6-6058 ск05
справа №33ц-287 кс/08;
Головуючий у першій інстанції: Борисова Л. Б.
категорія:34
Суддя-доповідач: Віхров В. В.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2008 року січня 22 дня колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Головуючого: Віхрова В. В.,
Суддів: Гайдук В. І., Москальця П. П.,
Дерев'янка О. Г., Козлова С. П.,
розглянувши відповідно до п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій України» (в редакції Закону України № 697-V від 22.02.2007) у касаційному провадженні в судовому засіданні у місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи недієздатною посмертно, визнання шлюбу та заповіту недійсними та визнання права власності на спадкове майно, де треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, відділ РАЦС Фастівського РУЮ Київської області, Державна нотаріальна контора Фастівського району Київської області, приватний нотаріус Фастівського нотаріального округу ОСОБА_4 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 червня 2005 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2005 року, -
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернувся у грудні 2003 року до суду з позовом до ОСОБА_2, посилаючись на те, що у травні 2003 року після ОСОБА_3 який за життя страждав на «рак мозку» і з літа 2002 року не міг усвідомлювати значення своїх дій, відкрилася спадщина, до складу якої входив будинокАДРЕСА_1 але прийняти спадщину він не зміг, оскільки йому стало відомо, що у жовтні 2002 року ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_2, а в січні 2003 року він залишив заповіт, за яким заповів ОСОБА_2 належне йому майно, у зв'язку з чим просив визнати ОСОБА_3недієздатним, а шлюб та заповіт недійсними, після чого доповнив свої вимоги і просив також визнати за ним право власності на житловий будинок, що належав покійному.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 червня 2005 року, яке ухвалою апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2005 року залишене без змін, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково і визнаний недійсним заповіт ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом Фастівського нотаріального округу ОСОБА_4. (реєстровий № 147), та визнане право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину будинкуАДРЕСА_1 а в задоволенні решти вимог ОСОБА_1відмовлено; судові витрати розподілені між сторонами, і стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування в сумі 290 гривень 75 коп.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на необґрунтованість і незаконність судових рішень місцевого й апеляційного судів в частині відмови у задоволенні позовних вимог через невідповідність висновків фактичним обставинам, недостовірність показань свідків, порушення норм процесуального права щодо оцінки доказів, упередженого розгляду, та неправильне застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим просить в частині відмови в задоволені позовних вимог скасувати судові рішення з ухваленням нового рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.
Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, ОСОБА_2 пояснила, що з покійним вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з 1987 року і приймала участь у будівництві спірного будинку, надвірних господарських споруд, і суди першої й апеляційної інстанцій дали належну оцінку зібраним доказам.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи в межах заявлених у суді першої інстанції вимог, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Вирішуючи спір суди виходили з наступних обставин справи.
Спірний будинок збудований протягом 1985-1989 pp. і право власності було зареєстроване за ОСОБА_3 якому позивач доводився сином, і який сумісно проживав і вів спільне господарство з 1987 року з ОСОБА_2, відповідачем у справі.
У травні 2002 року в ОСОБА_3виявлений рак мозку, але він продовжував працювати лікарем до жовтня цього року, і лише з листопада його сан здоров'я різко погіршився і вже більше не покращувався.
2002 ОСОБА_3 і відповідач подали заяву про реєстрацію шлюбу до Борівської селищної ради, а 05.10.2003 шлюб ними був укладений.
2003 ОСОБА_3 склав заповіт, що посвідчений приватним нотаріусом, за яким заповів відповідачу усе належне йому майно.
05.05.2003 відкрилася спадщина після Ревюка С. Й.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що нездатність усвідомлення значення своїх дій підтверджена лише з листопада 2002 року з огляду на те, що спадкодавець за допомогою лікарів-психіатрів не звертався і оглядався лише в грудні 2002 року лікарем-психіатром, який відзначив, що прогресуванням онкологічного захворювання спровоковані відхилення у психічному стані; у медичній документації відсутній опис психічного стану на початку лікування, а зниження пам'яті та інша симптоматика описані станом на листопад 2002 року; в той же час висновок судово-психіатричної експертизи частково не прийнятий до уваги як однобічний, бо після її проведення допитана низка свідків та отримана низка документів, які частково спростовують висновок. Також суд вмотивував свої висновки щодо дійсності шлюбу тим, що позивач за життя спадкодавця знав про реєстрацію шлюбу, але заходів до її оспорення не вживав, до компетентних органів з заявами про негативний вплив на спадкодавця з боку відповідача із застосуванням психотропних засобів не звертався.
Апеляційний суд, залишаючи рішення місцевого суду без змін, вважав, що суд належно оцінив докази, беручи до уваги свідчення спеціалістів МСЕК, рішенням якої спадкодавцю призначена група інвалідності у січні 2003 року.
Суд касаційної інстанції не знаходить за можливе погодитися з висновками місцевого та апеляційного судів. Суд у цій справі зважує на те, що за ст. 335 ЦПК України під час її розгляду в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу і вирішує питання права в межах заявлених у суді першої інстанції вимог, коли суд не зв'язаний доводами касаційної скарги у разі виявлення неправильного застосування норм матеріального права.
Суд касаційної інстанції у цій справі виходить з того, що за ст.3 ЦПК України (1963 року) та ст. 2 ЦПК України (2004 року) провадження у цивільних справах ведеться згідно із процесуальним законом, що діє на час розгляду справи чи вчинення окремої процесуальні дії.
Колегія суддів відзначає, що за ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, як вказує Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях, право на справедливий судовий розгляд вимагає від суду вмотивовувати своє рішення, що одначе не може тлумачитися як відповідь на кожний аргумент чи довід сторони, і обсяг чого визначається в залежності від обставин справи, коли справедливість процесу вимагає, що б мотиви рішення, хоч би і лише це включені мотиви суду першої інстанції чи будь-які інші, реально розв'язували питання, що поставлені перед судом у зв'язку зі спором, а не полягали у беззастережному переліку тверджень суду першої інстанції.
Як вбачається з апеляційної скарги та протоколу судового засідання (а.с. 286-290, 359) апеляція позивача, серед іншого, грунтувалася на недоведеності обставин, які суд вважав доведеними, на спростуванні достовірності показань свідків зі сторони відповідача та на невмотивованості відхилення висновку експертизи. Проте апеляційний суд (а.с. 360, 363) в . судовому засіданні не перевіряв встановлення місцевим судом обставин, щодо яких виник спір, та вмотивував свої висновки в ухвалі лише твердженнями суду першої інстанції, не надавши жодної власної оцінки зібраним місцевим судом доказам в оскаржуваній частині, і тим самим не вирішуючи питань, які визначені підставами апеляції. Звідси, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в порушення вимог ст.ст. 10, 212, 304 ЦПК України суд апеляційної інстанції не створив сторонам рівних умов у доведенні перед судом переконливості наданих доказів, не вмотивував належним чином своє судове рішення, і право позивача, як апелянта, на справедливий судовий розгляд судом апеляційної інстанції не забезпечено, через що суд апеляційної інстанції, порушивши вимоги ст.ст. 303, 315 ЦПК України, не виконав покладених на нього функцій, що тягне скасування постановленої ним ухвали як незаконної.
Разом з цим, звертає увагу суду касаційної інстанції те, що суд першої інстанції, встановлюючи час, з якого спадкодавець не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, прийняв до уваги лише факти звернення до лікаря-психіатра та описаний ним стан оглянутої особи покійного, а, відхиляючи висновок експерта, узагальнено вказав на засоби доказування, що містять фактичні дані, якими спростовується цей висновок, не розкриваючи змісту цих даних. Вказуючи на показання свідків, як на підставу відхилення висновку експертів, суд першої інстанції в той же час констатує їх суперечливість через особисте ставлення свідків до сторін, не усуваючи існуючих протиріч між цими доказами.
У матеріалах справи наявні довідки про стан здоров'я спадкодавця, інші документи про час проходження ним лікування, стан здоров'я напередодні укладання шлюбу (а.с. 10-13, 26, 46), що містять об'єктивні дані, які надавалися судом для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи (а.с. 74-76), і відсутні такого роду фактичні дані, що надані суду після отримання висновку комісійної експертизи.
З огляду на це суд касаційної інстанції констатує у цій справі, що суд першої інстанції у своєму рішенні не навів будь-яких доказів, що будь-яким чином спростовували б як фактичні дані, надані експертам для дослідження, так і сам висновок експертів, а рівно не навів будь-яких інших мотивів, що мали б фактичне підґрунтя, через що судом першої інстанції допущено порушення ст. 60 ЦПК України 1963 року, як і в цілому судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам суб'єктивного та об'єктивного походження в їх сукупності та в їх взаємному зв'язку, у зв'язку з чим в порушення ст. 62 ЦПК України 1963 року оцінка доказів не грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, а внутрішнє переконання суду обумовлено суб'єктивним сприйняттям ним суті спору та життєвої ситуації. При цьому, колегія суддів відзначає, що ухвалою суду від 17.12.2004 (а.с. 236) призначалася повторна судово-психіатрична експертиза за клопотанням відповідача та її представника, але через відмову відповідача від такого клопотання та від оплати вартості експертизи ухвалою суду від 25.05.2005 (а.с. 255) провадження у цій справі поновлено, - що мав б суд оцінити згідно зі ст.ст. 15, 30 ЦПК України 1963 року на предмет виконання відповідачем свого обов'язку з надання доказів на підтвердження своїх заперечень проти підстав пред'явленого позову. Внаслідок цих порушень цивільно-процесуального закону, що не усунені апеляційним судом, виключається можливість розв'язати питання про застосування ст. 45 КпШС України.
За змістом ст.ст. 4, 5, 71 ЦК УРСР 47, 48 КпШС України шлюб є недійсним з часу його укладання, і не реалізація зацікавленою особою свого права на захист порушених чи невизнаних прав, охоронюваних законом інтересів жодним чином не припиняє такого права особи, через що мотиви місцевого й апеляційного судів щодо не оспорювання дійсності шлюбу позивачем за життя спадкодавця суперечать наведеним нормам матеріального права.
Як відзначив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 28.03.1972 за № З «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» (з наступними змінами), в тому разі, коли спір виник після смерті громадянина суд може вирішувати питання про недієздатність цього громадянина одночасно зі спором про право цивільне. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволені вимог визнати спадкодавця недієздатним, встановив його нездатність розуміти значення своїх дій та керувати ними, але на порушення ст.ст. 202 , 203 ЦПК України 1963 року не з'ясував причину цього, що за межами касаційного провадження у справі виключає вирішення питання про застосування ст. 16 ЦК УРСР. Крім цього, судом першої інстанції справа вирішена через застосування ст. 55 ЦК УРСР, хоч позов був пред'явлений з інших підстав, які судом, таким чином, не з'ясовані.
Вирішуючи справу в частині позову про визнання права власності, відповідно до ст.ст. 12 Закону України «Про власність», 548-549 ЦК УРСР судами не з'ясовані підстави для виникнення права власності на спірний будинок.
Відповідно, рішення суду першої інстанції в оскарженій частині не може бути залишене в силі як незаконне, а суд касаційної інстанції з огляду на межі касаційного провадження у справі за ст. 335 ЦПК України, таким чином, позбавлений можливості розв'язати питання щодо застосування ст.ст. 16, 52, ЦК УРСР України, 45, 49 КпШС України, 12 Закону України «Про власність», що були чинними на час виникнення спірних правовідносин, і вирішити справу за суттю позовних вимог.
Звідси, судами першої й апеляційної інстанцій допущені такі порушення норм цивільно-процесуального закону, що потягли неправильне розв'язання спору в оскаржуваній частині, у зв'язку з чим відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України судові рішення підлягають частковому скасуванню, а справа в цій частині - передачі до суду першої інстанції на новий розгляд, за якого з урахуванням наведеного вище належить повно і всебічно з'ясувати обставини, якими обґрунтовані вимоги і заперечення проти них.
Керуючись, ст.ст. 323, 333, 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 червня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2005 року скасувати в частині вирішення вимог визнати особу недієздатною, шлюб недійсним та визнати право власності на житловий будинок.
В часині вирішення вимог визнати особу недієздатною, шлюб недійсним та визнати право власності на житловий будинок справу передати на новий розгляд до Фастівського міськрайонного суду Київської області в іншому складі.
В іншій часині рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 червня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2005 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення, остаточна і оскарженню не підлягає.