Постанова

Іменем України

04 травня 2022 року

м. Київ

справа № 727/7582/20

провадження № 61-16337св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Литвинюк І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення часток у спільній сумісній власності подружжя, визнання частково недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 лютого 1992 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Ленінського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2000 року.

За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 побудовано садовий будинок на АДРЕСА_1 в садівничому товаристві «Садівник», членами якого вони були.

В лютому 2020 року позивачці стало відомо, що 13 січня 2016 року ОСОБА_2 самостійно зареєстрував за собою право власності на цей садовий будинок, а 17 листопада 2016 року подарував його та земельну ділянку, призначену для його обслуговування, своїй доньці від першого шлюбу - ОСОБА_3 .

Вважає, що ОСОБА_2 порушено її права як співвласника спірного нерухомого майна, у зв`язку із цим звернулась до суду.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд:

- визнати частково недійсним договір дарування садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , від 17 листопада 2016 оку в частині дарування Ѕ частки такого нерухомого майна;

- визначити, що ОСОБА_1 належить на праві спільної часткової власності Ѕ частка у спірному садовому будинку, який складається з садового будинку літера А-І. загальною площею 226,40 кв. м; сараю (літера Б); вбиральні (літера В.); альтанки (літера Г); криниці - І; огорожі № 1-3.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 09 червня 2021 року позов задоволено.

Визнано частково недійсним договір дарування від 17 листопада 2016 року садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , в частині дарування Ѕ частки вказаного садового будинку.

Визначено, що ОСОБА_1 належить на праві спільної часткової власності Ѕ частка спірного садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які складається з: садового будинку літера А-І, загальною площею 226,40 кв. м, сараю (літера Б); вбиральні (літера В), альтанки (літера Г), криниці - І; огорожі № 1-3.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний садовий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами, побудований ОСОБА_1 та відповідачем спільно в період шлюбу. Оскільки на спірне майно поширюється режим спільного сумісного майна, тому позивачці належить Ѕ частка спірного будинку.

Задовольняючи позовні вимоги щодо визнання частково недійсним договору дарування, місцевий суд виходив з того, що при відчуженні спірного будинку на користь ОСОБА_3 поділ майна подружжя проведений не був, тому ОСОБА_2 міг лише за згодою позивачки розпоряджатися нерухомим майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 02 вересня 2021 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки об`єкт нерухомого майна належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт. Відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, може бути визнаний недійсним в цілому, а не в частині.

Таким чином, належним способом захисту є позовна вимога про визнання недійсним договору дарування в цілому.

При цьому, суд апеляційного суду послався на правову позицію, викладену у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визначення, що позивачці належить на праві спільної часткової власності Ѕ частка у спірному садовому будинку, апеляційний суд виходив з того, що така позовна вимога є похідною від вимоги про визнання недійсним договору дарування, а тому також задоволенню не підлягає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просила постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржене судове рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, залишивши, зокрема, поза увагою, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просять залишити без задоволення касаційну скаргу, а постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

23 жовтня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 січня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 лютого 1992 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Ленінського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2000 року.

Пунктом 3.6. рішення від 12 квітня 2005 року № 283/6 виконавчого комітету Чернівецької міської ради ОСОБА_1 надано дозвіл переобладнати власний садовий будинок під індивідуальний житловий на земельній ділянці, площею 0,0575 га, яка належить її чоловікові ОСОБА_2 . Присвоєно вказаному будинку поштову адресу: АДРЕСА_2 .

Пунктом 1.10. рішення від 07 червня 2005 року № 409/9 виконавчого комітету Чернівецької міської ради затверджено акт державної технічної комісії щодо прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку АДРЕСА_2 з належними до нього надвірними спорудами з видачею ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на вказаний будинок.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 03 вересня 2014 року у цивільній справі № 727/11936/13-ц за позовом ОСОБА_2 визнано незаконними та скасовано пункт 3.6. рішення від 12 квітня 2005 року № 283/6 виконавчого комітету Чернівецької міської ради, пункт 1.10. рішення від 07 червня 2005 року № 409/9 виконавчого комітету Чернівецької міської ради. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , видане на ім`я ОСОБА_1 .

Вказаним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу з 1992 року по 1998 рік спільно здійснювали будівництво будинку та господарських споруд, які знаходяться на АДРЕСА_1 . Спірний будинок є самочинним будівництвом, яке здійснювалось спільно позивачкою та відповідачем.

