Постанова

Іменем України

26 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 521/3724/18

провадження № 61-16775св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький Олександр Васильович, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Краснопивцев Олексій Костянтинович, на постанову Одеського апеляційного суду від 03 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О. В., ОСОБА_4 , в якому просила: визнати недійсним договір дарування, укладений між нею і ОСОБА_2 22 червня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О. В., про передачу в дар ОСОБА_2 ѕчастини квартири АДРЕСА_1 та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 вказану частину квартири.

Позов мотивувала тим, що 22 червня 2011 року вона за нотаріально посвідченим договором дарування передала в дар ОСОБА_2 ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат, житловою площею 28,9 кв. м, загальною площею 47,2 кв. м.

Квартира перебувала у спільній частковій власності з ОСОБА_4 , яка є власником ј частини.

ОСОБА_2 запропонувала їй довічне утримання і власне житло меншої площі в обмін на дарування належної позивачу частки у спірній квартирі. Також домовленістю між сторонами було передбачено, що позивач буде проживати у подарованій квартирі до придбання на її ім`я іншого житла.

Після оформлення оспорюваного договору дарування позивач проживала у подарованій квартирі до січня 2014 року.

Позивач посилалась на те, що при укладенні оспорюваного договору дарування припустилась помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, а уклала договір дарування квартири, яка є єдиним її житлом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 березня 2019 року у складі судді Коблової О. Д. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави суму судового збору у розмірі 8 810,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави суму судового збору у розмірі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 реально прийняла подаровані ОСОБА_1 ѕ частини спірної квартири. Виконує всі зобов`язання, покладені на неї законом та іншими нормативними актами, сумлінно сплачує комунальні платежі тощо.

В ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2014 року (справа № 521/13032/13-ц), яка набрала законної сили, судом встановлено, що 22 червня 2011 року був укладений договір дарування ѕ частини квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О. В., зареєстрований у реєстрі за № 1823. На виконання договору дарування ОСОБА_2 прийняла в дар подароване майно, оскільки проживає без реєстрації в квартирі, на неї відкрито особовий рахунок на квартиру, що підтверджено довідкою ЖСК «Вимпел» від 09 лютого 2012 року. Згідно з довідкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мешкають у квартирі АДРЕСА_1 .

Крім того, в ухвалі зазначено, що ОСОБА_1 , яка була власником ѕ частини квартири мала законне право на свій розсуд розпорядитись своїм майном, уклавши з ОСОБА_2 договір дарування, а ОСОБА_2 прийняла в дар і користується таким майном. Тому підстав для визнання договору дарування як фіктивного правочину не вбачається.

Таким чином, існують таки фактичні обставини, які вже встановлені судами, та викладені у рішеннях, які набрали законної сили.

Договір дарування від 23 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в дар ѕ частини квартири АДРЕСА_1 укладений із додержанням всіх необхідних вимог чинного законодавства. На момент укладання цього договору дарування дарувальник, тобто ОСОБА_2 , була власником нерухомого майна та передала його у власність ОСОБА_3 безоплатно, згідно з умовами договору дарування, та останній прийняв це майно в дар.

Отже, ОСОБА_3 є законним власником спірної частки квартири.

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

Визнано недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22 червня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О. В. щодо ѕ частини квартири АДРЕСА_1 .

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв. м, загальною площею 47,2 кв. м.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках, на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 5 230,62 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у рівних частках, на користь держави судовий збір у розмірі 3 487,08 грн.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач є особою похилого віку, у зв`язку з онкологічним захворюванням потребувала стороннього догляду і матеріальної допомоги, укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності частини квартири, діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за нею, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачами. Укладаючи оскаржуваний договір, ОСОБА_1 не мала наміру дарувати частину квартири, яка була її єдиним житлом, а отже, є підстави для визнання такого договору недійсним.

