Постанова

Іменем України

04 травня 2022 року

м. Київ

справа № 133/331/17

провадження № 61-5269св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 07 серпня 2019 року в складі судді Воронюк В. А. та постанову Вінницького апеляційного суду від 26 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Денишенко Т. О., Оніщука В. В. у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу за кредитним договором.

На обґрунтування своїх вимог АТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 19 вересня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № VIKWGA0000000741, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала кредит в розмірі 34 703,80 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15,00 % на рік, на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 19 вересня 2018 року.

АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання за договором виконало в повному обсязі, надавши позичальнику кредит у розмірі встановленому договором.

Свої зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_1 не виконувала, внаслідок чого станом на 10 січня 2017 року має заборгованість перед банком в сумі 91 471,54 дол. США, з яких:

- 24 969,46 дол. США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту);

- 10 047,67 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом;

- 56 454,41 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором.

Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, то кредитодавець на свій розсуд може вимагати від боржника будь-яку частину суми заборгованості за кредитом.

Таким чином, заборгованість до стягнення становить 24 969,46 дол. США (заборгованість за кредитом (тілом кредиту).

На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між банком та ОСОБА_2 19 вересня 2008 року було укладено договір поруки, відповідно до якого ОСОБА_2 відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник.

25 січня 2017 року банк направив на адресу відповідачів письмову вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором № VIKWGA0000000741, однак вимога залишена без задоволення.

Посилаючись на зазначене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 24 969,46 дол. США (заборгованість за кредитом (тілом кредиту), що за курсом НБУ становить 674 674,81 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 07 серпня 2019 року позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення боргу за кредитним договором задоволено.

Стягнено солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 19 вересня 2008 року № VIKWGA0000000741 по тілу кредиту у розмірі 24 969,46 дол. США, що за курсом 27,02 відповідно до службового розпорядження НБУ від 01 січня 2017 року становить 674 674,81 грн.

Стягнено солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 10 120,12 грн.

Задовольняючи позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що фактично отримані та використані позичальниками кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернені, а тому з відповідачів солідарно на користь позивача підлягає стягненню сума кредитної заборгованості по тілу кредиту - 24 969,46 дол. США, що за курсом НБУ становить 674 674,81 грн.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 07 серпня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновок суду першої інстанції щодо стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором у сумі 24 969,46 дол. США є обґрунтованим та таким, що відповідає обставинам справи, суд ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційний суд не погодився з висновком експерта: щодо відсутності документального підтвердження оплати страхових платежів у розмірі 345,80 дол. США; щодо перенесення на прострочку заборгованості за основним боргом в розмірі більшому, ніж передбачено графіком погашення заборгованості; щодо неузгодження основного боргу з умовами додаткової угоди від 21 лютого 2013 року до кредитного договору від 19 вересня 2008 року № VIKWGA0000000741 з підстав викладених у мотивувальній частині постанови.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 07 серпня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 26 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення або передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 161/16891/15, від 29 травня 2019 року в справі № 539/1582/16, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі № 6-1746цс46, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувід 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12.

Касаційна скарга мотивована тим, що, встановлюючи те, що 19 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № VIКWGА0000000741, відповідно до якого остання отримала кредит в розмірі 34 703,80 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15,00 % на рік та укладено додаткову угоду до кредитного договору, суди залишили поза увагою те, що відповідно до пункту 8.1 кредитного договору встановлено, що банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 19 вересня 2008 року до 19 вересня 2018 року виключно у вигляді непоновлювальної лінії в розмірі 31 245,80 дол. США.

Кредит у розмірі 31 245,80 дол. США видано на наступні цілі: 30 000,00 дол. США на поліпшення житлових умов, шляхом видачі готівки через касу, а також у розмірі 900,00 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 197,6 дол. США - для сплати страхового платежу майна на перший рік дії, 148,2 дол. США - для сплати особистого страхування. Процентна ставка за користування кредитом 15 % річних - 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Передбачена також винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів. Тобто банк вводив в оману не тільки позичальника, а й суд.

