Номер провадження: 22-ц/813/360/22

Номер справи місцевого суду: 522/23110/17

Головуючий у першій інстанції Свячена Ю.Б.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.03.2022 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

        головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

                             суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,

                 при секретарі: Ющак А.Ю., 

       переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу  Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року про відмову у забезпеченні доказів у справі за позовом  ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Управління Національного банку України, про стягнення суми коштів за застосування заходів впливу, що знаходяться за кордоном в Австрійській Республіці,-

в с т а н о в и в:

17 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Управління Національного банку України в Одеській області, про стягнення суми коштів за застосування заходів впливу, що знаходяться за кордоном в Австрійській Республіці.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_2 відкрито, призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження на 22 січня 2020 року о 10:50 год..

28 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із клопотанням про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації, а саме:

- коли (якою датою) було здійснено продаж Акціонерного комерційного банку "Райффайзенбанк Україна" угорському "OTP Bank"?

- яким саме документом (договором, контрактом) підтверджується продаж Акціонерного комерційного банку "Райффайзенбанк Україна" угорському "OTP Bank"?

- на яких умовах відносно договірних зобов'язань із клієнтами здійснено продаж Акціонерного комерційного банку "Райффайзенбанк Україна" угорському "OTP Bank"?

- у разі підтвердження продажу Акціонерного комерційного банку "Райффайзенбанк Україна" угорському "OTP Bank", надати належним чином засвідчену копію відповідного документу;

- у зв`язку з чим після продажу Акціонерного комерційного банку "Райффайзенбанк Україна" угорському "OTP Bank" договори іпотеки, укладені між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна", не були належним чином переоформлені у відповідності до Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній станом на момент продажу)?, посилаючись на те, що запитувана інформація необхідна для встановлення та подальшого підтвердження зміни сторони за договорами іпотеки та поруки, укладеними між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзенбанк Аваль» (т. 2, а.с. 16-20).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 оскаржив ухвалу суду першої інстанції від 07 жовтня 2020 року в апеляційному порядку, у якій просив апеляційний суд ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року про відмову у витребуванні доказів повернуто апелянту на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України.

Апеляційний суд дійшов висновку, що ухвала районного суду про відмову в витребуванні доказів не входить до переліку ухвал, які можуть бути оскарженні окремо від рішення суду відповідно до пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України.

Позивач ОСОБА_1 оскаржив ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року в касаційному порядку, у якій просив касаційний суд ухвали суду першої та апеляційної інстанцій скасувати.  

Постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №522/23110/17 (провадження №61-8св21) касаційну скаргу позивача ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення клопотання про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації, мотивуючи тим, що ухвала суду є незаконною та необґрунтованою.

 На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв`язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:

Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв`язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 28 березня 2022 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна  скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. 

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України, зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Згідно зі статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

У частині 1 статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 116 ЦПК України регулює підстави та порядок забезпечення доказів.

Частиною другою статті 116 ЦПК України передбачено, що способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Відповідно до частини другої статті 116 ЦПК України способами забезпечення доказів є у тому числі витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.

Підстави витребування доказів, вимоги до форми і змісту клопотання учасника справи про витребування доказів, а також порядок розгляду судом цього клопотання визначено статтею 84 ЦПК України.

У разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно отримати докази на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 498 ЦПК України).

Порядок передачі та виконання такого роду судових доручень врегульовано Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України N 2051-III від  19 жовтня 2000 року.

Доручення про отримання доказів на підставі Конвенції відповідно до статті 3 Конвенції складається судом України за формою запиту згідно з додатком 11 до Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року N 1092/54.

Відмовляючи у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про забезпечення доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що предметом спору є стягнення суми коштів та застосування заходів впливу, що знаходяться за кордоном в Австрійській Республіці, а в клопотанні про забезпечення доказів позивач просить витребувати докази, які не мають істотного значення для розгляду справи по суті. Крім того, представник відповідача надав суду пояснення, що затребувані позивачем докази наявні у відкритому доступі. 

Погоджуюсь з мотивами відмови у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації,  суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції у резолютивній частині помилково ухвалив про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів.

Згідно із частиною 1 статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Так, переглядаючи в касаційному порядку попередні ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року Верховний Суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі №522/23110/17 (провадження №61-8св21) виходив з того, що  «з мотивувальної частини ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року вбачається та не спростовується матеріалами справи, що ОСОБА_1 у судовому засіданні 07 жовтня 2020 року заявив клопотання про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації.

Однак у резолютивній частині ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року зазначено про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів, хоча в описовій частині зазначено, що ОСОБА_1 звернувся із клопотанням про забезпечення доказів, а в мотивувальній частині - про те, що суд керувався статтею 116 ЦПК України.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року, не звернув увагу на те, що при постановленні цієї ухвали суд першої інстанції, по-перше, неправильно застосував положення статті 116 ЦПК України про витребування доказів як складової інституту забезпечення доказів, а по-друге, порушив вимоги статті 260 ЦПК України, оскільки є невідповідність між висновками суду, викладеними у мотивувальній та резолютивній частинах ухвали суду».

При новому розгляді справи в апеляційному порядку з урахуванням вказаних вище вказівок, що містяться у постанові касаційної інстанції від 16 червня 2021 року, колегія суддів виходить з того, що суд першої інстанції помилково у резолютивній частині  ухвалив витребування доказів.

Проте, вказана обставина не може служити підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про задоволення клопотання про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації.

Посилання позивача   ОСОБА_1  в апеляційній скарзі про те, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою та підлягає скасуванню, не приймаються до уваги за таких підстав.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У пунктах 2 та 9 постанови Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» №5 від 12 червня 2009 року, Верховний Суд України роз`яснив, що, «готуючи справу до розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз`яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду.

Уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з`ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З`ясовується правильність об`єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов`язаними між собою, для вирішення питання про їх об`єднання або роз`єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з`ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору».

Враховуючи те, що сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх доводів та заперечень, а перевірка вказаних обставин має значення для правильного вирішення спору, суд першої інстанції необхідно було перевірити, чи дійсно вказаний доказ стосується предмету доказування по справі.

Встановлено, що предметом позову є стягнення суми коштів за застосування заходів впливу, що знаходяться за кордоном в Австрійській Республіці, але в суді першої інстанції позивач не довів належним чином, що вказаний доказ стосується предмету доказування по справі.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини  передбачено, що кожен має право на справедливий  і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь – якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). 

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24–25, п. 57)».

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких – не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи,  та правильно виходив з наявності законних підстав для відмови у задоволенні клопотанні про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і  Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі  доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування  судом норм права, які привели до неправильного вирішення процесуального питання.

Отже, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції й постановлення нової ухвали про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації немає.

Проте, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції підлягає зміні та викладення резолютивної частини наступним чином: «У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації, відмовити».

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2021 року змінити.

Резолютивну частину ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2021 року викласти наступним чином: «У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про забезпечення доказів шляхом звернення до Австрійського суду або іншого компетентного органу Австрійської Республіки щодо витребування в Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ (РБІ) належним чином засвідченої інформації, відмовити».

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. 

Повний текст судового рішення складено: 28 березня 2022 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький 

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік