16 лютого 2007 року колегія суддів Судової палати у цивільних

справах Верховного Суду України в складі:

               Левченка Є.Ф.,  Романюка Я.М.,  Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання приватизації квартири частково недійсною, визнання договору дарування квартири недійсним та визнання права власності на частину квартири, за касаційною скаргою ОСОБА_1  на рішення Зарічного районного суду м. Сум від 30 червня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 4 жовтня 2004 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 1997 р. батько сторін ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання приватизації квартири та договору дарування квартири недійсними.

Після смерті ОСОБА_3, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, у справу вступив його син  ОСОБА_1, який доповнив позов вимогою про визнання права власності на частину квартири.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Зарічного районного суду м. Сум від 30.06.2004 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 4.10.2004 р.,  в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неповне з'ясування судами фактичних обставин справи, невірну оцінку зібраних доказів, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заперечуючи проти доводів скарги, ОСОБА_2 вважав, що ухвалені судові рішення є законними і обґрунтованими.

Колегія суддів дійшла висновку, що підстави для перегляду судових рішень відсутні, виходячи з наступного.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що приватизація спірної квартири була здійснена у відповідності з вимогами закону, а позивач не довів наявність обставин, передбачених ст. 57 ЦК України 1963 року, щодо укладення договору дарування батьками сторін внаслідок обманних дій відповідача.

Апеляційний суд  погодився з таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням судами норм матеріального та процесуального права, а також відсутні передбачені ч. 1 ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновок судів першої й апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись ст.ст. 332, 336  ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у  х  в  а  л  и  л  а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1  відхилити.

Рішення Зарічного районного суду м. Сум від 30 червня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 4 жовтня 2004 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду України :