13 січня 2016 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на садовий будинок літера А-І, загальною площею 226,40 кв. м, сарай (літера Б). вбиральню (літера В), альтанку (літера Г), криницю - І, огорожу № 1-3 , згідно з інформаційною довідкою № 223159589 від 08 вересня 2020 року.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 17 листопада 2016 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 садовий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами, які розташовані на території садівничого товариства «Садівник» на АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 316 ЦК України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 3 ЦК України встановлено, що загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

Частинами першою-третьою статті 355 ЦК України встановлено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Згідно статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, чинного на час будівництва спірного будинку та господарських споруд, майно, нажите подружжям на час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння. Користування і розпорядження цим майном.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), чинного на час розгляду справи судами та на час укладення оспорюваного договору дарування, закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містить і в частині третій статті 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний рішенням Ленінського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2000 року.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 03 вересня 2014 року у цивільній справі № 727/11936/13-ц встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу з 1992 року по 1998 рік спільно здійснили будівництво будинку та господарських споруд, які знаходяться на АДРЕСА_1 . Спірний будинок є самочинним будівництвом, яке здійснювалось спільно позивачкою та відповідачем.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина чатверта статті 82 ЦПК України).

13 січня 2016 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на садовий будинок літера А-І, загальною площею 226,40 кв. м, сарай (літера Б). вбиральню (літера В), альтанку (літера Г), криницю - І, огорожу № 1-3, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

При таких обставинах суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що садовий будинок літера А-І, загальною площею 226,40 кв. м, сарай (літера Б). вбиральню (літера В), альтанку (літера Г), криницю - І, огорожу № 1-3, які знаходяться на АДРЕСА_1 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 (сторін у справі), незалежно від того, що воно було оформлене на ім`я ОСОБА_2 . Докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відсутні.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Установивши, що ОСОБА_1 при укладенні оспорюваного договору не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для недійсності оспорюваного правочину з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.

При цьому слід ураховувати, що ОСОБА_3 (контрагент за оспорюваним договором дарування), яка є донькою ОСОБА_2 , за обставинами справи не могла не знати про те, що відчужуване нерухоме майно належить колишньому подружжю ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_2 , укладаючи договір, не отримав згоди на це позивачки.

Разом із тим, суд першої інстанції при ухваленні рішення у справі не урахував правову позицію, викладену у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18), відповідно до якої при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. Зокрема, пункт 2 частини першої статті 16 ЦК України встановлює, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який одночасно є способом захисту порушеного права.

Слід ураховувати, що при розгляді цивільної справи суд, насамперед, приймає до уваги зміст заявлених вимог, з`ясовує їх суть, відповідність приписам частини другої статті 16 ЦК України та визначає, які права та інтереси позивача порушені та підлягають захисту.

При цьому, приймаючи до уваги повноваження суду та завдання цивільного судочинства,суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо справжньої правової природи правовідносин сторін та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Встановлено, що ОСОБА_1 просила суд, зокрема, визнати частково недійсним договір дарування садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , від 17 листопада 2016 року в частині дарування Ѕ частки такого нерухомого майна.

При таких обставинах, ураховуючи зазначену вище правову позицію, викладену у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц, приймаючи до уваги визначені у статті 2 ЦПК України повноваження суду та завдання цивільного судочинства, застосовуючи принцип jura novit curia («суд знає закони»), суд першої інстанції, встановивши, що спірний об`єкт нерухомого майна належить на праві спільної сумісної власності колишньому подружжю ОСОБА_1 , ураховуючи, що право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, а тому передати у власність можна лише об`єкт в цілому, повинен був визнати договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, недійсним не в частині, а в цілому.

При цьому, суд апеляційної інстанції вірно прийняв до уваги правову позицію, викладену у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18), але не вірно застосував її при апеляційному перегляді справи, дійшовши помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша статті 413 ЦПК України).

Згідно із статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, постанова Чернівецького апеляційного суду від 02 вересня 2021 року- скасуванню, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 червня 2021 року - зміні з ухваленням рішення про визнання договору дарування недійсним в цілому. В іншій частині вимог рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 вересня 2021 року скасувати.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 червня 2021 року в частині визнання договору дарування частково недійсним змінити, визнавши укладений ОСОБА_2 , ОСОБА_3 17 листопада 2016 року договір дарування садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , недійсним в цілому.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 червня 2021 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов