Постанова

Іменем України

21 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 595/442/20

провадження № 61-570св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_4 , Монастириська міська рада Тернопільської області,

треті особи: Озерянська сільська рада Чортківського району Тернопільської області, Комунальне підприємство «Бучацьке районне бюро технічної інвентаризації», Бучацька державна нотаріальна контора,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 липня 2021 року у складі судді Содомори Р. О. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Хоми М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , Монастириської міської ради Тернопільської області про визнання права власності на спадкове майно, скасування державної реєстрації права власності, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , після смерті якого залишилося спадкове майно - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Спадкоємцем померлого ОСОБА_5 за заповітом був його син ОСОБА_6 , який прийняв спадщину шляхом вступу в управління спадковим майном. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер. У спадкодавця були відсутні спадкоємці за законом першої та другої черг, а тому після його смерті вони як спадкоємці за законом третьої черги подали до Бучацької державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. Окрім них, спадщину також прийняла тітка ОСОБА_6 - ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Під час оформлення права на спадщину їм стало відомо, що 26 вересня 2019 року державним реєстратором Монастириської міської ради Тернопільської області (далі - Державний реєстратор) Савкою С. В. було проведено державну реєстрацію права власності на вищезгаданий житловий будинок за тіткою спадкодавця. Вважають, що ОСОБА_7 , спадкоємцем якої є ОСОБА_4 , не могла набути у власність спірне домоволодіння в цілому, що свідчить про прийняття Державним реєстратором вказаного рішення без належної перевірки відповідності заявлених прав і поданих на реєстрацію документів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили: скасувати рішення Державного реєстратора Савки С. В. від 26 вересня 2019 року, індексний номер 48884078, про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 ; визнати за ними право власності по 1/4 частині згаданого домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 .

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 липня 2021 року позов задоволено частково. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 вересня 2019 року, індексний номер 48884078, винесене Державним реєстратором Савкою С. В., щодо реєстрації за ОСОБА_7 права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що записами в погосподарських книгах обліку господарств села Озеряни Бучацького району Тернопільської області підтверджується, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, в якому проживали ОСОБА_5 (голова), ОСОБА_8 (дружина голови), ОСОБА_6 (син голови), ОСОБА_7 (сестра голови), був віднесений до суспільної групи господарств - колгоспний двір, у зв`язку з чим вказане домоволодіння належало їм на праві спільної сумісної власності в рівних частках - по 1/4 кожному. Отже, оформлення за ОСОБА_7 права власності на спірний будинок в цілому порушує права інших членів колгоспного двору, а тому оспорюване рішення Державного реєстратора підлягає скасуванню. Оскільки спадкодавцю ОСОБА_6 належала лише певна частка в домоволодінні, а позивачі просили визнати за ними право власності, розраховуючи розмір своїх часток від цілого об`єкта нерухомості, то позов у цій частині не підлягає задоволенню.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 липня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, відносилися до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади. Оскільки ОСОБА_5 (забудовник будинку та, відповідно, голова сім`ї) не був членом колгоспу, то суд першої інстанції помилково погодився із записами в погосподарській книзі про віднесення спірного домоволодіння до суспільної групи колгоспного двору. За життя ОСОБА_5 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його дружина ОСОБА_8 (померла ІНФОРМАЦІЯ_4 ) склали заповіт на свого сина ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Всі вони до своєї смерті проживали разом у спадковому будинку та, відповідно, ОСОБА_6 прийняв спадщину і успадкував спірний будинок. За вказаних обставин державна реєстрація права власності на домоволодіння за ОСОБА_7 є незаконною та порушує права спадкоємців ОСОБА_6 . Отже, резолютивну частину рішення місцевого суду слід залишити без змін, змінивши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Доводи апеляційної скарги про те, що в генеральному плані та свідоцтві на забудову садиби відсутня точна адреса забудови, а саме вулиця, що унеможливлює встановлення факту будівництва ОСОБА_5 саме спірного житлового будинку, не заслуговують на увагу, оскільки відомості в погосподарських книгах щодо року забудови будинку та проживаючих в ньому осіб доводять вказані обставини. Крім цього, в судовому засіданні заявник пояснила, що ОСОБА_5 будував спірний будинок, а після завершення будівництва його сім`я та сестра ОСОБА_7 проживали в цьому житлі, кожен до своєї смерті.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У січні 2022 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 липня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в позові.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року у справі № 1540/3952/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Місцевий суд помилково погодився із записами в погосподарській книзі про віднесення спірного домоволодіння до суспільної групи колгоспного двору. Також заявник зазначила, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі довідки Озерянської сільської ради, яка не містить номера та дати видачі, тобто недопустимого доказу (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали Бучацького районного суду Тернопільської області.

09 лютого 2022 року справа № 595/442/20 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржуються, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), в тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК Української РСР).

Відповідно до частини першої статті 534 ЦК Української РСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Озернянської сільської Ради депутатів трудящих Тернопільської області від 10 березня 1975 року № 5 ОСОБА_5 було надано дозвіл на будівництво нового житлового будинку на закріпленій за ним земельній ділянці площею 800 кв. м, про що свідчать Генеральний план забудови земельної ділянки в селі Озеряни, погоджений районним архітектором 15 травня 1975 року, та свідоцтво на забудову індивідуальної садиби в селі Озеряни, видане на підставі рішення виконавчого комітету Бучацької районної Ради депутатів трудящих Тернопільської області від 25 квітня 1975 року № 152.

За записами в погосподарських книгах господарство (житловий будинок) в селі Озеряни, в якому зареєстровані та проживали ОСОБА_5 (голова сім`ї), ОСОБА_8 (дружина голови), ОСОБА_6 (син голови), ОСОБА_7 (сестра голови), станом на 15 квітня 1991 року відносилося до колгоспного двору.

В постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зазначено, що спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). За змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працюють у колгоспі, але не є членами колгоспу, відносяться до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Задовольняючи позов про визнання права власності на 1/3 частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на підставі статей 120, 123 ЦК Української РСР, суди виходили з того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств - колгоспний двір, про це свідчать витяг із погосподарської книги та свідоцтво про право власності на цей будинок. Проте судами не з`ясовано питання щодо обґрунтованості віднесення будинку до зазначеної суспільної групи господарств, хоча правильність цього визначення та відомості в цій частині, зазначені у свідоцтві про право власності на будинок, оспорювались у зустрічному позові. Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК Української РСР без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір, є помилковим.

Згідно з трудовою книжкою ОСОБА_5 він з 24 червня 1960 року до 1995 року працював столяром у Бучацькій рембудконторі, тобто не був членом колгоспу.

Таким чином, беручи до уваги рід занять ОСОБА_5 як голови сім`ї, апеляційний суд дійшов висновку, що вищезгадане господарство (спірне домоволодіння) не могло відноситися до суспільної групи колгоспників. Той факт, що спірне домоволодіння не відносилося до колгоспного двору, також був визнаний учасниками справи.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - ОСОБА_8 . За життя вони, кожен окремо, склали заповіт, за яким заповіли усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що належатиме їм на день смерті і на що за законом вони будуть мати право, своєму сину ОСОБА_6 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 . Спадкоємцями майна померлого ОСОБА_6 є позивачі.

Довідкою Виконавчого комітету Озерянської сільської ради Бучацького району Тернопільської області від 23 вересня 2019 року № 641 підтверджується, що житловому будинку з надвірними будівлями та спорудами, в якому зареєстрована і проживає ОСОБА_7 , присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

26 вересня 2019 року Державним реєстратором Савкою С. В. було прийнято рішення індексний номер 48884078 про реєстрацію за ОСОБА_7 права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_7 . Спадкоємцем майна померлої ОСОБА_7 є відповідач ОСОБА_4 .

Частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення, державний реєстратор, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до статті 31 Закону № 1952-IV для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються: 1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою; 2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав. Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об`єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об`єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність. Для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості є необов`язковим.

Пунктом 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 в редакції, чинній на час прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення (далі - Порядок № 1127), передбачено, що для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються: 1) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 2) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси. Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Згідно з пунктом 43 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані: 1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги; 2) виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Відповідно до абзаців 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV уразі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що державна реєстрація права власності на спірне домоволодіння в цілому за ОСОБА_7 порушує право позивачів як спадкоємців ОСОБА_6 на спадкування своєї частки у цьому майні, суди попередніх інстанційдійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування оспорюваного рішення суб`єкта державної реєстрації.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених у вищенаведеній постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13, а також - в постанові Верховного Суду від 15 січня 2021 року у справі № 1540/3952/18 про те, що прийняттю в експлуатацію підлягають індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки загальною площею до 300 квадратних метрів, збудовані у період з 05 серпня 1992 року до 09 квітня 2015 року. Індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, не заслуговують на увагу, оскільки викладені в оскаржуваній постанові в цій справі висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, сформульованим у згаданих постановах суду касаційної інстанції.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди встановили обставини прийняття ОСОБА_6 спадщини після смерті батька ОСОБА_5 на підставі довідки Озерянської сільської ради, яка не містить номера та дати видачі, тобто недопустимого доказу, є неспроможними, так як вказана довідка не була покладена в основу оскаржуваних судових рішень. У справі, яка переглядається, саме на підставі записів у погосподарських книгах (за якими всі члени сім`ї ОСОБА_5 постійно були прописані (зареєстровані) у спірному будинку та проживали в ньому, кожен до своєї смерті), судом апеляційної інстанції встановлено факт прийняття ОСОБА_6 спадщини, про що свідчить зміст оскаржуваної постанови.

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що саме ОСОБА_7 здійснювала будівництво домоволодіння по АДРЕСА_1 , про що свідчить наявний в матеріалах справи технічний паспорт, не заслуговують на увагу, оскільки технічний паспорт, в якому ОСОБА_7 значиться лише як замовник технічної інвентаризації, не підтверджує ні факт здійснення нею будівництва спірного домоволодіння, ні її право власності на об`єкт нерухомого майна та, відповідно, не замінює собою свідоцтво про право власності чи договір купівлі-продажу або інший правовстановлюючий документ. Технічний паспорт - це лише документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об`єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об`єкта тощо).

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій, аза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанційв частині, яка стосується вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власностівідповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 липня 2021 рокуу незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , Монастириської міської ради Тернопільської області, треті особи: Озерянська сільська рада Чортківського району Тернопільської області, Комунальне підприємство «Бучацьке районне бюро технічної інвентаризації», Бучацька державна нотаріальна контора, про скасування державної реєстрації права власності залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко