Справа № 2-2385/10

Р І Ш Е Н Н Я

іменем україни

22 вересня 2010 року Київський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді Яковенко Н.Л.,

при секретарі Федій О.М.,

за участю:

позивача ОСОБА_1,

представника позивача, адвоката ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 04 лютого 2010 року звернулася в Київський районний суд м. Полтави з позовом до відповідача про визнання недійсним договору дарування.

В поданій до суду позовній заяві посилалася на те, що 06 вересня 2004 року уклала з відповідачем договір дарування, який посвідчила нотаріально, та подарувала відповідачу належну ї ? частину квартири № 4 в будинку по пр. Шкільному, 4 в м. Полтаві. Договір вважає нікчемним, оскільки його було укладено у зв’язку з тяжкими для неї обставинами, про що було відомо відповідачу. Крім того вважає, що договір укладений без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Вказувала, що відповідачем не було виконано вимоги ст. 640 ЦК України щодо державної реєстрації договору дарування.

З цих підстав, посилаючись на норми ст.ст. 210, 233, 640 ЦК України, просила суд визнати недійсним договір дарування від 06 вересня 2004 року, укладений між нею та ОСОБА_3.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги в частині визнання договору недійсним та пояснила, що знаходиться в неприязних відносинах із співвласником квартири АДРЕСА_1 Г.Ю., у зв’язку з чим неодноразово викликала міліцію. Договір дарування укладала свідомо, добровільно та за власною ініціативою, оскільки вважала, що відповідач ОСОБА_3 буде допомагати вирішувати спірні питання із співвласником.

Представник позивача вимоги підтримав та просив їх задовольнити, посилався на викладені в поданій до суду заяві обставини.

Інші особи до суду не з’явилися, будучи повідомлені судом відповідно до вимог ч. 5 ст. 74 ЦПК України належним чином про час та місце розгляду справи.

Суд, заслухавши позивача та представника позивача, дослідивши зібрані по справі докази, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 06 вересня 2004 року позивачем ОСОБА_1 укладено договір дарування, згідно з яким позивач зобов’язалася безоплатно передати відповідачу ОСОБА_3 у власність ? частину квартири АДРЕСА_2, а відповідач зобов’язався прийняти у власність ? частику квартири.

Згідно з нормами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Будь-які підстави вважати спірний правочин нікчемним не зазначені як в поданій до суду позовній заяві, так і не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно із ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Судом встановлено, що спірний договір дарування позивачем ОСОБА_1 укладено 06 вересня 2004 року за згодою сторін, договір засвідчено державним нотаріусом Другої Полтавської державної нотаріальної контори ОСОБА_4 При цьому волевиявлення ОСОБА_1. було вільним, про що позивач надала пояснення в судовому засіданні.

В поданій до суду позовній заяві як тяжкими для позивача обставинами зазначені несприятливі відносини із співвласником квартири ОСОБА_5

В той же час норми статті 233 ЦК України для наявності підстав для визнання правочину недійсним передбачають необхідність встановлення факту збігу тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням особи укласти правочин на вкрай невигідних для неї умовах.

Жодні посилання на наявність збігу таких обставин відсутні як в поданій до суду заяві, так і не встановлені судом під час розгляду справи.

Тому суд не вбачає жодних підстав для визнання спірного правочину недійсним з підстав вчинення його позивачем під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Згідно зі ст. 234 ЦК України, на яку також посилається позивач, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» в п. 24 роз’яснив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити

наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого

правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Як встановлено судом та підтверджено позивачем в судовому засіданні, ОСОБА_1 на час укладення договору, мала волевиявлення саме на дарування належної їй ? частини квартири відповідачу ОСОБА_3

Крім того, як встановлено судом, відповідно до вимог ст. ст. 210, 640 ЦК України спірний договір дарування від 06 вересня 2004 року пройшов державну реєстрацію правочинів, його зареєстровано в реєстрі за № 2-1919, яка була здійснена державним нотаріусом, про що міститься відмітка на договорі.

Як в поданій до суду позовній заяві, так і в наданих в судовому засіданні поясненнях, представником позивача безпідставно ототожнюється поняття державної реєстрації правочинів та державної реєстрації прав власності на окремі види майна.

Невиконання відповідачем ОСОБА_3 вимог ст. 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності за собою на спірну частину квартири, згідно з вимогами цивільного законодавство не є підставою для визнання договору недійним.

При вирішенні справи судом також враховується, що згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні безоплатно майно у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Тобто, згідно з нормами цивільного законодавства, договір дарування є безумовним правочином, тому посилання позивача ОСОБА_1 на те, що після укладення договору дарування відповідач не надає їх допомогу, судом оцінюється критично.

Відповідно до п. 2.1. спірного договору сторони домовилися, що під передачею квартири, що дарується за цим договором слід розуміти отримання обдаровуваним примірнику цього договору, після підписання його сторонами, та після символічної передачі ключів від цієї квартири. Тому подальше проживання позивача ОСОБА_1 в спірній квартирі, оплата нею комунальних послуг не оцінюється судом як підстава для визнання паровичну фіктивним.

Встановивши дані обставини, вирішуючи справу в межах заявлених вимог, суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.209, 213-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до апеляційного суду Полтавської області через Київський районний суд м. Полтави шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Головуючий Н.Л.Яковенко

22.09.2010