КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 367/7445/16-ц Головуючий у суді І інстанції Линник В.Я.

Провадження № 22-ц/824/80/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 лютого 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря судового засідання - Малашевського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 15 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.

Під час розгляду справи, а саме 14 вересня 2021 року позивач подав заяву про забезпечення позову, в якій просив до набрання законної сили рішенням суду у даній справі накласти арешт на: об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 520140832109); об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 513755632109); об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 55024632109), а також заборонити органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вчиняти будь - які реєстраційні дії по відчуженню та реєстрації прав на об`єкти нерухомого майна за реєстраційними номерами: 520140832109, 513755632109 та 55024632109.

На обґрунтування заявлених вимог про вжиття заходів забезпечення позову зазначено, що з метою уникнення відповідальності за невиконання грошових зобов`язань за попередніми договорами купівлі-продажу житлових будинків від 27 вересня 2013 року та розпискою до них від 1 жовтня 2013 року про отримання гарантійного платежу ОСОБА_1 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 15 січня 2015 року було укладено договір про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної сумісної власності, згідно якого відповідач набула у власність житловий будинок, загальною площею 115 кв. м, житловою площею 52,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а її чоловік ОСОБА_4 набув у власність будинок, загальною площею 114,9 кв. м, житловою площею 52,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . 28 січня 2015 року ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу відчужив житловий будинок АДРЕСА_5 за 344 700 грн в рівних частках ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Вищенаведене свідчить про наявність підстав вважати, що незастосування заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на належне відповідачу на праві власності нерухоме майно може істотно ускладнити або унеможливити виконання рішення суду у цій справі у випадку задоволення позовних вимог, при тому, що спір між сторонами виник щодо виконання договорів, укладених ОСОБА_2 з ОСОБА_3 від свого імені та від імені ОСОБА_1 стосовно житлових будинків, в тому числі щодо будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_5 .

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 15 вересня 2021 року заяву позивача про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 520140832109); об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 513755632109); об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 55024632109).

Заборонено органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вчиняти будь - які реєстраційні дії по відчуженню та реєстрації прав на об`єкти нерухомого майна за реєстраційними номерами: 520140832109, 513755632109 та 55024632109.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 через представника - адвоката Кривенко В.В. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанціїнорм матеріального і порушення норм процесуального права, а також недостатнього обґрунтування мотивувальної частини ухвали про забезпечення позову.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції належним чином не мотивував свої висновки щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову та не звернув увагу, що розподіл спільної сумісної власності ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_4 відбувся у 2015 році, як і подальший продаж чоловіком нерухомого майна, тоді як ОСОБА_1 було залучено співвідповідачем у даній справі та фактично пред`явлено до неї позовні вимоги лише 15 липня 2020 року. Тобто, накладаючи арешт на об`єкти нерухомого майна та забороняючи вчиняти реєстраційні дії щодо нього, суд керувався виключно правочином шестирічної давності та безпідставно задовольнив заяву позивача, не врахувавши, що відповідач та її чоловік у січні 2015 року не мали перед позивачем невиконаних зобов`язань і реалізували своє право власності на майно на власний розсуд, припинивши режим спільної сумісної власності подружжя шляхом укладення відповідного договору.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 та його представник - адвокат Свириденко В.М. просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що невжиття заходів забезпечення позову в майбутньому може утруднити чи унеможливити поновлення та ефективний захист порушених прав і законних інтересів позивача у випадку задоволення його вимог про стягнення грошових коштів, а тому наявні обгрунтовані підстави для накладення арешту на об`єкти нерухомого майна, що належать одному з відповідачів на праві власності, а також заборони органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, вчиняти будь - які реєстраційні дії по відчуженню та реєстрації прав на ці об`єкти нерухомості.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

На підставі частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації.

Згідно із пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання.

Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. При цьому заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина друга, третя статті 150 ЦПК України).

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу або іншим особам здійснювати певні дії.

Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення законних прав та інтересів позивача у справі у разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа має довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведе до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об`єктивний характер.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18 (провадження № 61-47464св18) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Забезпечення позову спрямоване насамперед проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, пошкодити, знищити чи знецінити його.

Судом встановлено, що на розгляді Ірпінського міського суду Київської областіперебуває цивільна справа № 367/7445/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги у цій справі обґрунтовані тим, що згідно розписки № 1 від 1 жовтня 2013 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 431 250 дол. США у вигляді гарантійного платежу відповідно до попередніх договорів купівлі-продажу житлових будинків АДРЕСА_1 , АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8 , укладених відповідачем від свого імені, та житлових будинків АДРЕСА_1 ,АДРЕСА_5 , укладених відповідачем на підставі довіреності від 5 квітня 2013 року від імені іншого відповідача - ОСОБА_1 . Оскільки основні договори купівлі-продажу зазначених житлових будинків укладені не були і грошові кошти відповідачами не повернуті, позивач просив суд стягнути солідарно з останніх на його користь авансовий платіж за попередніми договорами від 27 вересня 2013 року та розпискою до них від 1 жовтня 2013 року у розмірі 431 250 дол. США, що за офіційним курсом НБУ складає 11 840 098,12 грн, 3 % річних за прострочений період виконання зобов`язання у розмірі 1 663 128,30 грн, 10 % штрафу за невиконання умов договорів у розмірі 1 184 009,81 грн та пеню за невиконання умов розписки щодо відмови від повернення коштів, обмежену розміром гарантійного платежу в сумі 11 840 098,12 грн.

Отже, предметом судового розгляду в межах даної справи є майнові позовні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення грошових коштів, які, за його доводами, були отримані ОСОБА_3 у власних інтересах та інтересах ОСОБА_1 у вигляді гарантійного платежу відповідно до попередніх договорів купівлі-продажу житлових будинків, про що була складена відповідна розписка.

Так, цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) зазначено, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову бути домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Необхідність застосування заходів забезпечення позову випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цих заходів призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Забезпечення позову не повинно порушувати принципи змагальності і процесуального рівноправ`я сторін.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.

Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акту, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 523/11320/19 (провадження № 61-6385св21).

При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS № 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом, як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Також Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Аналогічні висновки викладені у постановах (ухвалах) Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 331/3944/18 (провадження № 61-11311св19), від 7 липня 2021 року в справі № 639/8124/20-ц (провадження № 61-10478ск21) та від 1 липня 2021 року в справі № 754/3144/21 (провадження № 61-10012ск21).

Як свідчать матеріали справи та не заперечувалося сторонами, 15 січня 2015 року ОСОБА_1 уклала зі своїм чоловіком ОСОБА_4 договір про поділ житлового будинку АДРЕСА_9 , в натурі та припинення спільної сумісної власності на нього, згідно з умовами якого відповідач набула у власність житловий будинок (окремий новоутворений об`єкт нерухомості), загальною площею 115 кв. м, житловою площею 52,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а її чоловік - ОСОБА_4 , зокрема, набув у власність житловий будинок (окремий новоутворений об'єкт нерухомості), загальною площею 114,9 кв. м, житловою площею 52,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 .

28 січня 2015 року ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу відчужив житловий будинок АДРЕСА_5 за 344 700 грн в рівних частках ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що стороною позивача було надано належні та достатні докази на підтвердження того, що відповідачем та іншою особою вчинялися активні дії щодо відчуження об`єктів нерухомості, які були предметом попередніх договорів купівлі-продажу, укладених ОСОБА_2 з ОСОБА_3 від свого імені та від імені ОСОБА_1 стосовно житлових будинків, в тому числі щодо будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_5 , які були зареєстровані (оформлені) за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 2 грудня 2014 року.

Отже, з обставин справи слідує, що дійсно існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову щодо стягнення грошових коштів.

Задовольняючи заяву позивача про забезпечення позову, суд першої інстанції дослідивши матеріали справи, характер спірних правовідносин та предмет позову, а також взявши до уваги наведені позивачем обставини, дійшов обґрунтованого висновку, що така заява спрямована на забезпечення прав сторони у спорі та з урахуванням наявних ризиків запобігатиме в майбутньому утрудненню чи неможливості виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог.

Указане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», відповідно до якого, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову у запропоновані позивачем способи, а саме: шляхом накладення арешту на об`єкти нерухомого майна, що належать одному з відповідачів, та заборони вчиняти реєстраційні дії щодо нього, оскільки вони є цілком доречними та обґрунтованими видами забезпечення позову у справі з огляду на те, що матеріали справи містять переконливі докази того, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Водночас захід забезпечення позову у вигляді арешту нерухомого майна, яке залишилося оформленим на відповідача ОСОБА_1 до вирішення спору по суті, відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог позивача щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення за рахунок обтяженого майна в разі задоволення позову. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання судового рішення і виникнення між сторонами у справі конфліктних ситуацій та судових спорів. Будь-які права інших осіб на час постановлення оскаржуваної ухвали, що не є учасниками судового процесу, не порушуються у зв`язку із вжиттям такого заходу.

Колегія суддів також враховує, що арешт нерухомого майна і заборона на вчинення певних дій щодо цього майна є окремими самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва ці способи за правовою сутністю обмежують право відповідача вільно розпоряджатися і користуватися спірним майном відповідно, утім вони лише є різними для виконання ухвали про забезпечення позову, тому суттєве значення у виборі їх застосування має вид спору між сторонами, зміст правовідносин та характер пред`явлених позовних вимог.

З урахуванням обставин спірних правовідносин та характеру заявлених позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовано застосував одночасно обидва ці способи забезпечення позову, так як вониє співмірними із заявленими позивачем вимогамита спрямовані на забезпечення ефективного, дієвого і результативного захисту прав та інтересів позивача, а також для уникнення унеможливлення виконання у майбутньому рішення в даній справі, якщо таке буде ухвалене не користь останнього.

За наведених вище обставин судом першої інстанції на законних підставах вжито заходів забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.

В оцінці доводів апеляційної скарги колегією суддів відзначається, що спірні правовідносини виникли між сторонами не після пред`явлення позивачем в судовому порядку позовних вимог до ОСОБА_1 у липні 2020 року, а саме з часу укладення відповідних правочинів у вересні-жовтні 2013 року, що відповідає положенням статті 11 ЦК України щодо підстав виникнення цивільних прав та обов`язків.

Крім того, питання обгрунтованості позовних вимог перевіряються судом під час розгляду справи по суті і не мають розглядатися при забезпеченні позову, оскільки дана процесуальна дія є оперативним заходом, що вживається для забезпечення виконання рішення суду у разі його потенційного задоволення.

Таким чином аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при вирішенні питання про забезпечення позову у даній справі порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необгрунтованими, ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову у цій справі постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для її скасування не вбачається.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового забору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 15 вересня 2021 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених в частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: М.В. Мережко

С.І. Савченко