Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 759/23521/20

провадження № 61-20508св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бекіровим Сіраном Нусрєтовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М, Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним шлюбного договору та розподіл майна подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він, 1949 року народження, є громадянином Нідерландів, його рідною мовою є нідерландська, а англійською мовою він володіє на базовому (побутовому) рівні, українською мовою не володіє взагалі.

У травні 2009 року на одному із сайтів мережі Інтернет він познайомився з ОСОБА_2 , 1984 року народження, яка на той час проживала у м. Миколаєві, була розлучена, мала на утриманні малолітнього сина ОСОБА_3 , 2008 року народження, і займалась роздрібною торгівлею продовольчими товарами. Вони періодично зустрічалися як на території України, так і на території Російської Федерації.

07 вересня 2009 року він за свої власні кошти придбав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 для забезпечення відповідачки житлом під час навчання у вищому навчальному закладі, оформивши договір купівлі-продажу на її ім`я.

16 липня 2011 року між ним та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб.

Під час шлюбу він неодноразово пропонував відповідачці народити дитину, але вона з різних причин заперечувала, а з часом погодилась на народження дитини, але за умови укладення ними шлюбного контракту, за умовами якого все майно, що буде придбано ними, стало б її особистою власністю.

У квітні 2015 року відповідачка повідомила йому про свою вагітність і поставила умову про укладення шлюбного контракту.

24 жовтня 2015 року він був вимушений укласти з відповідачкою нотаріально посвідчений шлюбний договір, при укладенні якого була присутня перекладач ОСОБА_4 , яка усно переклала йому з української мови на англійську мову зміст цього договору, зокрема те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є майно, набуте чоловіком або дружиною до шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_5

ІНФОРМАЦІЯ_2 з огляду на працевлаштування відповідачки у м. Києві він за рахунок своїх власних заощаджень придбав трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , оформивши договір купівлі-продажу на ім`я відповідачки, де зареєстрував своє місце проживання.

На початку 2020 року відповідачка почала вимагати від нього виділення більших коштів на утримання дітей, на що він запропонував повідомляти про цільове витрачення коштів. З цього часу ОСОБА_2 почала влаштовувати конфлікти, а у липні 2020 року змінила замки вхідних дверей квартири і в електронній переписці повідомила його, що їхні стосунки це лише бізнес і йому не варто більше приїжджати до України.

Згодом він дізнався, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 серпня 2020 року шлюб між ними розірвано і відповідачка звернулася до суду з позовом про стягнення з нього аліментів у розмірі 58 660,00 грн на місяць.

Зазначав, що у серпні 2020 року він звернувся за юридичною допомогою щодо положень шлюбного договору та отримав роз`яснення, що згідно з підпунктом «в» пункту 3 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є, зокрема, нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язкові державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя. При цьому, підпунктом ж) пункту 3 шлюбного договору також встановлено, що сторони погоджуються з тим, що на майно та/чи грошові кошти, які є особистою приватною власністю кожного із подружжя, за будь-яких умов не поширюються положення глави 8 СК України (у тому числі статей 60, 62 СК України) та статті 369 ЦК України.

Вважав, що підпункти «в» та «ж» пункту 3 шлюбного договору порушують його права, ставлять його у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки переклад був здійснений на англійську мову, яка не є його рідною мовою і якою він володіє на побутовому рівні, тому до його відома перекладачем не було чітко, ясно і дохідливо доведено положення цього договору про режим майна, що буде набуте одним із подружжя після його укладення. Про дане свідчить і відсутність підпису перекладача Дубенко І. О. на шлюбному договорі, а тому нотаріус не мала правових підстав для вчинення посвідчувального напису і, відповідно, посвідчення шлюбного договору.

Вказував на те, що, підписуючи договір, він помилявся щодо його природи, не розумів його суті в повному обсязі, в тому числі не виявляв своєї реальної внутрішньої волі на відмову від режиму спільності майна на майбутнє, що суперечить частині третій статті 203 ЦК України.

Крім того, на момент укладення договору йому було 66 років, як на момент укладання шлюбного договору, так і на даний час він іншого житла не має, а тому, підписуючи договір, він поставлений у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить приписам частин четвертої та п`ятої статті 93 СК України.

Вважав, що, укладаючи шлюбний договір, відповідачка діяла недобросовісно, всупереч положенням статті 13 ЦК України.

Зазначав, що умови підпункту «в» та «ж» пункту 3 шлюбного договору суперечать статтям 9, 60, 93,103 СК України та статтям 203, 215, 229-233 ЦК України.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просивсуд просив визнати недійсним підпункти «в» та «ж» пункту 3 шлюбного договору, укладеного 24 жовтня 2015 року між ним і ОСОБА_2 , та визнати за ним право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року у складі судді Кириленко Т. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійними підпункти в) ж) пункту 3 шлюбного договору, а саме щодо режиму особистої приватної власності кожного із подружжя на нерухоме майно, автотранспортні засобі, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде набуватись у шлюбі на ім`я одного із подружжя, а також непоширення на це майно положень глави 8 СК України (у тому числі статей 60, 62 СК України) та статті 369 ЦК України, який укладено 24 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та громадянином Нідерландів ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. та зареєстрований у реєстрі за № 1698 і 1699.

