;

- позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу того, що він не міг користуватися орендованим майном, оскільки, останній весь час дії додаткового договору фактично користувався майном та сплачував орендну плату;

- у зв`язку з визнанням додаткового договору від 25.04.2016 № 5218/06 до договору оренди від 23.03.2010 № 5218 недійсним, зобов`язання за таким договором припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення, у зв`язку з чим, у позивача, як сторони, визнаного судом недійсного договору відсутнє право вимоги від Регіонального відділення сплаченої за таким договором орендної плати.

За доводами відповідача-2:

- позивач був зобов`язаний сплачувати за оренду майна до дня повернення взятого в оренду майна, не залежно від його користування;

- не зважаючи на те, що позивач знав про намір використовувати власником (Міністерством освіти і науки України) та відповідачем-2, як балансоутримувачем, майно для власних потреб та знав про намір припинення строку дії договору № 5218, втім, порушуючи чинне законодавство та маючи прямий умисел все одно підписав без відома Міністерства освіти і науки України і відповідача-2 додатковий договір з відповідачем-1 про продовження дії договору № 5218 та продовжив використовувати взяте в оренду майно та добровільно сплачувати орендну плату та кошти за утримання орендованого майна. А кошти, отримані у зазначений період як орендна плата за договором № 5218 не можна вважати доходами, отриманими відповідачем-2 без достатньої правової підстави, оскільки такі кошти сплачувалися на підставі діючого договору оренди;

- позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність передбачених ст. 1212, 1215 ЦК України підстав для стягнення з відповідача-2 грошових коштів у розмірі 253 704,43 грн. та недобросовісності набуття останнім грошових коштів, добровільно сплачених позивачем.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича - задоволено.

Стягнуто з Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву на користь Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича збережені без достатньої правової підстави грошові кошти в розмірі 161 060,47 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 415,91 грн.

Стягнуто з Київського національного університету технологій та дизайну на користь Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича збережені без достатньої правової підстави грошові кошти в розмірі 253 704,43 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 805,56 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суду виходив з того, що у судовому порядку було визнано недійсним додатковий договір №5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди № 5218 від 23.03.2010 та встановлено, що об`єкт оренди в оплачений період дії додаткового договору до договору оренди позивачем не використовувався. А тому, суд дійшов до висновок про задоволення позову та повернення сплачених коштів.

Крім того, оскільки спір у даній справі стосується повернення сплачених платежів на підставі недійсного правочину, як отриманих безпідставно або на підставі, що згодом відпала, місцевий господарський суд зазначив, що строк позовної давності може початися тільки після постановлення судом рішення про недійсність правочину, на підставі якого були здійснені оплати, тобто, тільки з дати судового рішення про недійсність правочину виникає право у платника по такому правочину на повернення сплачених грошових коштів і, в даному випадку, це з 23.04.2019, а позов у даній справі було подано 29.12.2020 отже, в межах 3-річного строку.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. Крім того, відповідач-1 просив поновити строк на апеляційне оскарження судового рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги, скаржник вважає, що місцевий господарський суд, не повно та не об`єктивно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду про задоволення позову прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню, а у задоволенні позову слід відмовити.

Заперечення Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву є аналогічними доводам викладених у відзиві на позов. Скаржник звернув увагу суду на те, що факт відсутності користування орендованим майном було встановлено в межах договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, а не договору оренди нерухомого майна від 23.03.2010, на підставі якого позивач просить стягнути кошти.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 31.08.2021 справу №910/21234/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Дикунська С.Я., судді Тищенко О.В., Станік С.Р.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2021 клопотання Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 та встановлено іншим учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 10 діб з дня вручення даної ухвали, але не пізніше 24.09.2021.

Крім того, не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2021, Київський національний університет технологій та дизайну оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити.

Скаржник звернув увагу суду на те, що кошти були стягнені за двома різними договорами - договором оренди (який визнано недійним) і договором про відшкодування витрат балансоутримувача.

Відповідно до протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (судді-доповідачу)(складу суду) від 15.09.2021 справу №910/21234/20 за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Дикунська С.Я., судді Тищенко О.В., Станік С.Р.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2021 задоволено клопотання Київського національного університету технологій та дизайну про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 та встановлено іншим учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 10 діб з дня вручення даної ухвали, але не пізніше 08.10.2021.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.09.2021 розгляд справи за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 призначено на 09.11.2021.

У відзиві на апеляційну скаргу РВ ФДМ України по м. Києву, позивач заперечив проти її задоволення, мотивуючи тим, що доводи викладені у апеляційній скарзі не відповідають фактичним обставинам, суперечать вимогам чинного законодавства та ґрунтуються на припущеннях, а рішення місцевого господарського суду від 16.07.2021 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з чим, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Відзив на апеляційну скаргу Київського національного університету технологій та дизайну позивач не подав.

Розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-07/648/21 від 28.10.2021, у зв`язку з відставкою судді Дикунської С.Я., відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/21234/20.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.10.2021 у справі №910/21234/20 за апеляційною скаргою Фонду державного майна України по м. Києву на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Станік С.Р.

Згідно з протоколом передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (судді-доповідачу)(складу суду) від 28.10.2021 справу №910/21234/20 за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.20211 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Станік С.Р.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.10.2021 справу №910/21234/20 за апеляційною скаргою Фонду державного майна України по м. Києву на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю., справу призначено до розгляду.

Крім того, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.10.2021 прийнято справу №910/21234/20 за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю. Об`єднано в одне апеляційне провадження апеляційні скарги Фонду державного майна України по м. Києву та Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі № 910/21234/20, розгляд справи призначено на 09.12.2021.

09.12.2021 по справі оголошено перерву до 10.02.2022.

У судове засідання 10.02.2022 з`явилися представник позивача та відповідачів.

Представники РВ ФДМ України по м. Києву та Київського національного університету технологій та дизайну у судових засіданнях надали суду апеляційної інстанції свої пояснення по справі в яких, підтримали вимоги апеляційних скарг на підставі доводів, зазначених у них, просили їх задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача.

Представник позивача у судових засіданнях також надав суду свої пояснення по справі в яких, заперечив проти доводів, викладених у апеляційних скаргах, на підставі доводів, зазначених у відзиві та просив у задоволенні апеляційних скарг відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, 23.03.2010 між Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем (далі - орендар) та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (далі - орендодавець) був укладений договір оренди № 5218 нерухомого майна, що належить до державної власності за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування державне нерухоме майно - нежиле приміщення, площею 86, 90 кв.м гаражного боксу, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2, що знаходиться на балансі Київського національного університету технологій та дизайну, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.07.2009 і становить 378 265,00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення авто мийки (інше використання майна) (п. 1.2. договору).

Щорічними додатковими договорами строк дії оренди за договором оренди неодноразово продовжувався.

25.04.2016 Регіональним відділенням Фонду держмайна України по м. Києву було підписано чергову додаткову угоду № 5218/06, якою внесено зміни до договору оренди та продовжено строк його дії до 31.03.2019 року.

Також, 23.03.2010 між Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем та Київським національним університетом технологій та дизайну (балансоутримувач) укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, за умовами п. 1.1. якого Університет зобов`язався забезпечувати обслуговування, експлуатацію та ремонт будівлі (орендованого приміщення) загальною площею 86,90 кв.м., за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2.

Новий договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю між Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем та Київським національним університетом технологій та дизайну був укладений 01.04.2012 з автоматичною пролонгацією за мовчазної згоди (пункт 5.4.) у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.12.2016 у справі № 910/9415/16 за позовом Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича до Київського національного університету технологій та дизайну за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, про усунення перешкод та зобов`язання вчинити дії, яким позов задоволено, зобов`язано Київський національний університет технологій та дизайну усунути та не чинити перешкоди Фізичній особі-підприємцю Кіктєву Є.О. у користуванні нежилим приміщенням, площею 86,90 м.кв., розташованим за адресою: місто Київ, вул. Немировича-Данченка, 2, шляхом відновлення водопостачання та електропостачання у вказаному приміщенні, орендованому за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 5218 від 23.03.2010; зобов`язано Київський національний університет технологій та дизайну видати Фізичній особі-підприємцю Кіктєву Є.О. інформацію про об`єкт оцінки відповідно до додатку 1 до Положення про конкурсний відбір суб`єктів оціночної діяльності (п. 1 розділу II), затвердженого наказом Фонду державного майна України від 31.12.2015 № 2075 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2016 за № 60/28190, щодо орендованого за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 5218 від 23.03.2010, нежилого приміщення, площею 86,90 м.кв., розташованого за адресою: місто Київ, вул. Немировича-Данченка, 2.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 20.11.2016 у справі № 910/9415/16 залишено без змін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі № 910/9415/16 виправлено описку у наказах Господарського суду міста Києва від 26.01.2017 про примусове виконання рішення суду у справі № 910/9415/16 в частині строку пред`явлення до виконання, з урахуванням якої, як про це вказує позивач, накази про примусове виконання рішення у справі було подано до Печерського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, однак, рішення у справі № 910/9415/16 виконане не було.

Рішенням Господарським судом міста Києва від 07.12.2018 за наслідками нового перегляду справи № 910/15567/17 за позовом Київського національного університету технологій та дизайну до Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, ФОП Кіктєва Євгена Олександровича, за участю третьої особи Міністерства освіти і науки України про визнання додаткового договору про оренду державного нерухомого майна недійсним, було прийнято рішення, яким у задоволенні позову Київського національного університету технологій та дизайну відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарським суду від 20.02.2019 вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Проте, постановою Верховного Суду від 23.04.2019 за наслідками перегляду судових рішень у справі № 910/15567/17 рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2019 у справі № 910/15567/17 скасовано, прийнято нову постанову, якою позов задоволено, визнано недійсним додатковий договір № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем.

Як зазначає позивач, весь час трирічної дії додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 (відсутності судового рішення про недійсність додаткового договору протягом строку його дії), а це з 01.05.2016 по 31.03.2019, ФОП Кіктєв Є.О. не міг використовувати приміщення для здійснення господарської діяльності з врахуванням мети оренди приміщення під розміщення автомийки (пункт 1.2. договору оренди), без водопостачання та електропостачання, отримувати прибуток тощо через протиправні дії Університету в порушення умов договору оренди та договору на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, що підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 20.11.2016 № 910/9415/16 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 у справі № 910/9415/16, що набрали законної сили.

Втім, за весь час дії додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, позивач продовжував сплачувати орендні та комунальні платежі, хоча з початком його дії Університетом було відключено орендоване приміщення від постачання води та електроенергії (з 06.05.2016), що унеможливило використання такого приміщення взагалі.

Позивачем було сплачено на користь Фонду за оренду приміщення на виконання договору оренди в період дії додаткового договору до договору оренди (з 01.05.2016 по 31.03.2019), який після його припинення був визнаний в судовому порядку недійсним - 161 060,47 грн, на користь Університету за оренду приміщення в той же період, де останнє не було стороною орендних відносин (без достатньої правової підстави) - 207 237,70 грн. Також позивач вказує, що на підставі договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю від 01.04.2012, ФОП Кіктєвим Є.О. було сплачено Університету 46 466,77 грн.

Обґрунтовуючи необхідність звернення до суду з даним позовом позивач вказує, що вирішення питання дійсності додаткового договору від 25.04.2016 про знесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 щодо продовження строку дії оренди, було остаточно завершено 23.04.2019, після припинення дії оскаржуваного додаткового договору та договору оренди взагалі, у зв`язку з чим, платежі в загальному розмірі 414 764,90 грн підлягають поверненню відповідачами, як такі, що набуті без достатньої правової підстави у відповідності до ст. 1212 Цивільного кодексу України. У зв`язку з чим, позивач й просить суд стягнути з відповідача-1 грошові кошти в розмірі 161 060,47 грн, з відповідача-2 грошові кошти в розмірі 253 707,43 грн.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд, приписами ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено перелік способів захисту цивільних прав, які мають універсальний характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб`єктивних прав. В той же час, законодавцем передбачено, що такий перелік не є вичерпним та надано право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту. Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Що стосується доводів скаржників щодо визнання договору оренди недійсним та можливості припинення його на майбутнє, колегія суддів зазначає наступне.

Як вірно вказав суд першої інстанції, в даному випадку, додатковий договір до договору оренди державного майна № 5218, укладений 25.04.2016 між ФОП Кіктєвим Є.О. та Фондом державного майну України по місту Києву про продовження строку дії оренди до 31.03.2019, був визнаний в судовому порядку недійсним 23.04.2019, тобто, через майже місяць після його припинення за наслідками закінчення строку його укладення.

За час судового оспорення відповідачем-2 даного додаткового договору про продовження дії оренди гаражного боксу для розміщення автомийки ще на три роки, позивачем виконувались умови оренди, а саме, зобов`язання зі сплати орендних платежів та супутніх платежів.

Оскільки, орендні правовідносини між позивачем та відповідачем-1 діяли весь трирічний строк оскаржуваного відповідачем-2 додаткового договору (з 01.05.2016 по 31.03.2019), то, як вірно було зазначено відповідачами, згідно вимог ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№ 2269, в редакціях з 01.01.2016 по 04.11.2018 на час дії додаткового договору) позивач мав вносити орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності, незалежно від чинення перешкод у користуванні предметом оренди іншими особами, незалежно від судового оспорення вказаного правочину з оренди та за відсутності остаточного судового рішення щодо його дійсності, тощо.

У зв`язку з чим позивач й виконував свої зобов`язання перед відповідачами на підставі підписаного додаткового договору від 25.04.2016 увесь строк його дії, до повернення предмета оренди за актом приймання-передачі, що відповідає умовам договору оренди (пунктам 3.11., 5.3.) та кореспондується із приписам ст. 11, 509, 526 ЦК України, ст. 193 ГК України.

Місцевим господарським судом вірно встановлено, що ФОП Кіктєв Є.О. весь час дії додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, продовжував сплачувати орендні та комунальні платежі, що підтверджуються виписками банку з рахунку позивача про проведені оплати у період дії додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 (у період з 01.05.2016 по 01.04.2019) на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву грошові кошти в розмірі 161 060,47 грн та на користь Київського національного університету технологій та дизайну грошові кошти в розмірі 253 707,43 грн.

Факт оплати у вказаному розмірі відповідачами, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не спростовується та не заперечується.

Як зазначалося вище, вказаний додатковий договір до договору оренди був визнаний постановою Верховного Суду від 23.04.2019 недійсним після того, як строк його дії сплинув, правовідносини були припинені, орендне приміщення повернуто за підписаним актом та проведені усі розрахунки.

У зв`язку з чим, в даному випадку й виникло питання застосування наслідків недійсності правочину - додаткового договору до договору оренди, адже, весь трирічний строк дії вказаного додаткового договору позивач не міг використовувати предмет оренди, за який здійснював орендні платежі, факт неможливості використання, якого, зокрема підтверджений судовим рішенням у справі № 910/9415/16.

Приписами ст. 216 Цивільного кодексу України передбачено наслідки недійсності правочину, а саме зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналогічно й ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України передбачено, що у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язав повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

Скаржники, посилаються на приписи ст. 207 Господарського кодексу України та практику Верховного Суду України у період з 2015 по 2017 із застосування даної норми, а саме, можливість для суду при визнанні правочинів оренди недійсними припиняти їх на майбутнє.

Однак, як вірно зазначив суд першої інстанції, статтю 207 Господарського кодексу України було виключено на підставі Закону України № 2275-VIII від 06.02.2018, відповідно на дату визнання Верховним Судом додаткового договору до договору оренди № 5218 у судовій справі № 910/15567/17 недійсним (23.04.2019) даної норми закону вже не існувало.

Норма ст. 207 ГК України до 2018 року дійсно передбачала можливість для суду визнавати договір оренди майна недійсним із його припиненням на майбутнє, але за окремої умови, такої як встановлення факту дійсного використання в оскаржуваний період дії договору оренди предмету оренди.

Якщо б така норма діяла на дату прийняття остаточного судового рішення про недійсність правочину з оренди, укладеного між позивачем та відповідачем-1, у судовій справі № 910/15567/17, то й тоді б не підлягала застосуванню, адже, в даному випадку фактичного використання гаражного боксу під автомийку на час дії додаткового договору до договору оренди № 5218, який визнано пізніше недійсним в судовому порядку, не було. Вказане підтверджується судовим рішенням у справі № 910/9415/16 про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Як вірно зазначив суд першої інстанції, аналіз наведених правових норм, дає підстави для висновку, що зобов`язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов.

По-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння.

По-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою.

По-третє, обов`язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (ст. 11 Цивільного кодексу України).

За умовами ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Положеннями ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених ст. 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 177 Цивільного кодексу України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відтак, системний аналіз положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 177, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознак безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 Цивільного кодексу України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у вигляді розірвання договору.

Відтак, задля застосування до спірних правовідносин у справі ст. 1212 Цивільного кодексу України, необхідно встановити факт наявності або відсутності між сторонами у справі правовідносин, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для перерахування заявлених до стягнення грошових коштів.

Аналогічні висновки про застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду України від 03.06.2015 № 6-100цс15, постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 927/468/17, від 07.05.2018 у справі № 921/512/17-г, від 25.02.2020 у справі № 910/16703/18, від 21.02.2020 у справі № 910/660/19.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак, необхідною умовою для цього є відсутність або відпадання достатньої правової підстави. Така правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 20.01.2020 у справі № 924/774/18.

Таким чином, на переконання колегії суддів, вимоги позивача про повернення виконаного (сплачених грошових коштів) за визнаним в подальшому у судовому порядку недійсним додатковим договором до договору оренди, з урахуванням відсутності факту використання об`єкту оренди в оплачений період дії додаткового договору до договору оренди є обґрунтованими, документально підтвердженими, а тому правомірно задоволені судом першої інстанції.

Що стосується заяви Київського національного університету технологій та дизайну про застосування позовної давності до вимоги позивача за всіма платежами, окрім платежів за листопад та грудень 2017 року, які були внесені 22.01.2018 та окрім платежів за січень та лютий 2018, які були внесені 22.01.2018 та 12.02.2018 (усі періоди та платежі наведені в таблицях), колегія суддів зазначає наступне.

Колегія суддів зазначає, що відповідач-2 помилково вважає, що початок перебігу строку позовної давності для повернення сплачених грошових коштів на підставах, що пізніше визнано судом недійсними, починається з моменту внесення кожного платежу щомісячно, коли про недійсність такого правочину не було відомо, в обґрунтування чого наводить практику Верховного Суду щодо застосування строку позовної давності у справах про стягнення дебіторської заборгованості, у справах про стягнення неоплачених платежів на підставі дійсних правочинів

Судова колегія звертає увагу на те, що спір у даній справі стосується повернення сплачених платежів на підставі недійсного правочину, як отриманих безпідставно або на підставі, що згодом відпала. Отже, такий строк може початися тільки після постановлення судом рішення про недійсність правочину, на підставі якого були здійснені оплати, тобто, тільки з дати судового рішення про недійсність правочину виникає право у платника по такому правочину на повернення сплачених грошових коштів і, в даному випадку, це з 23.04.2019.

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто, сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

Для спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 256, 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд (така правова позиція відображена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (правова позиція Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладена у постанові від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, а також у постанові від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 з посиланням на позицію Великої Палати Верховного Суду у постановах від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц).

Враховуючи всі вище наведені доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09.02.2021 у справі № 5023/5507/12 зазначив, що іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності частина 1 ст. 261 ЦК України не містить.

Оскільки, позовну заяву у даній справі було подано 29.12.2020 про повернення грошових коштів, що були сплачені на підставі, що відпала 23.04.2019 із постановленням судового рішення, трирічний строк позовної давності для пред`явленої через один рік і вісім місяців даної вимоги не сплинув, а тому судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні заяви відповідача-2 про застосування строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23.06.1993).

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27.10.1993).

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Отже, виходячи з вищевикладеного, скаржниками у суді апеляційної інстанції не було подано належних та переконливих доказів на підтвердження доводів апеляційних скарг. Доводи та заперечення викладені у апеляційних скаргах Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Київського національного університету технологій та дизайну на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 16.07.2021, прийняте після повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв`язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону.

Таким чином, в задоволенні апеляційних скарг Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Київського національного університету технологій та дизайну слід відмовити, а оскаржуване рішення господарського суду міста Києва від 16.07.2021- залишити без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2021 у справі №910/21234/20 залишити без змін.

4. Судові витрати за розгляд апеляційних скарг покладаються на скаржників.

5. Матеріали справи №910/21234/20 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст підписано 03.06.2022 після виходу суддів з відпустки.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.Р. Станік

Є.Ю. Шаптала