Що стосується доводів суду першої інстанції про преюдиційність обставин, встановлених судами при розгляді цивільної справи № 521/1071/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів та цивільної справи № 521/13032/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О. В., про визнання договору дарування недійсним, суд апеляційної інстанції виходив з того, що предмети цивільних справ № 521/1071/14-ц та № 521/13032/13-ц не встановлюють ті обставини, які є предметом та підставами даного позову, та не співпадають із предметом справи, яка розглядається. У наведених справах суди не вирішували питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 щодо пропуску позивачем строку позовної давності, посилаючись на те, що моментом перебігу позовної давності у цій справі є не момент укладення оскаржуваного договору дарування - 22 червня 2011 року (про що зазначає ОСОБА_2 ), а момент, коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення її права - 06 серпня 2016 року, оскільки саме у цей день позивача було знято з реєстраційного обліку у квартирі АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір дарування спірної квартири, укладений 22 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнаний судом недійсним, а отже, підлягає витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_3 ѕ частини квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження, справу витребувано із суду першої інстанції.

10 січня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18), від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що, визнаючи договір дарування недійсним, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 є особою похилого віку та має онкологічне захворювання, а тому діяла під впливом помилки. Проте суд залишив поза увагою, що в іншому судовому процесі позивач доводила дійсність зазначеного договору, посилаючись саме на те, що укладено саме договір дарування.

Позивач не могла помилитися щодо обставин договору дарування в момент його укладення, оскільки в іншій судовій справі наполягала на його дійсності.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, проте суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що моментом перебігу позовної давності у цій справі є момент, коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення її права - 06 серпня 2016 року, оскільки саме у цей день позивачку було знято з реєстраційного обліку у квартирі.

Такий висновок суду є результатом неправильного застосування норм права і неврахування правових висновків Верховного Суду. Так, для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Стаття 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не зверну вся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Підписуючи договір дарування 22 червня 2011 року позивач не могла не знати, що укладає договір, навіть якщо нібито помилялась щодо його правової природи.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до Верховного Суду не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 червня 2011 року ОСОБА_1 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О. В., зареєстрованим у реєстрі за № 1823, передала в дар ОСОБА_2 ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат, житловою площею 28,9 кв. м, загальною площею 47,2 кв. м.

Квартира перебувала у спільній частковій власності з ОСОБА_4 , яка є власником ј частини.

У квітні 2011 року, за два місяці до укладення договору дарування, у ОСОБА_1 було виявлено онкологічне захворювання.

Після оформлення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 проживала у подарованій квартирі до січня 2014 року та була у ній зареєстрована до 06 серпня 2016 року.

Відповідач у цей період здійснювала догляд за ОСОБА_1 , купувала ліки, їжу тощо.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, вона діяла під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов`язків сторін, оскільки не мала наміру відчужувати квартиру, у якій проживає, та іншого житла не має, а також, зважаючи на похилий вік, що за станом здоров`я потребувала допомоги та доглядувважала, що укладає договір довічного утримання і ОСОБА_2 буде її доглядати.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Аналогічні правові висновки міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року № 6-202цс15; від 02 грудня 2015 року № 6-2087цс15; від 16 березня 2016 року № 6-93цс16.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, встановивши, що відчужена за договором дарування частина спірної квартири є єдиним житлом позивача, іншого житла остання не має, продовжувала проживати у спірній квартирі, врахував похилий вік позивача та стан здоров`я на час укладення оспорюваного договору, потребу в сторонньому догляді та матеріальній допомозі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач помилялась щодо правової природи цього правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, і таким чином, встановив наявність правових підстав для визнання його недійсним на підставі статті 229 ЦК України.

Апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, встановив, що мотивом укладання договору з боку позивача насамперед було отримання матеріального забезпечення, допомоги у лікуванні онкологічного захворювання, тому вона надала згоду на укладання угоди, розуміючи зовсім інші наслідки, тобто дійсно помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки неправильно сприйняла предмет та інші умови угоди, які вплинули на її волевиявлення.

Під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Позивач діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто помилялася щодо правової природи правочину.

Наведені факти підтверджуються діями самої ОСОБА_2 , яка після укладення оспорюваного договору дарування дозволила ОСОБА_1 проживати у спірній квартирі ще протягом трьох років, оплачувала лікування позивача, купувала їжу тощо, не знімала позивачку з реєстраційного обліку у квартирі. Надалі, у 2014 році, ОСОБА_2 забрала ОСОБА_1 до місця свого проживання, сторони проживали разом протягом двох років, та ОСОБА_2 продовжувала піклуватись про ОСОБА_1 , купуючи їй їжу, ліки тощо.

Суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам відповідача та висновкам суду першої інстанції про преюдиційність обставин, встановлених судами при розгляді цивільної справи № 521/1071/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів та цивільної справи № 521/13032/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О. В., про визнання договору дарування недійсним.

У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 822/1468/17 зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, але в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Так, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2013 року у справі № 521/13032/13-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О. В., про визнання договору дарування недійсним. У вказаній справі вирішувалось питання та встановлювались обставини, чи приховував договір дарування інший правочин - договір купівлі-продажу, і чи має за таких обставин ОСОБА_4 переважне право покупця як учасник спільної часткової власності. У вказаній справі договір дарування оскаржувався донькою ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , зокрема з підстав удаваності правочину.

У цивільній справі № 521/1071/14-ц предметом позову були вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів. Тобто у цій справі не вирішувалось питання щодо недійсності договору дарування від 22 червня 2011 року.

Само по собі зазначення у судових рішеннях про те, що 22 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір дарування, згідно з яким остання подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , не є преюдиційною обставиною у справі, що розглядається.

У наведених справах суди не вирішували питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

У випадку, коли суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішувати відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Предмети цивільних справ № 521/1071/14-ц та № 521/13032/13-ц не стосуються обставин, які мають значення для вирішення питання про наявність чи відсутність помилки при вчиненні правочину, зокрема щодо неправильного сприйняття позивачем правової природи правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Судовими рішеннями у зазначених справах не встановлено преюдиційних фактів для справи яка переглядається з урахуванням предмету і підстав цього позову, а також обставин, які у цих правовідносинах підлягали встановленню. Обставини щодо наявності помилки при вчиненні оспорюваного позивачем правочину підлягали встановленню у цій справі на загальних підставах.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду, що наведені у вказаних судових рішеннях обставини не є преюдиційними у справі, яка розглядається та стосується недійсності договору дарування з підстав його вчинення під впливом помилки (стаття 229 ЦК України).

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду України від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16 (провадження № 61-13359св19), від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20), є безпідставним, оскільки при розгляді вказаних справи позивачами не було доведено і судами не встановлено, що позивач помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав, що вчиняє договір довічного утримання. Таких обставин, на відміну від справи, яка переглядається, судами не встановлено.

Суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності та правильно виходив, що позовна давність у даному випадку має відраховуватись з часу, коли позивач дізналась про порушення своїх прав, зокрема 06 серпня 2016 року, оскільки саме у цей день позивача було знято з реєстраційного обліку місця проживання у спірній квартирі, що узгоджується з частиною першою статті 261 ЦК України, за змістом якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З моменту зняття позивача з реєстраційного обліку у спірній квартирі відбулось порушення відповідачем її прав на проживання у квартирі, яке є її єдиним житлом, що не спростовано під час розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позовну давність позивач не пропустила, та відхиляє доводи касаційної скарги щодо відмови у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Колегія суддів не бере до уваги посилання на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 при застосуванні позовної давності, оскільки у справі, яка переглядається інші фактичні обставини. У даному випадку дата укладення договору має значення, проте початок перебігу позовної давності починається як і зазначено у частині першій статті 261 ЦК України. У справі, яка переглядається апеляційний суд установив, що позивач про порушення своїх прав дізналася з моменту зняття її з реєстраційного обліку у належній їй квартирі, 06 серпня 2016 року, та це не спростовано відповідачем.

Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) є безпідставними, оскільки висновки, наведені у вказаній постанові, стосуються тлумачення частини п`ятої статті 261 ЦК України, які застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним, а також у цій справі встановлені інші обставини, у порівнянні з обставинами, які встановлені у справі, що переглядається.

Також є необґрунтованими посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18 про визнання договору недійсним з підстав його невідповідності положенням статей 92, 299,230, 234, 235 ЦК України, оскільки у цій справі інші підстави позову та установлені судами фактичні обставини, ніж у справі, що переглядається.

Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення апеляційного суду, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду щодо оцінки доказів та установлених на їх підставі обставин, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 03 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк