Справа № 2-а-3825/11

(2-а/401/14907/11)

ПОСТАНОВА

іменем України

06.12.2011

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого –судді Спаї В.В.,

при секретареві - Коломієць Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора ДПС БДПС ВДАІ м. Дніпропетровська УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_2 про визнання дій незаконними, пор скасування протоколу та постанови та закриття провадження у справі,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із даним позовом, в його обґрунтування посилаючись на те, що постановою інспектора від 27.03.2010 р. його було притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП та накладено стягнення у виді штрафу в розмірі 500 грн. за порушення п. 12.4 ПДР України. На переконання позивача, постанова є незаконною, швидкість фіксувалася приладом «Візір»№0812568, утім, інспектор не надав документів про повірку даного засобу вимірювальної техніки. Як зазначається позивачем при зверненні до суду, що інспектором були порушені вимоги Інструкції з оформлення працівниками Державтоінспекції МВС матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, разом з тим, було допущено порушення вимог п. 1.2 розпорядження МВС №466 «Про організацію роботи підрозділів ДАІ з профілактики правопорушень із застосуванням засобів фото –і кінозйомки, відеозапису», згідно якого заборонено здійснення контролю за дотриманням водіями правил дорожнього руху із місць, закритих для візуального огляду учасникам дорожнього руху (об’єкти дорожнього сервісу, зелені насадження тощо).

У судове засідання позивач не з’явився, водночас, надав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності та просив суд позов задовольнити повністю; відповідач у судове засідання не з’явився, причини неявки суду не повідомив, не надав до суду заяви про розгляд справи у його відсутності, тому суд, врахувавши заяву представника позивача та дослідивши докази, дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позову частково, виходячи з наступного.

Як було встановлено судом, постановою відповідача від 27.03.2010 р. ОСОБА_1 було притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП та накладено стягнення за наступних обставин: 27.03.2010 р. водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем НОМЕР_1, рухаючись зі швидкістю 87 км/год, допустив перевищення встановленої в межах населеного пункту швидкість руху на 27 км/год, чим порушив вимоги п. 12.4 Правил дорожнього руху, за що передбачена відповідальність за ч. 1 ст. 122 КУпАП, швидкість зафіксована приладом «Візір»№0812568.

Так, диспозицією статті ч. 1 ст. 122 КУпАП встановлена відповідальність за перевищення водіями транспортних засобів встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.

Орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю, якими, тобто доказами, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами (ст. 251 КУпАП).

Утім, як було встановлено судом, під час складання протоколу та винесення постанови позивач за цим позовом заперечував проти вчинення ним проступку, та власноруч у протоколі зазначив, що не згодний із протоколом, утім зазначене суб’єктом владних повноважень перевірено та враховано при прийнятті оспорюваного рішення не було; при винесенні оспорюваної постанови суб’єктом владних повноважень не було зібрано жодних доказів (ст. 251 КУпАП), які би спростовували заперечення позивача, як й не зібрано доказів на підтвердження вчинення порушення. Так, у протоколі про адміністративне правопорушення зазначено, що фіксацію зазначеного порушення Правил дорожнього руху здійснено за допомогою технічного приладу –«Візір»№0812568, однак, суду не було надано в якості доказу відповідного фотознімку та доказів на підтвердження правомірності застосування саме цього технічного засобу при фіксації вказаного у постанові правопорушення.

Складаючи перед винесенням постанови протокол про адміністративне правопорушення, в якому, до речі, позивач власноруч зазначив, що з протоколом не згодний, суб'єкт владних повноважень мав би, використовуючи свої повноваження, зібрати докази, які б спростовували пояснення особи, відносно якої складено протокол, але таких доказів ані протокол, ані постанова у справі про адміністративне правопорушення не містять.

Водночас, суд у цій справі, оцінюючи дії відповідача, як суб’єкта владних повноважень, зазначає, що на виконання ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та виходить з засад ч. 3 ст. 2 КАС України та зазначає, що ці дії не були вчинені відповідачем із дотриманням добросовісності, розсудливості, неупередженості, обґрунтованості, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), відповідач не виконав свій процесуальний обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, який на виконання ч. 2 ст. 71 КАС покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, обмежившись письмовою заявою про розгляд справи за його відсутності та про правомірність своїх дій. За розгляду справи протиправне діяння та інші елементи передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП порушення встановлені не були, через що постанова підлягає скасуванню, як незаконна.

Разом з тим, при прийнятті рішення у цій справі суд вважає за необхідне зазначити про таке. Відповідно до вимог державних стандартів України відео- та фотозйомку працівники ДАІ здійснюють приладами, які сертифіковані в Україні, та відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення фіксація вищевказаного правопорушення проводилась за допомогою приладу «Візір»№0812568, утім, суду не було надано доказів на підтвердження правомірності застосування саме цього технічного засобу при фіксації вказаного правопорушення.

Стаття 7 КУпАП передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. При цьому, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів та відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Відповідно до вимог процесуального закону, докази мають бути належними та допустимими.

У відповідності до ст. ст. 10 - 15 Закону України "Про метрологію та метрологічну діяльність", на вимірювання у сфері, у якій їх результат можуть бути використані у якості доказу по справі, розповсюджується державний метрологічний нагляд. За таких умов кожен засіб вимірювальної техніки має бути укомплектований документами про допуск даного типу засобів вимірювальної техніки для використання в Україні та про перевірку даного примірника засобу вимірювальної техніки. Разом з тим, згідно зі ст. 8 Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" з метою захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, повинні використовуватися засоби захисту інформації, які мають сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної експертизи у сфері технічного та/або криптографічного захисту інформації (далі - КСЗІ) з підтвердженою відповідністю. Підтвердження відповідності здійснюється за результатами державної експертизи в порядку, встановленому законодавством.

