Постанова

Іменем України

24 травня 2022 року

м. Київ

справа № 275/194/20

провадження № 61-285св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Місто Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 квітня 2021 року у складі судді

Данилюк О. С. та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року публічне акціонерне товариство «Місто Банк» (далі -

ПАТ «Місто Банк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності.

Позовну заяву мотивовано тим, що у період з 2006 по 2008 рік між банком та ОСОБА_1 було укладено сім договорів, згідно з якими позивачем було надано позичальнику кредитні кошти на умовах повернення, платності та строковості. У зв`язку із невиконанням боржником своїх зобов`язань за кредитними договорами, банк був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. Рішеннями Брусилівського районного суду Житомирської області у 2011 році з ОСОБА_1 на користь банку було стягнуто заборгованість за вказаними кредитними договорами на загальну суму 502 355, 71 грн.

На виконання вказаних судових рішень про стягнення заборгованості Брусилівським районним судом Житомирської області було видано виконавчі листи, які були пред`явлені до виконання до ВДВС Брусилівського РУЮ. Як зазначає позивач, у добровільному порядку заборгованість погашена не була.

Разом з тим, 16 березня 2011 року, тобто під час судових процесів щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами, відповідач

ОСОБА_1 подарував за договором дарування належні йому на праві власності земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок на

АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_2 . При цьому остання зареєструвала право власності на вказаний житловий будинок лише 10 грудня 2019 року.

Посилаючись на те, що зазначений правочин є фіктивним та таким, що порушує законні права банка, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування, а лише з метою приховання належного боржнику нерухомого майна з метою ухилення від виконання рішень судів про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитними договорами, позивач просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 , укладений 16 березня

2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказаний будинок.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, позов ПАТ «Місто Банк» задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 16 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний договір дарування є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на спірний житловий будинок від ОСОБА_1 до його неповнолітньої доньки ОСОБА_2 . Крім того, суд встановив наявність умислу на укладення договору дарування майна між близькими родичами з метою приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок грошових зобов`язань за кредитними договорами, що є підставою для визнання його недійсним зі скасуванням державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірний об`єкт нерухомості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справа № 379/1256/15-ц, від 03 липня 2019 року справа № 369/11268/16-ц, від 25 листопада 2020 року справа № 760/21747/19, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що позичальником сплачено у рахунок погашення заборгованості 429 430,97 грн, непогашеною залишилась заборгованість у розмірі

72 924,74 грн, що є неспівмірною із розміром спірного нерухомого майна (405 084,50 грн). Суди належним чином не аргументували свої висновки про наявність підстав для визнання договору дарування недійсним. Вказує, що наявність боргу не є підставою для визнання такого договору недійсним з підстав фіктивності. Крім того, посилається на те, що позивач не довів порушення своїх прав укладеним між відповідачами договором дарування.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 17 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішеннями Брусилівського районного суду Житомирської області

від 23 березня 2011 року у справі № 2-109/11, від 18 травня 2011 року у справі № 2-110/11, від 23 березня 2011 року у справі № 2-111/11, від 18 травня

2011 року у справі № 2-112/11, від 23 березня 2011 року у справі № 2-113/11, від 18 травня 2011 року у справі № 2-114/11, від 23 березня 2011 року у справі № 2-115/11 були задоволені позовні вимоги ПАТ «Місто Банк» щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитними договорами на загальну суму 502 355,71 грн.

На виконання вказаних рішень Брусилівським районним судом Житомирської області було видано виконавчі листи, які були пред`явлені до виконання до ВДВС Брусилівського РУЮ.

У ході виконання зазначених судових рішень державним виконавцем

ВДВС Брусилівського РУЮ Тараскіним С. В. 27 січня 2015 року було накладено арешт та оголошено заборону відчуження всього майна боржника ОСОБА_1 .

На підставі вказаної постанови 28 січня 2015 року державним реєстратором Брусилівського РУЮ Буравським В. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію обтяження, а саме арешту нерухомого майна - житлового будинку на АДРЕСА_1 , право власності на яке належало ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу від 06 червня 2006 року.

Матеріали справи не місять доказів погашення заборгованості позичальником у повному обсязі.

Також судами встановлено, що 16 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 .

При цьому державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно за наведеним вище договором була здійснена лише 10 грудня 2019 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_1 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення відчуження ОСОБА_1 спірного житлового будинку кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, про що свідчать судові рішення про стягнення з позичальника на користь банку заборгованості.

Крім того, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_1 подарував спірний будинок на користь своєї дочки, тобто спірне майно залишилось у сім`ї боржника, однак не у власності останнього, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_1 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.

Також Верховний Суд враховує, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Верховним Судом також враховано, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення виконання судових рішень про стягнення з нього кредитної заборгованості.

Установивши, що оспорюваний договір дарування житлового будинку на

АДРЕСА_1 , укладений 06 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідача за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову ПАТ «Місто Банк».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Враховуючи, що порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, а тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами було неналежним чином оцінено надані відповідачем докази.

З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 квітня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович