ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12.08.15р. Справа № 904/6486/15

За позовом Публічного акціонерного товариства "ДТЕК Павлоградвугілля" (м. Павлоград, Дніпропетровської області)

до Приватного акціонерного товариства "Макіївський завод "Лазер" (м. Павлоград, Дніпропетровської області)

про тлумачення пункту 4.5. договору № 1684-ПУ від 08.12.2014

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: Скиба С.Г. - представник (довіреність № ББУ/ПУ354/14 від 10.12.2014)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Публічне акціонерне товариство "ДТЕК Павлоградвугілля" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Макіївський завод "Лазер" (далі - відповідач), в якій просить суд розтлумачити пункт 4.5. договору № 1684-ПУ від 08.12.2014 "Датою поставки вважається дата, зазначена представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником", виходячи із буквального значення слів та виразів, визначивши, що датою поставки вважається дата, вказана саме представником покупця особисто на товаросупровідних документах, а не дата, яка є реквізитом документу.

У позовній заяві позивач посилається на те, що позивач та відповідач по різному розуміють умови спірного пункту договору, оскільки, позивач вважає датою поставки - дату, вказану представником покупця у видатковій накладній, а відповідач, виходячи зі змісту поданої ним позовної заяви про стягнення заборгованості за договором, вважає датою поставки - дату товаросупроводжувального документу - видаткової накладної. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на статтю 213 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 22.07.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 12.08.2015.

У судове засідання 12.08.2015 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав.

Так, у судовому засіданні 12.08.2015 представником позивача було заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи, яке він мотивував тим, що відповідачем не надано відзиву на позов, а також не виконані інші вимоги ухвали суду, крім того, це лише перше судове засідання. Так, позивач наголошував на тому, що у випадку визнання позовних вимог відповідачем суд буде вимушений задовольнити його позовні вимоги.

З приводу вказаного клопотання суд зазначає наступне.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Адреса відповідача підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 21.07.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 51400, Дніпропетровська область, м. Павлоград, вулиця Карла Маркса, будинок 96, корпус 1, квартира 42, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду для відповідача.

Отже, судом здійснені всі можливі заходи щодо належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, а саме: юридична адреса, на яку надсилалась кореспонденція суду, підтверджена Спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 21.07.2015; судом було здійснено відстеження поштового відправлення суду на адресу відповідача, шляхом формування витягу з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання вказаного поштового відправлення суду, яке містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, а саме: поштове відправлення не вручене під час доставки, а також виготовлялась копія реєстру поштових відправлень суду, які долучені до матеріалів справи.

Слід зазначити, що в разі, якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду (пункт 3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011).

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 22.07.2015 була надіслана відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

При цьому, господарський суд прийшов до висновку, що незнаходження відповідача за його юридичною адресою, що має наслідком неотримання кореспонденції суду про повідомлення щодо часу та місця розгляду даної справи, не може прийматися до уваги судом, оскільки свідчить, що неотримання ухвал суду відповідачем відбулося саме з його вини. Відповідач, у разі незнаходження за його юридичною адресою, повинен був докласти зусиль про отримання поштових відправлень за цією адресою. Крім того, неотримання ухвал суду відповідачем у вказаному випадку не може бути причиною для порушення законного права позивача на розумний строк розгляду його справи.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Так, суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті.

Крім того, з приводу посилання представника позивача на те, що суд задовольнить його позов, якщо відповідач визнає позовні вимоги є таким, що не відповідає принципам та завданням судочинства, оскільки суд, вирішуючи спір, керується принципом законності та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, визнання позовних вимог відповідачем не має обов'язковим наслідком задоволення позовних вимог позивача, а відсутність відзиву на позов не може бути причиною для відкладення розгляду справи.

Крім того, представник позивача не заявляв клопотання про витребування додаткових доказів, а подаючи позовну заяву, додав всі наявні у нього докази на підтвердження його правової позиції. Крім того, характер спору виключає необхідність у дослідженні будь-яких інших доказів, ніж ті, що наявні в матеріалах справи.

Суд також зауважує, що правова позиція відповідача з приводу викладених у позовній заяві обставин, наведена відповідачем у його позовній заяві від 24.06.2015 до позивача у даній справі. Це ж підтверджує і сам позивач у позовній заяві, наводячи розуміння спірного пункту відповідачем, а також свої міркування з приводу змісту спірного пункту договору.

Враховуючи вище викладене, у задоволенні усного клопотання позивача щодо відкладення розгляду справи судом було відмовлено.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Крім цього, відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

За клопотанням позивача, у судовому засіданні 12.08.2015 здійснено фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 12.08.2015 оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 08.12.2014 між Публічним акціонерним товариством "ДТЕК Павлоградвугілля" (далі - покупець, позивач) та Приватним акціонерним товариством "Макіївський завод "Лазер" (далі - постачальник, відповідач) було укладено договір № 1684-ПУ (далі - договір) (а.с.43-52), відповідно до умов якого в порядку та на умовах, передбаченим договором, постачальник зобов'язався поставити у власність покупця продукцію та/або обладнання виробничо-технічного призначення (далі - продукція), в асортименті, кількості, в строки, за ціною та з якісними характеристиками, узгодженими сторонами в специфікації, яка є невід'ємною частиною договору (пункт 1.1. договору).

Договір вступає в силу з 01.01.2015 за умови його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін. Сторони дійшли згоди, що у випадку належного виконання обома сторонами своїх зобов'язань, строк договору встановлюється до 30.12.2016 включно. У випадку невиконання (неналежного виконання) сторонами (стороною) своїх зобов'язань за договором, строк дії договору продовжується до повного виконання сторонами всіх прийнятих на себе зобов'язань (пункт 8.1. договору).

Доказів зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Крім того, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

У пункті 4.5. договору сторони визначили наступне:

- датою поставки вважається дата, вказана представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником;

- при постачанні автомобільним транспортом, датою поставки вважається дата, зазначена представником покупця у видатковій накладній;

- при постачанні залізничним транспортом датою поставки вважається дата, зазначена в залізничній накладній, що свідчить про прибуття продукції на залізничну станцію призначення (узгоджене місце призначення поставки).

Так, з матеріалів справи вбачається, що в період з 05.02.2015 по 15.05.2015 на виконання умов договору, відповідач поставив відповідачу продукцію, яка, як вбачається з позовної заяви від 24.06.2015, не була оплачена позивачем, у зв'язку з чим до господарського суду Дніпропетровської області була подана вказана позовна заява про стягнення заборгованості у загальному розмірі 6 405 521 грн. 90 коп.

У даній справі позивач просить суд розтлумачити пункт 4.5. договору № 1684-ПУ від 08.12.2014 "Датою поставки вважається дата, зазначена представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником", виходячи із буквального значення слів та виразів, визначивши, що датою поставки вважається дата, вказана саме представником покупця особисто на товаросупровідних документах, а не дата, яка є реквізитом документу.

У судовому засіданні 12.08.2015 представник позивача зазначав, що під час дії договору виник спір щодо сплати вартості поставленої продукції. На думку відповідача, яка викладена ним у позовній заяві, строк оплати за поставлену продукцію вираховується з дати видаткової накладної. Однак позивач по-іншому розуміє пункт 4.5. договору, зазначає, що в доданих до позовної заяви видаткових накладних не вбачається такої дати (дати, вказаної представником покупця). Для розрахунку суми позову позивач використав не ту дату, яка повинна бути зазначена представником покупця, а дату видаткової накладної, що не передбачено договором.

При цьому, у судовому засіданні судом було зауважено, що видаткові накладні за період з 05.02.2015 по 15.05.2015, що додані позивачем до позовної заяви, не містять будь-яких інших дат, ніж дата складання видаткової накладної, та на запитання суду, якою, на думку позивача, з урахуванням його трактування умов пункту 4.5. договору, є дата отримання товару за кожною з доданих видаткових накладних та, відповідно, з якої дати необхідно робити відлік для визначення строку оплати, представник надати відповіді не зміг.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з приписами статті 637 Цивільного кодексу України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

За приписами Цивільного кодексу України тлумачення правочину, може здійснюватися як сторонами, так і на вимогу однієї із сторін судом.

Відповідно до пункту 3 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 № 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" тлумачення змісту правочину господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Отже, підставою для застосування такого правового інституту як тлумачення змісту правочину має бути наявність спору між сторонами правочину щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тобто, потребує встановлення справжньої волі, вираженої при вчиненні правочину, та відповідності волі та волевиявлення.

