Справа № 569/4096/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2015 року

    Рівненський  міський  суд  Рівненської  області

в  особі  головуючого-судді  Бучко  Т.М.

при  секретарі  Дубарець  Ю.М.

з  участю  позивача  ОСОБА_1

                  представника  позивача  ОСОБА_2

                  представника  відповідача  ОСОБА_3              

розглянувши  у  відкритому  судовому  засіданні  в  місті  Рівне  цивільну  справу  за  позовом  ОСОБА_1  до  Публічного  акціонерного  товариства  «Дельта  Банк»  про  захист  прав  споживача,  відшкодування  моральної  шкоди  та  завданих  збитків,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просить зобов’язати відповідача зменшити ціну наданої послуги за період з липня 2010 року по жовтень 2014 року на суму процентів, що передбачені договором, та провести залік сплачених коштів у цей період в сумі 108131,34 грн. в погашення тіла кредиту, визнати п.1.6 та п.1.7 кредитного договору недійсними та стягнути з відповідача суму завданих збитків в розмірі 63795,84 грн., стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 200000 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог покликається на обставини, викладені в позовній заяві та додаткових обґрунтуваннях позовної заяви.

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали повністю та з аналогічних підстав. Крім того, пояснили, що строк позовної давності позивачем не пропущений, так як про порушення свого права споживача фінансових послуг вона дізналася 5 листопада 2014 року, коли отримала розширений розрахунок заборгованості за кредитним договором. Просять позов задовольнити

Представник відповідача позов не визнав з підстав, викладених у письмових запереченнях проти позову. Крім того, просить застосувати строки давності до вимоги про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Допитана в судовому засіданні як свідок позивач показала, що при укладенні кредитного договору всього тексту договору не читала і працівники банку його умов їй не роз’яснювали. Графік платежу був розроблений лише на два роки. В 2010 році змінився кредитор і графіку погашення кредиту їй взагалі видано не було. Кошти вона сплачувала однією квитанцією на суму, яку називали працівники банку. Вважала, що заборгованості по сплаті кредиту не має, оскільки погашення нею часто проводилися з переплатою. Боржником її банк зробив навмисно, зараховуючи сплачені нею кошти на власний розсуд то на тіло кредиту, то на відсотки, то на комісію. Діями відповідача їй завдано моральної шкоди, так як вона постійно перебувала у пригніченому стані через обвинувачення у несплаті боргу та страх втратити житло, на яке брався кредит. Вона працює психологом, виступає на радіо та телебаченні, має авторитет серед містян та була змушена пояснювати рідним та близьким ситуацію з банком і доводити, що її вини у виникненні заборгованості немає.

Суд, заслухавши пояснення сторін та показання свідка, з’ясувавши обставини та дослідивши представлені у справі докази, вважає, що позов підлягає до часткового задоволення.

В судовому засіданні встановлено, що 18 квітня 2008 року товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» ( далі ТОВ «Укрпромбанк» ) на підставі кредитного договору № 22-0121001/ФК-08 позивачу надано кредит в сумі 267600 грн. на придбання нерухомості зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 11,8 % річних із терміном повернення кредиту не пізніше 17 квітня 2039 року. Додатком № 1 до кредитного договору, який є невід’ємною частиною договору, встановлено графік платежів за договором з визначенням розміру та строків погашення суми кредиту, процентів за користування ним, комісій банк та інших сукупних послуг.

Відповідно до п.1.11 кредитного договору позичальник зобов’язаний сплачувати платежі у розмірі, порядку та строки, встановлені цим договором та графіком платежів щодо погашення суми кредиту, процентів за користування ним, комісій банку, сукупних послуг, які виникають у зв’язку з укладенням цього договору, а також інших фінансових зобов’язань позичальника, які виникають у зв’язку з укладенням цього договору, який є невід’ємною частиною договору.

Графік платежів був виготовлений по квітень 2010 року із застереженням, що витрати за кредитом в наступні роки розраховуються аналогічно першим двом рокам.

30 червня 2010 року між ТОВ «Укрпромбанк», АТ «Дельта Банк» та Національним банком України» було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов’язань ТОВ «Укрпромбанк» на користь АТ «Дельта Банк», відповідно до якого відповідач набув, серед іншого, права вимоги по кредитному договору № 22-0121001/ФК-08 від 18 квітня 2008 року.

Обґрунтовуючи позовну вимогу в частині зменшення ціни наданої послуги за період з липня 2010 року по жовтень 2014 року та зарахування сплачених у цей період коштів в якості погашення тіла кредиту без сплати передбачених договором процентів, позивач посилався на відсутність графіку платежів, який зобов'язаний виготовити кредитодавець, а, отже, відповідач в силу положень ст.613 ЦК України є кредитором, який прострочив.

Відповідно до ст.613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Позивач зазначає, що у зв’язку з ненаданням їй графіку платежів за кредитним договором на наступні роки вона не могла виконати свого обов’язку по оплаті наданої кредитної послуги.

Однак, зазначені обставини спростовуються письмовими доказами, а саме - квитанціями про сплату щомісячних платежів за період з липня 2010 року по жовтень 2014 року, та поясненнями позивача про здійснення у вказаний період повернення кредиту у відсутності графіка платежів, що свідчить про відсутність перешкод для виконання позивачем свого обов’язку як позичальника.

Пунктом 11 частини 1 статті 23 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена відповідальність за порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги. Тобто позивач, як споживач фінансових послуг, має право на відшкодування завданих такими діями збитків, однак, передбачених законом правових підстав для визнання кредитора таким, що прострочив, у даному випадку немає.

Аналогічну відповідальність за ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів» несе банк і за ненадання інформації, передбаченої ст.11 цього Закону, на відсутність якої при укладанні договору покликається позивач.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсними п.1.6 та п.1.7 кредитного договору суд зазначає наступне.

Згідно п.1.6 кредитного договору комісія за надання кредиту становить 1 % від суми кредиту. Пунктом 1.7 кредитного договору визначено розмір комісії за управлінням кредитом - 0,14 % від суми кредиту.

В п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК ( статті 215, 1048-1052, 1054-1055 ), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець ( виконавець, виробник ) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Згідно п.3.6 Правил надання банками споживачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банкам заборонено встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь ( ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо ), або за дії, які споживач здійснює на користь банку ( прийняття платежу від споживача тощо ), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин ( укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо ).

Судом встановлено, що при умові сплати комісії за управління кредитом щомісячно протягом 372 місяців користування загальна сума додаткового грошового навантаження на позичальника за весь період сплати має становити 139366,08 грн., тобто більше ніж половина суми отриманого кредиту.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами ) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

З огляду на те, що встановлені банком в п.1.6 та п.1.7 кредитного договору умови щодо обов’язку сплати позичальником на користь банку комісії за надання та управління кредитом є такими, що суперечать вимогам ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», суд вважає, що позовна вимога про визнання недійсними п.1.6 та п.1.7 кредитного договору підлягає до задоволення.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

За 78 місяців сплати кредиту позивачем сплачено комісію за надання кредиту в сумі 2676 грн. та комісію за управління кредитом в загальній сумі 29221,92 грн., що підтверджується копіями квитанцій про сплату комісії та випискою відповідача від 05 травня 2014 року. Таким чином, стягненню з відповідача підлягає незаконно отримана комісія в сумі 31897,92 грн.

Разом з тим, суд не може погодитися з твердженням позивача, що пункти 1.6 та 1.7 кредитного договору укладенні внаслідок обману з боку відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення ( ч.1 ст.229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов’язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст.230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Зі змісту кредитного договору вбачається, що умови про обов’язок позичальника сплатити кредитодавцю плату за надання та управління кредитом не були приховані, викладені в умовах кредитування та виділені курсивом.

Той факт, що до укладання кредитного договору позивач була ознайомлена у письмовій формі з умовами кредитування, які пропонуються кредитодавцем, у тому числі з умовою про встановлення плати за управління кредитом, підтверджується також п.7.1 договору.

Позивачем всупереч ст.60 ЦПК України не доведено наявності умислу в діях відповідача та самого факту її обману.

Представником відповідача заявлено про застосування строку давності щодо позовної вимоги про визнання пунктів договору недійсними, оскільки кредитний договір був укладений ще у 2008 році.

У відповідності до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно п.28 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В судовому засіданні позивач пояснила, що про порушення свого права споживача фінансових послуг вона дізналася в жовтні-листопаді 2014 року, коли банк звернувся до суду з позовом про стягнення з неї заборгованості за кредитним договором. Вона змушена була скористатися послугою спеціаліста в галузі права, який і роз’яснив їй про неправомірність включення до умов кредитного договору обов’язку позичальника сплачувати комісію за надання та управління кредитом.

Враховуючи, що позивач не є спеціалістом у банківській діяльності і їй як споживачу об’єктивно бракувало знань, необхідних для оцінки кредитного договору щодо відповідності його вимогам закону, суд вважає, що строк позовної давності позивачем не пропущено.

Щодо вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, то суд відмовляє в її задоволенні з огляду на наступне.

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної ( немайнової ) шкоди» роз’яснено, що оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними в дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної ( немайнової ) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та  вини останнього в її заподіянні.

Поряд з цим, факт звернення до суду з вимогами про відшкодування моральної шкоди покладає на позивача у даній справі обов’язок довести, що зазначені ним втрати немайнового характеру не є абстрактними, а дійсно були понесені позивачем.

Позивач як на підставу задоволення вимог про стягнення моральної шкоди покликається на ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст.23 ЦК України.

Згідно з вимогами п.5 ч.1 ст.4 Закону України «Про захист прав споживачів» під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції ( дефекту в продукції ), тобто, таких споживчих характеристик продукції, які певною мірою впливають на можливість її використання або споживання. Частина 10 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає відповідальність виконавця за шкоду, завдану життю, здоров’ю або майну споживача.

Відповідно до  ч.2 ст.22 вищевказаного Закону при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної шкоди. Проте, задоволення такої вимоги за умови її пред'явлення можливе з урахуванням положень п.5 ч.1 ст.4 та ч.10 ст.10 згаданого Закону.

Згідно ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, крім іншого, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Разом з тим, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що діями відповідача позивачу завдано моральної шкоди, суду не надано.

Таким чином, ні умовами укладеного між сторонами кредитного договору, ні положеннями  Закону України «Про банки і банківську діяльність» та параграфом 2 глави 71 ЦК України не передбачено такого виду відповідальності як відшкодування моральної шкоди, а наявність підстав для її відшкодування згідно з положеннями Закону України «Про захист прав споживачів» та ст.23 ЦК України позивачем не доведено.  

На підставі наведеного та керуючись ст.10, 60, 212-215 ЦПК України, ст.215, 216 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», суд

В И Р І Ш И В :

Позов  ОСОБА_1 до Публічного акціонерного  товариства  «Дельта  Банк»  про  захист  прав  споживача,  відшкодування  моральної  шкоди  та  завданих  збитків -   задовольнити  частково.

   Визнати  недійсними  п.1.6  та  п.1.7  кредитного  договору  № 22-0121001/ФК-08  від  18  квітня  2008  року,  укладеного  між  ОСОБА_1  та  Товариством  з  обмеженою  відповідальністю  "Укрпромбанк".

   Стягнути  з  Публічного  акціонерного  товариства  "Дельта  Банк"  на  користь  ОСОБА_1  кошти,  сплачені  на  виконання  недійсної  частини  кредитного  договору,  в  сумі  31897  (  тридцять  одна  тисяча  вісімсот  дев'яносто  сім  )  грн.  92  коп. 

    В  задоволенні   решти  позовних  вимог  відмовити. 

   Рішення  може  бути  оскаржене  до  апеляційного  суду  Рівненської  області  через  Рівненський  міський  суд  шляхом  подання  апеляційної  скарги  протягом  десяти  днів  з  дня  його  проголошення.  Особи,  які  брали  участь  у  справі,  але  не  були  присутні  у  судовому  засіданні  під  час  проголошення  судового  рішення,  можуть  подати  апеляційну  скаргу  протягом  десяти  днів  з  дня  отримання  копії  цього  рішення.

   Рішення  суду  набирає  законної  сили  після  закінчення  строку  для  подання  апеляційної  скарги,  якщо  апеляційну  скаргу  не  було  подано.  У  разі  подання  апеляційної  скарги  рішення,  якщо  його  не  скасовано,  набирає  законної  сили  після  розгляду  справи  апеляційним  судом.

    Суддя  :