Справа № 2-1693/12

провадження № 2/406/26/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М ‘ Я М У К Р А Ї Н И

18 березня 2013р. Алчевський міський суд Луганської області

в складі: головуючого судді Карасьової Н.П.

при секретарі Павловій Ю.О.

за участю адвоката ОСОБА_1, представника відповідачів ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Алчевську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права спільної сумісної власності подружжя, поділу квартири, виділення часток та визнання права власності на 1/2 частку квартири, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права спільної сумісної власності подружжя, поділу квартири, виділення часток та визнання права власності на 1/2 частку квартири. При цьому позивачка посилається на те, що вона проживала з відповідачем ОСОБА_4 з 1993р., у них було сумісне господарство, сумісний бюджет, вони наймали житло, оскільки свого житла не мали. 28.02.1997р. зареєстрували шлюб у Брянківському відділі РАЦС. Від шлюбу дітей не мають.

З метою заробити грошові кошти на придбання квартири відповідач два рази їздив в райони Далекої Півночі з 23.03.1996р. по 04.04.1997р. та з 06.05.1997р. по 08.06.1998р., де працював слюсарем. У 1999р. вони сумісно шукали варіанти квартир для придбання. Потім в придбання квартири втрутились батьки відповідача ОСОБА_4 За договором купівлі-продажу від 12.03.1999р. АДРЕСА_1 зареєстрована за матір’ю відповідача ОСОБА_5 Пізніше 15.04.1999р. мати відповідача ОСОБА_5 подарувала вказану квартиру своєму сину, відповідачу по справі ОСОБА_4 В цей час вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі. Вона не стала в той час загострювати відносини з чоловіком та його батьками, хоча вважала це несправедливим по відношенню до неї, оскільки квартира купувалась на сумісні гроші. Вона була зареєстрована у спірній квартирі разом з сином від першого шлюбу.

У січні 2000р. відповідач отримав травму, пов’язану з виробництвом, став інвалідом 2-ої групи безстроково. Вона всіляко його підтримувала, несла витрати на лікування, по уходу за ним. Разом вони вирішили благоустроювати квартиру. З цією метою вона взяла кредит за договором займу в сумі 500,00грн. на придбання матеріалів для автономного опалення. Крім того, 3 400,00грн. було оплачено за роботи по проведенню індивідуального автономного опалення. У травні та червні вони провели заміну вікон, благоустроїли балкон, провели замін вхідних дверей. Загалом було витрачено 16 700,00грн.

Після травми відповідач змінився, та в березні 2010р. подав заяву про розлучення до суду. 15.04.2010р. шлюб між ними був розірваний. Після цього відповідач через суд визнав її з сином від першого шлюбу такими, що втратили право користуванням жилою площею у АДРЕСА_2. Офіційно вони з сином були виселені зі спірної квартири 08.07.2011р. державними виконавцями. Вона вважає, що її право було порушено з цього моменту, а тому вона вирішила звернутися до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним та визнання спірної квартири сумісною власністю подружжя. З цією метою вона звернулася до суду з проханням призначити експертизу для оцінки квартири, про що 16.01.2012р. судом була винесена ухвала. Однак відповідач не допустив експерта до квартири, пообіцявши вирішити питання в добровільному порядку. Вона почала чекати, відповідач же в цей час звернувся до окружного адміністративного суду із заявою про зняття її та сина з реєстрації у спірній квартирі. Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 08.05.2012р. вони з сином були зняті з реєстраційного обліку у спірній квартирі.