При цьому, суд звертає увагу на те, що позивач не погоджується з визначеною відповідачем у позовній заяві датою видаткової накладної для розрахунку строку оплати, але, в свою чергу, не зміг ні в позовній заяві, ні у судовому засіданні визначити, якою він вважає дату отримання товару, враховуючи його розуміння умов пункту 4.5. договору.

Пунктом 3 статті 213 Цивільного кодексу України встановлено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

У відповідності до приписів пункту 4 статті 213 Цивільного кодексу України, якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов.

З огляду на викладене, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неточностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Вказана правова позиція підтверджується практикою Вищого господарського суду України, а саме: постановою від 26.04.2012 по справі № 3/245 та постановою від 12.02.2014 по справі № 5006/25/130пд/2012.

Однак, позивач просить розтлумачити спірну умову договору, який виконується сторонами.

Дослідивши усі обставини справи, суд встановив, що сторони приступили до виконання договору в лютому 2015 року, що з огляду на правову позицію Вищого господарського суду України, викладену у постановах від 26.04.2012 по справі № 3/245, від 12.02.2014 по справі № 5006/25/130пд/2012 унеможливлює тлумачення умов договору на стадії стягнення заборгованості за отриману продукцію, тобто після його виконання.

Крім того, ні зі змісту позовної заяви, ні зі змісту договору поставки № 1684-ПУ від 08.12.2014, укладеного між Публічним акціонерним товариством "ДТЕК Павлоградвугілля" та Приватним акціонерним товариством "Макіївський завод "Лазер", не встановлено обставин щодо наявності у пункті 4.5. даного договору незрозумілих слів, понять, термінів, які не дають змоги з'ясувати дійсні наміри сторін при підписанні договору, що є необхідною умовою для тлумачення правочину відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України.

В позовній заяві позивач вказує, що дата видаткової накладної не може вважатися датою поставки продукції, від якої відраховується строк на оплату, оскільки не підтверджена особистим підписом та датою, вказаними саме представником постачальника в момент передачі продукції.

Проте, така вимога стосується не тлумачення умов договору, а зводиться до надання правової оцінки реквізитів оформленої сторонами накладної, яка підтверджує отримання товару за договором.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки відсутні правові підстави для тлумачення умов пункту 4.5. договору № 1684-ПУ від 08.12.2014.

Суд зазначає, що у судовому засіданні 12.08.2015 представником позивача було заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи, яке він мотивував тим, що відповідачем не надано відзиву на позов, а також не виконані інші вимоги ухвали суду, крім того, це лише перше судове засідання. Так, позивач наголошував на тому, що у випадку визнання позовних вимог відповідачем суд буде вимушений задовольнити його позовні вимоги.

З приводу вказаного клопотання суд зазначає наступне.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Крім того, з приводу посилання представника позивача на те, що суд задовольнить позов, якщо відповідач визнає позовні вимоги є таким, що не відповідає принципам та завданням судочинства, оскільки суд, вирішуючи спір, керується принципом законності та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, визнання позовних вимог відповідачем не має обов'язковим наслідком задоволення позовних вимог позивача, а відсутність відзиву на позов не може бути причиною для відкладення розгляду справи.

Крім того, представник позивача не заявляв клопотань про витребування додаткових доказів, а подаючи позовну заяву, додав всі наявні у нього докази на підтвердження його правової позиції. Крім того, характер спору виключає необхідність у дослідженні будь-яких інших доказів, ніж ті, що наявні в матеріалах справи.

Суд також зауважує, що правова позиція відповідача з приводу викладених у позовній заяві обставин, наведена відповідачем у його позовній заяві від 24.06.2015 до позивача у даній справі. Це ж підтверджує і сам позивач у позовній заяві, наводячи розуміння спірного пункту відповідачем, а також свої міркування з приводу змісту спірного пункту договору.

Отже, у задоволенні усного клопотання позивача щодо відкладення розгляду справи судом відмовлено

Судовий збір відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

Керуючись нормами статтями 1, 4-5, 32, 33, 34, 36, 38, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 12.08.2015.

Суддя Ю.В. Фещенко