Згідно з п. 18 ст. 16 Закону України "Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України" на Держспецзв'язку покладається обов'язок щодо організації та координації разом з центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації робіт з проведення сертифікації засобів криптографічного та технічного захисту інформації, а також організації та проведення державної експертизи у сфері криптографічного то технічного захисту інформації.

Зробити висновок щодо неможливості довільної зміни отриманих за допомогою пристрою «Візір»№0812568 відомостей, їх коригування, знищення, несанкціонованого доповнення, втручання в роботу пристрою можна лише у разі позитивних результатів державної експертній або сертифікації у сфері захисту інформації, а щодо неможливості вчинення тих самих дій стосовно внесених до бази відомостей під час її експлуатації - у разі позитивних результатів державної експертизи КСЗІ Бази; на час винесення оскаржуваної постанови зазначених документів надано суду не було. Отже, з огляду на вищевикладене та зважаючи на положення ст. 62 Конституції України, відповідно до якої усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, а обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, суд в цій постанові зазначає, що ці сумніви не можуть бути усунені, джерела отримання доказів вичерпані.

Відповідно до ст. 252 КУпАП орган (посадова особа), що розглядає справу про адміністративне правопорушення оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. В порушення вказаних вимог інспектором не було вжито всіх заходів до повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставини, що мали значення для правильного вирішення справи, та за таких підстав оскаржувана постанова підлягає скасуванню.

Водночас, частково задовольняючи позов, суд виходить з повноважень суду при вирішенні справи, передбачених ст. 162 КАС України, через що вимога позову про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення не є такою, що підлягає задоволенню. Разом з тим, суд при винесенні цієї постанови виходить з того, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Оскільки у розумінні КАС рішенням суб’єкта владних повноважень є постанова, а за КУпАП саме, у тому числі, у протоколі встановлюються дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення, тому задля поновлення прав позивача скасуванню підлягає саме постанова.

Окрім того, щодо заявленої у позові вимоги й до Новомосковського міжрайонного відділу ДАІ, то для суду вбачаються підстави для відмови в її задоволенні, оскільки, зважаючи на права підрозділу Державтоінспекції, передбачені Законами України "Про міліцію", "Про дорожній рух", "Про оперативно-розшукову діяльність", та передбачені іншими нормативно-правовими актами, що регулюють їх діяльність, як вбачається позивачем фактично оскаржені дії суб'єкта владних повноважень –інспектора Пасічника С.М. при здійсненні ним владних управлінських функцій, оцінка законності яких й була дана за результатами судового розгляду.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; у ч. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»також наголошується на тому, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Зважаючи те, що Україною було ратифіковано Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Закон №475/97-ВР від 17.07.1997 р.), таким чином, було взято зобов’язання додержувати поваги до прав людини, у тому числі стосовно того, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

Викристолізовуючи у практиці застосування ст. 13 Конвенції (наприклад, (заява N 34056/02)), Європейський суд з прав людини (на виконання ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права) повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність засобів захисту на національному рівні для реалізації прав та свобод, викладених у Конвенції, які можуть бути забезпечені у будь-якій формі у національному правовому порядку. Дія статті 13 полягає у вимозі, відповідно до якої національні засоби захисту повинні реагувати на спірне порушення Конвенції та надавати відповідну допомогу, не зважаючи на те, що Договірні Сторони мають певну свободу щодо методів пристосування до своїх конвенційних обов'язків відповідно до цього положення. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від виду скарги заявника відповідно до Конвенції, але, не зважаючи на це, засоби захисту, які вимагаються за статтею 13, повинні бути ефективними.

Водночас, частково задовольняючи позов, суд виходить з повноважень суду при вирішенні справи, передбачених ст. 162 КАС України, через що вимога позову про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення не є такою, що підлягає задоволенню. Разом з тим, суд при винесенні цієї постанови виходить з того, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Оскільки у розумінні КАС рішенням суб’єкта владних повноважень є постанова, а за КУпАП саме, у тому числі, у протоколі встановлюються дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення, тому задля поновлення прав позивача скасуванню підлягає саме постанова.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; у ч. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»також наголошується на тому, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Зважаючи те, що Україною було ратифіковано Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Закон №475/97-ВР від 17.07.1997 р.), таким чином, було взято зобов’язання додержувати поваги до прав людини, у тому числі стосовно того, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

Викристолізовуючи у практиці застосування ст. 13 Конвенції (наприклад, справа за заявою N 34056/02), Європейський суд з прав людини (на виконання ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права) повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність засобів захисту на національному рівні для реалізації прав та свобод, викладених у Конвенції, які можуть бути забезпечені у будь-якій формі у національному правовому порядку. Дія статті 13 полягає у вимозі, відповідно до якої національні засоби захисту повинні реагувати на спірне порушення Конвенції та надавати відповідну допомогу, не зважаючи на те, що Договірні Сторони мають певну свободу щодо методів пристосування до своїх конвенційних обов'язків відповідно до цього положення. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від виду скарги заявника відповідно до Конвенції, але, не зважаючи на це, засоби захисту, які вимагаються за статтею 13, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії.

Керуючись ст.ст. 7-9, 11-12, 17, 158-163, 167, ч. 4 ст. 122 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Скасувати постанову інспектора ДПС БДПС ВДАІ м. Дніпропетровська УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_2 серії АЕ №202076 від 27.03.2010 р. про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП.

В задоволенні вимоги позову про закриття провадження у справі та про скасування протоколу про адміністративне правопорушення відмовити.

Рішення суду є остаточним и оскарженню не підлягає.

Суддя