Також суди залишили поза увагою той факт, що банк не надав фінансового документа за підписом позичальника на підтвердження надання кредиту, який би підтверджував отримання позичальником зазначеної суми.

Зазначає, що розрахунок заборгованості - це документ, який у ПАТ КБ «ПриватБанк» ґрунтується виключно на припущеннях, що підтверджується наступним: останній платіж позичальник здійснила 27 червня 2015 року (квитанція від 27 червня 2015 року № 136357686) в сумі 100,0 дол. США. Відповідно до розрахунку, наданого банком до суду здійснена операція з погашення пені в розмірі 50,0 дол. США, а на погашення чого пішло ще 50,00 дол. США - невідомо.

Також заявник посилається на те, що банк, скористався її необізнаністю та нерозумінням, що значить винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, тим самим банк фактично збільшив річну процентну ставку до 19,08 % річних, що на той час дорівнювало процентній ставці за гривневими кредитами. Резервування коштів необхідно для відновлювальної кредитної лінії, однак лише тільки на стадії видачі кредиту, а не погашення. Протягом всього часу позичальник безпідставно сплатив за резервування коштів - 4 740,64 дол. США, які за висновком експерта повинні бути направлені на погашення кредиту для зменшення залишку заборгованості.

Крім того, кредитним договором передбачена комісія 900 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту на час видачі кредиту та за резервування коштів 4 740,64 дол. США, які є незаконними.

Суди не дослідили розрахунок заборгованості належним чином, суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги висновок експерта, а тому помилково задовольнили позовні вимоги банку в повному обсязі.

Крім того, зазначає, що, встановивши, що останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 27 червня 2015 року, суди не врахували, що за умовами пункту 8.1.1 кредитного договору строк виконання основного зобов`язання змінився на 27 жовтня 2015 року.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Козятинського міськрайонного суду Вінницької області.

Справа надійшла до Верховного Суду у липні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 19 вересня 2008 між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № VIKWGA0000000741, відповідно до якого остання отримала кредит в розмірі 34 703,80 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15,00 % на рік (т. 1 а. с. 15-19).

21 лютого 2013 року між банком та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору № VIKWGA0000000741, відповідно до якої сторони дійшли згоди внести зміни до кредитного договору:

1) сума заборгованості, що виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати написання цієї додаткової угоди зменшити на 46 823,35 дол. США, а саме: відсотки у розмірі 11 840,99 дол. США, комісія у розмірі 3 593,83 дол. США, пеня у розмірі 31 388,53 дол. США;

2) згідно зі статтями 212, 651 ЦК України у разі порушення позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених у графіку погашення кредиту понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 46 823,35 дол. США;

3) викладено пункт 8.1 кредитного договору в наступній редакції: «Банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу, на строк до 19 серпня 2018 року включно, у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 81 527,15 дол. США» (т. 1 а. с. 20, 21)

На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 19 вересня 2008 року та 07 лютого 2013 року було укладено договори поруки (т. 1 а. с. 22-23).

Відповідно до пункту 6 договорів поруки поручитель зобов`язаний виконати зобов`язання, зазначені в письмовій вимозі кредитора протягом п`яти календарнихднів з моменту її отримання.

Відповідачі станом на 10 січня 2017 року заборгували позивачеві 24 969,46 дол. США (заборгованість за тілом кредиту), що підтверджується розрахунком заборгованості за кредитним договором, що за курсом 27,02 відповідно до службового розпорядження НБУ від 01 січня 2017 року становить 674 674,81 грн (т. 1 а. с. 4-8).

25 січня 2017 року банк направив на адресу відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 письмову вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором № VIKWGA0000000741 (т. 1 а. с. 9-14 ). Однак заборгованість відповідачами не погашена.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 20 березня 2020 року у справі призначено судово-економічну експертизу.