У зв’язку з чим, позивачка вважає, що не пропустила строк звернення з позовом до суду про визнання договору дарування недійсним. Відповідно до висновку експерта вартість квартири разом з будівельними матеріалами та ремонтними роботами складає 107 200,00грн. Вона вважає АДРЕСА_1 сумісним майном подружжя, а тому просить поновити строк звернення з позовом до суду; визнати недійсним договір дарування вказаної квартири, що був укладений між матір’ю відповідача ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_4; визнати АДРЕСА_1 сумісним майном подружжя; розділити спірну квартиру, виділивши їй та відповідачу ОСОБА_4 кожному по ? частці цієї квартири, та визнати за кожним з них право власності на 1/2 частку АДРЕСА_3; спірну квартиру виділити відповідачу ОСОБА_4, стягнувши з нього на її користь вартість 1/2 частку квартири в сумі 53 600,00грн., також стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

У судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги та просила позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_4 позов не визнав. У судовому засіданні позивач та його представник просили у задоволенні позову відмовити, посилаючись на слідуючи обставини. По-перше, до позовних вимог про визнання правочину недійсним застосовується строк позовної давності в один рік. У своєму позові позивачка не заперечує, що вона знала про час здійснення правочину – 15.04.1999р., а тому не має підстав для поновлення строку звернення з позовом до суду.

По-друге, сторонами договору є дарувальник та обдарований, якими є його мати і він. Треті особи можуть звернутися до суду з позовом з метою захисту своїх прав, які випливають із домовленості (договору) між обдарованим та дарувальником. Відповідно до ст.651 ЦК України договір може буде розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін. Вони вважають, що позивачка ОСОБА_3 не може оспорювати договір, оскільки вона не є його стороною та у зазначеному договорі не передбачено матеріальне забезпечення або грошова виплата на користь третьої особи - позивачки. Якщо судом буде встановлено, що у позивача не має суб’єктивного права або законного інтересу, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалося чи не оспорювалося взагалі, суд повинен відмовити у задоволенні позову за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

По-третє, відповідач та його представник вважають, що не має підстав вважати договір дарування АДРЕСА_3, укладений між ним та його матір’ю 15.04.1999р., який був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 та зареєстрований у реєстрі за №862, недійсним. Згідно ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його укладення сторонами таких вимог, як те, що договір не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин повинен бути спрямованим на реальне настання правових наслідків. Договір, який укладався між ним та його матір’ю відповідає всім зазначеним вимогам. Позивачка ОСОБА_3 не надала суду доказів, що вона є власником спірної квартири, що вона є заінтересованою особою, чиї цивільні права порушені вказаним вище договором дарування.

По-четверте, позивачка просить вважати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя. Згідно ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачка не надала жодних документів, які б вказували, що АДРЕСА_4 їй як спільна сумісна власність. Визнання вказаною квартири сумісною власністю подружжя суперечить законодавству України. На цей час є дійсним договір дарування спірної квартири. У разі розірвання договору, визнання його недійсним, дарувальникові повертається дарунок, а якщо це неможливо, то компенсується його вартість. Позивачка ОСОБА_3 не є дарувальником, а тому не має права вимагати повернення дарунку.

Крім того, відповідач та його представник вважають, що позивачка не має права вимагати стягнення судових витрат за проведення експертизи, оскільки експертиза була призначена 16.01.2012р., а заява поступила до суду 10.07.2012р., тобто з порушенням вимог ст.133 ЦПК України про забезпечення доказів.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 не підтримав вимог про стягнення з позивачки ОСОБА_3 витрат на правову допомогу, які він поніс, у зв’язку з захистом своїх прав у суді.

Ухвалою суду від 04.12.2012р. ОСОБА_5 була визнана співвідповідачем по справі (ас.117). У судовому засіданні вона та її представник пояснили, що АДРЕСА_5 їй на підставі договору купівлі-продажу від 12.03.1999р., який був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 та зареєстрований у реєстрі за №475. Як власник зазначеної квартири вона мала право на всій розсуд користуватися та розпоряджатися своїм майном. Позивачка ОСОБА_3 у своєму позові не надає доказів, що вона не має права, згідно з законодавством України або договором, розпоряджатися належним їй майном.

Спірну квартиру вона подарувала своєму синові ОСОБА_4 15.04.1999р., договір дарування був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 та зареєстрований у реєстрі за №862. Позивачка просить визнати поважною причину пропуску звернення до суду з позовом про визнання договору дарування дійсним, хоча про вказаний договір їй було відомо з часу його посвідчення, а тому відповідачка та її представник вважають, що у позивачки не має підстав для поновлення строку звернення з позовом до суду.