Поділено спільне майно подружжя та в порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 , громадянином Нідерландів, право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 , визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що положення шлюбного договору, передбачені підпунктами «в» і «ж» пункту 3 щодо режиму особистої приватної власності кожного із подружжя на нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності, яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде набуватись у шлюбі на ім`я одного із подружжя, а також непоширення на це майно положень глави 8 СК України (у тому числі статей 60,62 СК України) та статті 369 ЦК України, не відповідали внутрішній волі позивача, були наслідком виконання умови відповідачки щодо народження спільної дитини та поставили його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому, посилаючись на положення статей 203, 215 ЦК України, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваних пунктів шлюбного договору недійсними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміст укладеного шлюбного договору не суперечить законодавству України, а також моральним засадам суспільства, а підпункти «в» і «ж» пункту 3 шлюбного договору, які оспорює позивач, не містять умов, які б поставили його у надзвичайно невигідне матеріальне становище і таких доказів позивач суду не надав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Бекірова С. Н. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачка із використанням обману забезпечила укладення із позивачем шлюбного договору на дискримінаційних для останнього умовах всупереч положенням законодавства, чим з огляду на вік позивача та відсутність у нього житла, безумовно поставила його у вкрай невигідне становище, на що апеляційний суд уваги не звернув.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що відсутність особистого підпису перекладача у примірниках шлюбного договору фактично призводить до неможливості встановити вірність перекладу цього документу.

Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,

а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду

від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 (провадження № 61-18343св19).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

27 січня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 липня 2011 року між громадянином Королівства Нідерландів ОСОБА_1 , 1949 року народження, та громадянкою України ОСОБА_2 , 1984 року народження, зареєстровано шлюб.

Під час шлюбу, а саме 24 жовтня 2015 року, між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюбний договір щодо врегулювання майнових відносин подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. А.

У підпункті «в» пункту 3 шлюбного договору зазначено, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є: нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язкові державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування.

Згідно з підпунктом «ж» пункту 3 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є: дохід (дивіденти), плоди, приплід продукція, що приноситимуть майно (речі та майнові права, в т. ч. корпоративні) та грошові кошти, котрі сторонами, подружжям, віднесено до особистої приватної власності.

Сторони погоджуються з тим, що на майно та/чи грошові кошти, які є особистою приватною власністю кожного із подружжя, за будь-яких умов не поширюються положення глави 8 СК України (у тому числі статті 60, 62 СК України) та стаття 369 ЦК України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_5 .

Під час шлюбу, а саме 13 лютого 2019 року, сторонами на ім`я ОСОБА_2 придбана квартира АДРЕСА_3 .

ОСОБА_1 зареєстрований у вказаній квартирі із 13 листопада 2019 року по теперішній час.

З декларації цивільно-правового нотаріуса вбачається, що станом на 20 червня 2020 року ОСОБА_1 не має нерухомості в Королівстві Нідерланди, як і не має зареєстрованого нерухомого майна в Україні, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 серпня 2020 року у справі № 759/10189/20 позов ОСОБА_2 задоволено, шлюб, зареєстрований 16 липня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвано.

У травні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила стягнути аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 58 660,00 грн щомісячно з дати подання позову та до досягнення дитиною повноліття.

У вересні 2020 року ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив виключити запис про гр. Королівства Нідерландів ОСОБА_1 як батька з актового запису про народження дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , складеного Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Броварського управління юстиції у Київській області за № 237 від 20 лютого 2016 року.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року у справі № 759/8289/20 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Виключено запис про громадянина Королівства Нідерландів ОСОБА_1 як батька з актового запису про народження дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , складеного Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Броварського управління юстиції у Київській області за № 237 від 20 лютого 2016 року.

Дане рішення сторонами не оскаржено, набрало законної сили.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року у справі № 759/8289/20 позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів залишено без розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (стаття 103 СК України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

- положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин;

- у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України;

- для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору;

- під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя.

Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно).

У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі № 6-230цс14 зазначено, що: «стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

2) заборона випливає із змісту акта законодавства;

3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.

У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року в справі № 755/19197/18 (провадження № 61-18343св19) зазначено, що: «норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі № 201/4255/16-ц (провадження № 61-9533св19) вказано, що: «норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.

Верховний Суд виходить з того, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

У справі, яка переглядається, установлено, щопід час шлюбу, а саме 24 жовтня 2015 року, між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюбний договір щодо врегулювання майнових відносин подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. А.

У підпункті «в» пункту 3 шлюбного договору зазначено, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є: нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язкові державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування.

Згідно з підпунктом «ж» пункту 3 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є: дохід (дивіденти), плоди, приплід продукція, що приноситимуть майно (речі та майнові права, в т. ч. корпоративні) та грошові кошти, котрі сторонами, подружжям, віднесено до особистої приватної власності.

Сторони погоджуються з тим, що на майно та/чи грошові кошти, які є особистою приватною власністю кожного із подружжя, за будь-яких умов не поширюються положення глави 8 СК України (у тому числі статті 60, 62 СК України) та стаття 369 ЦК України.

Установивши, що укладеним між сторонами шлюбним договором встановлено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та за оспорюваними умовами шлюбного договору перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся, а позивач не довів, що ці умови шлюбного договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних частин шлюбного договору.

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що шлюбний договір поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище після розірвання шлюбу та що апеляційний суд не врахував відсутність у нього іншого нерухомого майна, оскільки як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору/

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

Посилання у касаційній скарзі про те, що позивач не розумів української мови і не зрозумів зміст перекладу, не є підставою для недійсності правочину, так як в абзаці 4 пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бекіровим Сіраном Нусрєтовичем, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк