АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/6700/14-цГоловуючий у 1-й інстанції Черніцька І.М.

Провадження № 22-ц/789/282/15 Доповідач - Сташків Б.І.

Категорія - 27

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 квітня 2015 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Сташківа Б.І.

суддів - Жолудько Л. Д., Костів О. З.,

при секретарі - Баляс Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.  Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 29 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 29 грудня 2014 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 30.07.2011 року у розмірі 203    500 (двісті три тисячі п'ятсот) грн., три проценти річних від простроченої суми в розмірі 14    468 (чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят вісім) грн. та інфляційні втрати у розмірі 7122 (сім тисяч сто двадцять дві) грн. 50 коп., а всього на загальну суму 225    090, 50грн.

В задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2250.90 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі, задовольнити поданий нею зустрічний позов, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам у справі, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначає, що судом першої інстанції не враховано того, що розписка від 30.07.2011 року фактично не є борговою розпискою, оскільки за своєю суттю не відповідає вільному волевиявленню позичальника на отримання грошових коштів, так як складена на підтвердження завдання шкоди в розмірі, на якому наполягала ОСОБА_2, та не направлена на реальне настання наслідків, що обумовлені позикою грошових коштів, що суперечить загальним правилам чинності правочину, які передбачені ч.3.,ч.5 ст. 203 ЦК України.

В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає, що рішення суду 1 інстанції є законним, відповідає матеріалам справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши доводи апеляційної скарги за матеріалами справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.

В квітні 2014 року ОСОБА_2 звернулась в суд із вищевказаним позовом до ОСОБА_1, посилаючись на те, що відповідачка 30.07.2011 року згідно розписки позичила в неї 436 000 грн., які зобов'язалась повернути кількома сумами до 30.11.2011 року, однак ОСОБА_1 відмовляється повернути в добровільному порядку частину суми боргу, тому позивачка просила суд стягнути в її користь 203 500 грн. боргу, 14 468 грн. трьох процентів річних, 7122,5 грн. інфляційних втрат за час прострочення виконання зобов'язання з 01 грудня 2011 року по 14 квітня 2014 року та моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.

В серпні 2014 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов та просила суд визнати недійсним договір позики від 30.11.2011 року на суму 436 000 грн., з підстав, передбачених  ст.231 ЦК України, посилаючись на те, що вона     уклала договір проти своєї волі, внаслідок застосування психічного та фізичного тиску з боку ОСОБА_2 у зв'язку з існуванням заборгованості перед нею як роботодавцем. При укладенні зазначеного договору, грошові кошти не передавалися, оскільки такий договір укладався як гарантія на виконання виплати заборгованості .

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що факт отримання грошових коштів ОСОБА_1 від ОСОБА_2 підтверджується оригіналом розписки, а тому у зв'язку із невиконанням відповідачкою умов договору позики обгрунтованими є вимоги позивачки про стягнення в її користь всієї суми боргу, трьох процентів річних та інфляційних витрат, як відповідальність за невиконання грошового зобов'язання.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки він відповідає вимогам закону та ґрунтується на матеріалах справи.

Так, згідно ст.ст. 1046, 1049 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики), що були передані йому у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Положеннями ч. 2 ст. 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики може бути представлена розписка позичальник або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Судом першої інстанції встановлено, що з 2006 року по 2011 рік ОСОБА_1 працювала продавцем кіоску у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 і була матеріально-відповідальною особою (свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця , виданим на ім'я ОСОБА_2 28.02.2011 року, трудовий договір № 176-06 від 02.03.2006 року, договір про повну матеріальну відповідальність від 26.02.2006 року).

30.07.2011 року між сторонами укладено договір позики, згідно умов якого ОСОБА_1 отримала у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 436 000 грн., які зобов'язалась повернути кількома сумами до 30.11.2011 року, що стверджується розпискою від 30.07.2011 року.

        Вироком Тернопільського міськрайонного суду від 03.10.2012 року ОСОБА_1 визнана винною за ч.1 ст.191, ч.3 ст.191 КК в тому, що працюючи у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 продавцем в кіоску №Д-35 по вул.Живова в м. Тернополі, і будучи матеріально-відповідальною особою, за період 2007 по 2011 роки привласнила кошти на суму 232 500 грн., та засуджена до 5-ти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з обслуговуванням товарно-матеріальних цінностей на строк 3 роки. Стягнено із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 завдану матеріальну шкоду в сумі 232 500 грн.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження укладення договору позики ОСОБА_2 представив суду оригінал розписки (а.с.75), яка свідчить про передання нею у позику ОСОБА_1 грошових коштів, зобов'язання останньої повернути їх до 30.11.2011року та невиконання боржником свого обов'язку згідно умов договору.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення в її користь заборгованості за договором позики в сумі 203 500 грн. та сум, передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України, а саме трьох процентів річних та інфляційних втрат, як відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, обрахованих від простроченої суми за період прострочення з 01 грудня 2011 року по 14 квітня 2014 року.

Посилання апелянта на те, що вона написала вказану розписку проти своєї волі, внаслідок застосування щодо неї психічного та фізичного тиску з боку ОСОБА_2 у зв'язку з існуванням заборгованості перед нею як роботодавцем, а тому розписку слід визнати недійсною, колегія суддів до уваги не приймає, виходячи із наступного.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним, тобто він є оспорюваним.

В силу вимог ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У відповідності до роз'яснень, викладених у п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що

насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з вимогами ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Отже, для визнання правочину недійсним, внаслідок вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні, а з інших підстав позивачка в суд із позовом не зверталася.

Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи, права та обов’язки сторін, ретельно перевірив їх доводи і заперечення, дав належну оцінку зібраним доказам і постановив рішення, яке відповідає матеріалам справи і вимогам закону.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 312, 314, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 29 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області ОСОБА_4