Крім того, сторонами договору є дарувальник та обдарований, якими є вона та її син. Треті особи можуть звернутися до суду з позовом з метою захисту своїх прав, які випливають із домовленості (договору) між обдарованим та дарувальником. Відповідно до ст.651 ЦК України договір може буде розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін. Відповідачка та її представник вважають, що позивачка ОСОБА_3 не може оспорювати договір, оскільки вона не є його стороною та у зазначеному договорі не передбачено матеріальне забезпечення або грошова виплата на користь третьої особи - позивачки. Якщо судом буде встановлено, що у позивача не має суб’єктивного права або законного інтересу, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалося чи не оспорювалося взагалі, суд повинен відмовити у задоволенні позову за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Відповідачка та її представник також вважають, що не має підстав вважати договір дарування АДРЕСА_3, укладений між нею та її сином 15.04.1999р., який був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 та зареєстрований у реєстрі за №862, недійсним. Згідно ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його укладення сторонами таких вимог, як те, що договір не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин повинен бути спрямованим на реальне настання правових наслідків. Договір, який укладався між нею та її сином відповідає всім зазначеним вимогам. Позивачка ОСОБА_3 не надала суду доказів, що вона є власником спірної квартири, що вона є заінтересованою особою, чиї цивільні права порушені вказаним вище договором дарування.

Відповідачка та її представник вважають, що вимога позивачки про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя також не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Вони вважають, що позивачка не надала жодних документів, які б вказували, що АДРЕСА_4 їй як спільна сумісна власність. Визнання вказаною квартири сумісною власністю подружжя суперечить законодавству України. На цей час є дійсним договір дарування спірної квартири. У разі розірвання договору, визнання його недійсним, дарувальникові повертається дарунок, а якщо це неможливо, то компенсується його вартість. Позивачка ОСОБА_3 не є дарувальником, а тому не має права вимагати повернення дарунку.

Крім того, відповідачка та її представник вважають, що позивачка не має права вимагати стягнення судових витрат за проведення експертизи, оскільки експертиза була призначена 16.01.2012р., а заява поступила до суду 10.07.2012р., тобто з порушенням вимог ст.133 ЦПК України про забезпечення доказів.

У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_5 не підтримала вимог про стягнення з позивачки ОСОБА_3 витрат на правову допомогу, які вона понесла, у зв’язку із захистом своїх прав у суді.

Ухвалою суду від 03.08.2012р. (ас.81) приватний нотаріус Алчевського міського нотаріального округу ОСОБА_6 була залучена до справи у якості третьої особи. Вона не з’явилась у судове засідання, надіславши заяву про розгляд справи за її відсутності та свої пояснення за позовом (ас.96-98), в яких вона підтвердила, що дійсно посвідчувала 15.04.1999р. договір дарування АДРЕСА_1. Подробиць посвідчення договору дарування за давністю часу (понад 13 років) вона не пам’ятає, але стверджує, що цей договорі, як і усі інші правочини, вчинявся нею з суворим дотриманням вимог законодавства України, яке діяло на той час. Як вбачається зі змісту договору дарування, на момент його посвідчення (15 квітня 1999р.), спірна квартира належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом ОСОБА_6 12.03.1999р. та зареєстрованому у реєстрі за №475. Дарувальник ОСОБА_5, висловлюючи своє волевиявлення, за своїм розсудом розпорядилася належною їй на праві власності квартирою, подарувавши її ОСОБА_4, який у свою чергу за своїм волевиявленням прийняв цей дарунок. Свої наміри сторони підтвердили підписами на договорі дарування. Зі змісту договору вбачається, що сторонами були надані усі документи, необхідні для його посвідчення. Підстав для відмови у посвідченні цього договору у неї не існувало.

Суд, вислухавши пояснення сторін, свідків, вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно ст.4 ч.2 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України від 16.01.2003р. до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, у зв’язку з чим, суд вважає, що до даного спору необхідно застосовувати вимоги ЦК України від 16.01.2003р.

Відповідно до ст.728 ЦК України до позовних вимог про визнання правочину недійсним застосовується строк позовної давності в один рік. У судовому засіданні позивачка не заперечувала, що вона знала про час здійснення правочину – 15.04.1999р., тому не має підстав для поновлення строку звернення з позовом до суду. Однак суд вважає за необхідне розглянути справу по суті та відмовити у задоволенні позову за безпідставністю матеріально-правової вимоги, що буде відповідати вимогам розумності і справедливості.

Статтями 57 ч.1 п.2, 60 ч.2, 63, 70 ч.1, 71 ч.1 СК України передбачено, що:

- особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

- вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя;

- дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними;

- у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором;

- майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі, якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом, при цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно ст.ст.203 ч.1 – ч.5, 215 ч.1, 216 ч.1, 651 ч.2, 717 ч.1 ЦК України:

- зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленої законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1 – ч.3, ч.5 та ч.6 ст.203 ЦК України;

- у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано;

- договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

- за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

У судовому засіданні встановлено, що позивачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 з 1993р. проживали разом. 28.02.1997р. зареєстрували шлюб у Брянківському відділі РАЦС (ас.36). Від шлюбу дітей не мають.

Як вбачається з договору дарування, спірна квартира належала на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом ОСОБА_6 12.03.1999р. та зареєстрованому у реєстрі за №475, ОСОБА_5. 15.04.1999р. відповідачка ОСОБА_5 подарувала АДРЕСА_1 своєму сину, відповідачу по справі ОСОБА_4 (ас.9, 26-27).

На підставі ст.215 ЦК України договір дарування може бути визнаний недійсним у разі недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1 – ч.3, ч.5 та ч.6 ст.203 ЦК України. Суд встановив, що вимоги ч.1 – ч.3, ч.5 та ч.6 ст.203 ЦК України були додержані. Сторони по спірному договору ОСОБА_5 та ОСОБА_4 претензій один до одного не мають.

Судом встановлено, що дарувальник – відповідачка по справі ОСОБА_5, висловлюючи своє волевиявлення, за своїм розсудом розпорядилася належною їй на праві власності квартирою, подарувавши її ОСОБА_4, який у свою чергу за своїм волевиявленням прийняв цей дарунок. Свої наміри сторони підтвердили підписами на договорі дарування. За змістом вказаний вище правочин не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особи, які вчиняли правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, про що засвідчено у договорі дарування квартири.

Позивачка ОСОБА_3 посилається на те, що в той час (укладення договору дарування) вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі. Згідно ст.57 ч.1 п.2 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, тому спірна квартира не може вважатися спільної сумісною власністю подружжя.

Згідно ст.60 ч.1 та ч.4 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд вважає, що позивачка ОСОБА_3 не надала жодних доказів, які б підтвердили, що під час укладення договору дарування між відповідачами були порушені норми матеріального права, які впливають на визнання договору дарування недійсним. Позивачка ОСОБА_3 не надала суду і доказів, що вона є власником спірної квартири, що вона є заінтересованою особою, чиї цивільні права порушені вказаним вище договором дарування.

Відповідач ОСОБА_4 не заперечував у судовому засіданні, що вони з позивачкою та її сином наймали деякий час житло. Крім того, відповідач пояснив, що його мати, відповідачка по справі ОСОБА_5 у квітні 1999р. подарувала йому спірну квартиру, в якій проживали та були зареєстровані, крім нього, його колишня дружина, позивачка по справі, зі своїм сином від першого шлюбу. Цей факт також підтверджується довідкою на ас.57-а.

Відповідач ОСОБА_4 підтвердив, що у січні 2000р. він отримав травму, пов’язану з виробництвом, став інвалідом 2-ої групи безстроково, що підтверджується також посвідченням на ас.58. Він не заперечує, що разом з позивачкою благоустроювали квартиру. А саме: провели автономне опалювання у квартирі, замінили вікна, благоустроїли балкон, провели заміну вхідних дверей. Цей факт підтверджується і ксерокопіями документів на ас.37-41, 54-56. Відповідно до висновку експерта на ас.11-29 вартість АДРЕСА_1 разом з будівельними матеріалами та ремонтними роботами складає 107 200,00грн. Суд вважає, що позивачка може у судовому порядку вимагати стягнення з відповідача суми, яку вона особисто витратила на придбання матеріалів та ремонт спірної квартири.

Судом встановлено, що 15.04.2010р. шлюб між позивачкою ОСОБА_4І та відповідачем ОСОБА_4 був розірваний (ас.49). З рішенням Алчевського міського суду від 16.12.2012р. на ас.46 та ухвали апеляційного суду Луганської області від 20.04.2011р., якою вказане рішення суду було залишено без змін (ас.47-48), убачається, що позивачка ОСОБА_3 разом з сином від першого шлюбу були визнані такими, що втратили право користуванням жилою площею у АДРЕСА_2. Офіційно вони з сином були виселені зі спірної квартири 08.07.2011р. державними виконавцями (ас.42). Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 08.05.2012р. позивачка з сином були зняті з реєстраційного обліку у спірній квартирі (ас.50-53). Усіма рішеннями суду, яки набрали чинності на час розгляду даної справи, підтверджено, що власником АДРЕСА_1 є відповідач по справі ОСОБА_4

Сторонами договору дарування є дарувальник та обдарований, якими в даному випадку є відповідачі по справі ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_4В (обдарований), які відповідно до ст.ст.651 та 727 ЦК України можуть вимагати розірвання договору дарування. Треті особи, згідно ст.ст.725, 726 ЦК України, можуть звернутися до суду з позовом з метою захисту своїх прав, які випливають із домовленості (договору) між обдарованим та дарувальником. З договору дарування на ас.9 слідує, що ним не передбачено матеріальне забезпечення або грошова виплата на користь третьої особи - позивачки ОСОБА_3, а тому суд вважає, що вона не може оспорювати договір, оскільки не є його стороною.

За ч.5 ст.727, ч.1 ст.216 ЦК України у разі розірвання договору, визнання його недійсним, дарувальникові повертається дарунок, а якщо це неможливо, то компенсується його вартість. Позивачка ОСОБА_3 не є дарувальником, а тому не має права вимагати повернення дарунку.

Крім того, позивачка вимагає визнати недійсним договір дарування спірної квартири та визнати АДРЕСА_6 сумісною власністю подружжя при наявності дійсного договору купівлі-продажу цієї квартири, де ні вона, ні її колишній чоловік стороною не були, що є передчасним.

У зв’язку з чим, суд не приймає до уваги довідку на ас.133 та ксерокопію трудової книжки відповідача ОСОБА_4 (ас.33-35), відповідно до яких відповідач ОСОБА_4 з березня 1996р. по квітень 1997р. та з травня 1997р. по червень 1998р. працював в районах Далекої Півночі, оскільки вони не можуть бути визнані доказами по справі про визнання договору дарування недійсним. Відповідач ОСОБА_4 у судовому засіданні не заперечував, що їздив на заробітки в райони Далекої Півночі, але це не має ніякого відношення до даного спору.

Не приймає за докази по справі суд також і пояснення свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, оскільки вони не стосуються договору дарування квартири ОСОБА_5 – ОСОБА_4, про обставини вказаного правочину свідкам нічого не відомо.

Оскільки суд відмовляє позивачці у задоволенні позову, то понесені нею витрати, згідно ст.88 ЦПК України, не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст.10, 11, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст.ст.57, 60, 63, 70-71 СК України, ст.ст.203, 215, 216, 651, 717, 727, 728 ЦК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права спільної сумісної власності подружжя, поділу квартири, виділення часток та визнання права власності на 1/2 частку квартири відмовити за безпідставністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на апеляційне оскарження та може бути оскаржено в апеляційному суді Луганської області через Алчевський міський суд протягом десяти днів з дня проголошення повного рішення, тобто з 25 березня 2013р.

Суддя Карасьова Н.П.