У х в а л а

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 6 березня 2007 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_2 на вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської області від   17 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Черкаської області від 5 вересня 2006 року,

в с т а н о в и л а :

         цим вироком  засуджено

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1 народження,  раніше судимого:

- 08.06.2000 р. за ст.17 і ч.2 ст.140, ст.46-1 КК України на  2 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 2 роки;

- 29.11.2000 р. за ч.2 ст.143, ч.2 ст.140 КК України на          3 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого 15.07.2002р. умовно-достроково на 1 рік 7 місяців 24 дні;

- 03.03.2004 р. за ч.2 ст.185, ст.71 КК України на 2 роки      4 місяці позбавлення волі,

- за ст. 391 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст.71 КК України до призначеного покарання за цим вироком приєднано невідбуту частину покарання за вироком Уманського міського суду Черкаської області від 03.03.2004 року та визначено остаточне покарання у виді 2 років 2 місяців 1 дня позбавлення волі.

За вироком суду ОСОБА_1 засуджено за те, що він, будучи засудженим і відбуваючи покарання в Старобабанівській виправній колонії № 92 Управління Державного Департаменту України з питань виконання покарань, що розташована в с. Старі Бабани Уманського району, на шлях виправлення не став і знову вчинив злочин, який виразився в неодноразовому грубому порушенні п.п. 28, 29 “Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань”, затверджених наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 року № 275, і ст. 188 Кримінально-виконавчого кодексу України, зокрема,  у злісній непокорі законним вимогам адміністрації виправної установи з метою ухилення від виконання встановлених обов'язків та здобуття авторитету серед засуджених негативної спрямованості.

16.07.2005 року ОСОБА_1 постановою начальника установи за відмову від повного обшуку був переведений на 3 місяці до приміщення камерного типу (ПКП), після чого продовжував порушувати режим відбування покарання, а саме: 09.09.2005 року, 16.09.2005 року, 19.09.2005 року, 03.10.2005 року, 24.10.2005 року допустив антисанітарний стан у камері, на законну вимогу приступити до прибирання відповідав відмовою у зухвалій формі, за що на нього накладались дисциплінарні стягнення, а 26.10.2005 року і 27.10.2005 року без поважних причин у категоричній формі відмовився виходити на роботу, за що  піддавався дисциплінарній відповідальності.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 5 вересня 2006 року вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 травня 2006року щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.

У касаційних скаргах:

- засуджений ОСОБА_1 стверджує про однобічність досудового слідства  та судового розгляду справи, суперечливість показань свідків, що потягло його незаконне засудження за ст.391 КК України. Вказує на упереджене ставлення до нього з боку адміністрації виправної установи, фальсифікацію протоколів про вчинення ним правопорушень і незаконне накладення на нього дисциплінарних стягнень без урахування характеру вчиненого і його стану здоров'я. Зазначає про суворість призначеного покарання. Просить судові рішення скасувати, а справу направити на нове розслідування;

-             захисник ОСОБА_2 просить судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами кримінального закону. Вказує, що ОСОБА_1 безпідставно примушували до праці каменотесом, що суперечить Конституції України і законодавству України. Також зазначає, що на ОСОБА_1 незаконно всупереч вимогам ст. 134 КВК України було накладено 06.07.2005 року  дисциплінарне стягнення у виді поміщення  до дисциплінарного ізолятора. 

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про законність і обґрунтованість судових рішень щодо ОСОБА_1 і безпідставність касаційних скарг, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Обґрунтовуючи висновок про доведеність винуватості ОСОБА_1 у злісній непокорі вимогам адміністрації виправної установи, суд у вироку послався на показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, які показали, що, відбуваючи покарання у  Старобабанівській виправній колонії № 92, ОСОБА_1 систематично порушував режим утримання, зокрема, відмовлявся від повного обшуку, відмовлявся прибирати камеру, в якій був антисанітарний стан, відмовлявся виходити на роботу, при цьому на стан здоров'я не скаржився, поважних причин своїх дій не висував, вів себе щодо представників адміністрації колонії зухвало, демонстративно, брутально лаявся, своєю поведінкою намагався здобути авторитет серед засуджених негативної спрямованості. У зв'язку із зазначеною поведінкою на нього накладались дисциплінарні стягнення у виді  догани, поміщення в ДІЗО, переведення у приміщення камерного типу, суворі догани, які оголошувались у відповідних письмових розпорядженнях. Однак ОСОБА_1 продовжував порушувати режим утримання. Крім того, його було попереджено про кримінальну відповідальність за ст. 391 КК України.

Із показань зазначених свідків, які суттєвих суперечностей не мають,  видно, що ОСОБА_1 був закріплений для роботи у тесальному цеху за спеціальністю каменотес по ручній обробці каменю граніт (бруківки), забезпечений робочим одягом, інструментом, заготівками; на неможливість виконувати цю роботу з тих чи інших поважних причин не посилався. 

Також висновок суду про винуватість ОСОБА_1 підтверджується  даними, які містяться в постановах про накладення на засудженого дисциплінарних стягнень, письмових розпорядженнях, актах і рапортах, з яких убачається, що ОСОБА_1 у категоричній формі відмовлявся виконувати законні вимоги адміністрації виправної установи.

Згідно з показаннями працівника медичної частини колонії ОСОБА_20, даних  медичної картки ОСОБА_1 і довідок медичних установ, ОСОБА_1 був визнаний працездатним без обмежень, скарг на стан здоров'я не пред'являв, раніше лікувався у вересні 1997р., у липні 1999 р., у березні 2000р. з приводу захворювань, які не були тяжкими,  і не становили перешкод для виконання ним роботи, що була йому доручена.

Підстав вважати, що зазначені вище  документи були сфальсифікованими, а свідки обмовили ОСОБА_1 у вчиненні порушень режиму утримання, немає.

Наведеними  вище і зазначеними у вироку доказами спростовуються твердження касаційних скарг про те, що ОСОБА_1 не виконував законні вимоги  працівників колонії з поважних причин:  за станом здоров'я, відсутності робочого одягу, інструменту для роботи і т.і.

Посилання захисника ОСОБА_2 на те, що за Конституцією України і законодавством України ОСОБА_1 не можна було без його згоди примушувати до праці в місцях позбавлення волі, є необґрунтованими, оскільки  ст. 43 Конституції України, ст. 118 КВК України, п.п. 28, 29 “Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань”, затверджених наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 року № 275, передбачено, що особи, які за вироком суду засуджені до позбавлення волі, повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії, у тому числі на підприємствах, у майстернях колонії, і в їх обов'язки входить сумлінно ставитись до праці і виконувати законні  вимоги персоналу колонії.

Дисциплінарні стягнення накладені на ОСОБА_1 у відповідності до вимог закону.

Суд, всебічно та повно дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку,  правильно кваліфікував дії  ОСОБА_1 за ст. 391 КК України.          

З огляду на викладене, доводи ОСОБА_1 про необґрунтованість його засудження, однобічність  досудового слідства і судового розгляду справи є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу за апеляціями засудженого та його захисника, перевірив усі доводи апеляцій, належним чином умотивувавши своє рішення.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були б підставою для зміни або скасування судових рішень, не виявлено.

Підстав для пом'якшення призначеного ОСОБА_1 покарання не встановлено, на наявність таких підстав не вказується і в касаційних скаргах.

Що стосується клопотання ОСОБА_1 про його виклик для дачі пояснень у суді касаційної інстанції, то за змістом ст. 391 КПК України участі засудженого, який утримується під вартою, в судове засідання касаційного суду при перевірці судових рішень, зазначених у ч.2 ст. 383 КПК України, діюче кримінально-процесуальне законодавство не передбачає. 

Керуючись ст.ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

касаційні скарги засудженого  ОСОБА_1 і  його захисника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Черкаської області від 5 вересня 2006 року щодо  ОСОБА_1 - без зміни.

Судді:

Присяжнюк Т.І.                        Кліменко М.Р.                          Косарєв В.І.