Згідно з висновком експерта від 04 грудня 2020 року № 595-1/12/2020 за результатами проведення судово-економічної експертизи в межах наявних в матеріалах справи розрахунків заборгованості ОСОБА_1 перед АТ КБ «ПриватБанк» станом на 10 січня 2017 року не узгоджується з умовами кредитного договору від 19 вересня 2008 року № VIKWGA0000000741 та розрахунковими документами щодо видачі та погашення кредиту за цим договором, а саме:

- в межах наявних матеріалів відсутні документальні підтвердження оплати страхових платежів у розмірі 345,80 дол. США (148,20 дол. США та 197,60 дол. США) на поточний рахунок страхової компанії «Інгосстрах», як передбачено умовами кредитного договору від 19 вересня 2008 року № VIKWGA0000000741;

- в межах наявних матеріалів відсутні оформлені, відповідно до вимог нормативно-правових актів НБУ з організації касової роботи банків документальні підтвердження видачі кредитних коштів на суму 561,31 дол. США;

- під час дослідження розрахунку станом на 10 січня 2017 року та виписок по рахунку № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за період з 19 вересня 2008 року до 21 травня 2020 року облік заборгованості за основним боргом не узгоджується з умовами додаткової угоди від 21 лютого 2013 року до кредитного договору, а саме умовами додаткової угоди не передбачено збільшення за основним боргом (т. 2 а. с. 65-105).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про частковезадоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першоїстатті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

З розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що до загального розміру заборгованості банком включено заборгованість за комісією.

Однак вказана вимога банку задоволенню не підлягає, з тих підстав, що вона є необґрунтованою, оскільки банк не мав права встановлювати у спірному кредитному договорі винагороду за резервування грошових коштів, тобто фактично за видачу кредитних ресурсів та за дії, які банк вчиняє на власну користь з огляду на таке.

У пункті 8.1. кредитного договору № VIKWGA0000000741 від 19 вересня 2008 року передбачено 900 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 7.2. договору.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частин першої-третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Отже, умови кредитного договору від 18 вересня 2008 року № VIKWGA0000000741, визначенні пунктом 8.1., зокрема, про надання позичальнику кредиту в розмірі 900 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п. 7.2 договору, є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.

Таким чином, позовні вимоги банку про стягнення заборгованості за комісією є необґрунтованими з вищевказаних підстав і задоволенню не підлягають, а висновок судів про задоволення цих вимог ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що встановивши, що останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 27 червня 2015 року, суди не врахували, що за умовами пункту 8.1.1 кредитного договору строк виконання основного зобов`язання змінився на 27 жовтня 2015 року, а тому згідно з висновком, викладеним упостанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18), після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, є безпідставними, оскільки рішенням суду стягнено з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту, позовної вимоги про стягнення процентів за кредитом банком не заявлялось.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду належить урахувати викладене, перевірити доводи АТ КБ «ПриватБанк» та надати їм належну правову оцінку, встановити дійсний розмір заборгованості за кредитним договором врахувавши, що банком неправомірно нараховано 900 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк вчиняє на власну користь.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не з`ясував розмір заборгованості з урахуванням сплачених відповідачкою та зарахованих неправомірно на комісії, не з`ясував розмір заборгованості по тілу кредиту та відсотків з урахуванням цих фактів. Також суд не встановив розмір заборгованості за тілом, відсотками та пенею, якщо ці кошти, які зараховувались в рахунок заборгованості по комісії, вчасно були зараховані на погашення відсотків та пені.

Так, сплачені ОСОБА_1 платежі по комісії, які безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягають зарахуванню у рахунок погашення загальної суми заборгованості.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 264-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру заборгованості, наявності доказів, що її підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Переглядаючи справу, суд апеляційної інстанції не врахував вищевказаних обставин та вимог процесуального законодавства, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, що призвело до неправильного вирішення справи.

Отже, фактичні обставини справи судом апеляційної інстанції у повному обсязі не встановлено, не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам у сукупності, тому спір залишився не вирішеним судом відповідно до вимог закону.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 411 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 26 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

В. В. Сердюк