КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.02.2009 № 50/99
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Моторного О.А.
суддів: Кошіля В.В.
Шапрана В.В.
при секретарі: Цецарському А.О.
За участю представників:
від прокурора - БондарєваА.М.,
від позивача - БрегаТ.М.,
від відповідачів - не з’явились
від третьої особа - Дригайло Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Дніпроенерго"
на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2008
у справі № 50/99 (Головатюк Л.Д.)
за позовом Державного комітету України з державного матеріального резерву
до Товариства з обмеженою "Компанія "Укренерговосток-1"
третя особа Відкрите акціонерне товариство "Дніпроенерго"
про визнання недійсним договору від 28.07.2006 № 28/07-гр
за участю Прокурора міста Києва
постанова була прийнята з відкладенням та перервою у судовому засіданні 25.12.2008 та 05.02.2009 відповідно до ст. 77 ГПК України
ВСТАНОВИВ:
До господарського суду було пе6редано позов Державного комітету України з державного матеріального резерву до Товариства з обмеженою відповідальністю ”Компанія ”Укренерговосток-1” про визнання недійсним договору № 28/07-гр. від 28.07.2006.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2008 в позові відмовлено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Державний комітет України з державного матеріального резерву (позивач) та Відкрите акціонерне товариство ”Дніпроенерго” (третя особа) подали апеляційні скарги до Київського апеляційного господарського суду, в яких просять його скасувати та прийняти нове рішення яким позовні вимоги задовольнити повністю. Також, позивач та третя особа в апеляційних скаргах посилаються на те, що судом першої інстанції не належним чином та не повно з’ясовані обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Відповідач відзив на апеляційні скарги не надав.
Відповідно до ст. 75 ГПК України, апеляційний господарський суд, вважає можливим розглянути справу за наявними матеріалами справи за відсутністю представника відповідача, якого було повідомлено належним чином про час та місце слухання справи.
Апеляційний господарський суд у процесі перегляду справи за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний з доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Апеляційний господарський суд дослідивши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора представників позивача і третьої особи та проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, прийшов до наступного.
28.07.2006 між позивачем та відповідачем було укладено договір № 28/07-гр про відступлення права вимоги позивача до ВАТ ”Дніпроенерго” відповідачу на загальну суму 218 723 366,71грн., що виникли на підставі наступних договорів: № 11, 12 від 02.02.19998 Постанова КМУ № 73-2 від 23.01.19998, у сумі 58 056 679,82грн.; № 7/525-99 від 30.03.1999 постанова КМУ № 209 від 22.03.1999, у сумі 160 666 686,89грн.
Відповідно до п. 1.1 договору № 28/07-гр, позивач уступає, а відповідач приймає на себе право вимоги виконання грошових зобов’язань до Відкритого акціонерного товариства ”Дніпроенерго” у розмірі 218 723 366,71грн.
Згідно п. 1.5 договору № 28/07-гр, загальна сума вимоги, що уступається, визначена п. 1.1 цього договору, та являє собою вартість: 218 723 366,71грн.
Позивач вважає, що даний договір слід визнати недійсним з підстав невідповідності його вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України та ст. 4, ч. 1 ст. 12 Закону України ”Про державний матеріальний резерв”, згідно з якими порядок управління державним резервом визначається Кабінетом міністрів України і може використовуватись лише за його рішенням.
Згідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України зазначено, що загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Стаття 1 Закону України ”Про державний матеріальний резерв” надає визначення державному резерву як особливому державному запасу матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).
Стаття 2 Закону України ”Про державний матеріальний резерв” який дія в редакції на час укладання договорів № 11 від 02.02.1998, № 12 від 02.02.1998 та № юр-7/525-99 від 30.03.1999 було передбачено, що позичання матеріальних цінностей з державного резерву - відпуск матеріальних цінностей з державного резерву на договірних засадах з наступним поверненням до державного резерву тієї ж кількості аналогічних матеріальних цінностей.
Стаття 2 Закону України ”Про державний матеріальний резерв” в редакції від 12.05.2004 передбачено, що позичання матеріальних цінностей з державного резерву - відпуск матеріальних цінностей з державного резерву на договірних засадах з наступним поверненням до державного резерву тієї ж кількості аналогічних матеріальних цінностей або, у разі неможливості їх повернення, - з відшкодуванням за рішенням Кабінету Міністрів України грошової вартості на час повернення, але не менше, ніж на час відпуску, з наступним спрямуванням одержаних коштів на закладення відповідної кількості матеріальних цінностей.
Таким чином, Законом України ”Про державний матеріальний резерв” не передбачалось можливості автоматичної трансформації матеріальної вимоги щодо повернення кількості запозичених матеріальних цінностей у грошову.
Як вбачається з матеріалі справи, договори № 11 від 02.02.1998, № 12 від 02.02.1998 та № юр-7/525-99 від 30.03.1999 є договорами про відпуск матеріальних цінностей з державного резерву на умовах тимчасового позичання, перші два з які були укладені на виконання постанови Кабінету Міністрів України № 73-від 23.01.1998, а договір № юр-7/525-99 від 30.03.1999 був укладений на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України № 209-рс від 22.03.1999.
Відповідно до ст. 12 Закону України ”Про державний матеріальний резерв”, встановлено порядок відпуску матеріальних цінностей з державного резерву та зазначає, що державний резерв матеріальних цінностей є недоторканним і може використовуватися лише за рішенням Кабінету Міністрів України. Пункт 2 статті 12 цього Закону встановлює вичерпний перелік випадків здійснення відпуску матеріальних цінностей з державного резерву, а саме: у зв'язку з їх освіженням (поновленням) і заміною; у порядку тимчасового позичання; у порядку розбронювання; для надання гуманітарної допомоги; для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; у разі настання особливого періоду.
Пунктом 5 статті 12 Закону України ”Про державний матеріальний резерв” передбачено, що відпуск матеріальних цінностей з державного резерву в порядку тимчасового позичання провадиться за рішенням Кабінету Міністрів України, в якому визначаються одержувачі, строки та умови відпуску матеріальних цінностей із державного резерву, а також строки їх повернення. Крім того, пунктом 5 зазначеної статті передбачено, що у випадку відпуску матеріальних цінностей з державного резерву у порядку позичання, одержувач (позичальник) - підприємство, установа або організація на основі контракту (договору) подає гарантійне зобов’язання про повернення матеріальних цінностей до державного резерву.
Згідно п. 13 постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 № 1129 ”Про затвердження Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву”, відпуск матеріальних цінностей із державного резерву в порядку тимчасового позичання на термін понад шість місяців та з незнижуваного запасу здійснюється згідно з актом Кабінету Міністрів України, проект якого готується за зверненням центрального, місцевого органу виконавчої влади, з визначенням одержувачів, терміну та умов відпуску матеріальних цінностей із державного резерву, розміру плати за позичання, а також терміну їх повернення. Проекти актів Кабінету Міністрів України про відпуск матеріальних цінностей із державного резерву у порядку тимчасового позичання готуються за дорученням Прем'єр-міністра України, а за його відсутності - Першого віце-прем'єр-міністра України і в обов'язковому порядку погоджуються з Держкомрезервом, Мінекономіки, Мінфіном. У разі потреби до зазначених проектів актів Кабінету Міністрів України додаються обґрунтовані розрахунки.
Наведеними нормами чітко встановлено механізм відпуску матеріальних цінностей із державного резерву в порядку тимчасового позичання та визначено відповідно компетенцію Кабінету Міністрів України та Державного комітету України з державного матеріального резерву.
Відповідно до положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2006 № 810 ”Про затвердження Положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву” Державний комітет України з державного матеріального резерву (Держкомрезерв) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки. Держкомрезерв забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління державним матеріальним резервом, а також здійснює міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, що належать до його компетенції. Держкомрезерв у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України, наказами Мінекономіки, а також цим Положенням. Основними завданнями Держкомрезерву є, зокрема, участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного резерву, управління державним резервом.
Як вбачається з матеріалі справи, 08.07.2002 Державний комітет України з державного матеріального резерву звернувся до господарського суду Запорізької області із заявою про визнання його кредитором у справі про банкрутство ВАТ ”Дніпроенерго”. Судом було визнано грошові вимоги Державного комітету України з державного матеріального резерву на загальну суму 564 023 684,12 грн., в тому числі самим боржником було визнано заборгованість по договорах, які зазначаються в договорі уступки права вимоги: договір № 11 від 02.02.1998; договір № 12 від 02.02.1998 та договір № юр-7/525-99 від 30.03.1999.
Таким чином, якщо відповідач вважав себе з моменту укладення договору № 28/07-гр 28.07.2006 новим кредитором, якому було здійснена уступка права вимоги до ВАТ ”Дніпроенерго” йому необхідно було б звернутися до господарського суду з заявою про визнання його кредитором на суму, яка зазначена в договорі уступки права вимоги до завершення справи про банкрутство натомість цього зроблено не було.
Відкритим акціонерним товариством ”Дніпроенерго” було визнано свою заборгованість за всіма договорами, які були укладені з позивачем, в тому числі і за договорами № 11, № 12, № юр-7/525-99. Всі суми, які підлягали сплаті, були погодженні сторонами, що підтверджується актами звірки від 22.11.2006 та 01.10.2007. Крім того в справі про банкрутство ВАТ ”Дніпроенерго” 12.10.2007 була укладена мирова угода. На виконання умов мирової угоди ВАТ ”Дніпроенерго” здійснило розрахунки з позивачем, що підтверджується випискою з казначейства, в тому числі за: договором № 11; за договором № 12 та за договором № юр-7/525-99 на загальну суму погашено 154 545 681,07 грн. основного боргу та 6 181 827,23 грн.
Таким чином, у Відкритого акціонерного товариства ”Дніпроенерго” перед Державним комітетом України з державного матеріального резерву за договорами № 11 від 02.02.1998, № 12 від 02.02.1998 та № юр-7/525-99 від 30.03.1999 котрі є предметом укладання договору № 28/07-гр від 28.07.2006 заборгованість відсутня.
Отже можна зробити висновок, що розрахунки між Відкритим акціонерним товариством ”Дніпроенерго” з Державним комітетом України з державного матеріального резерву за договорами № 11 від 02.02.1998, № 12 від 02.02.1998 та № юр-7/525-99 від 30.03.1999 свідчать про те, що позивач не повідомляв ВАТ ”Дніпроенерго” про відступлення його боргу по певних договорах відповідачу.
Відповідно до ст. 516 ЦК України передбачено, що якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, виконання боржником свого обов’язку первісному кредитором є належним виконанням. Боржник має право не виконувати свого обов’язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитору прав у зобов’язанні відповідно до ст. 518 ЦК України. Таким чином можна зробити висновок, оскільки позивач не повідомляв ВАТ ”Дніпроенерго” про уступку права вимоги за вищевказаними договорами, у справі про банкрутство доводив заборгованість боржника за цими договорами ВАТ ”Дніпроенерго” правомірно здійснив розрахунки з позивачем.
Статтею 115 ЦК України передбачено, що заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора. Всупереч цій нормі було у відступлено право вимоги по договорах № 11 від 02.02.1998, № 12 від 02.02.1998 та № юр-7/525-99 від 30.03.1999, які були укладенні на виконання постанов Кабінету Міністрів України.
Виходячи з вище наведеного, договір відступлення права вимоги № 28/07-гр від 28.07.2006 укладений з численними порушеннями норм законодавства. Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю відповідно до ст. 216 ЦК України.
За таких обставин позовні вимоги Державного комітету України з державного матеріального резерву підлягають задоволенню повністю.
Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2008 прийнято з не повним з’ясуванням обставин по справі тому підлягає скасуванню, а апеляційні скарги Державного комітету України з державного матеріального резерву та Відкритого акціонерного товариства ”Дніпроенерго” задоволенню.
Керуючись ст.ст. 49, 101, п. 2 ст. 103, ч. 1 п. 1 ст. 104, ст. 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційні скарги Державного комітету України з державного матеріального резерву та Відкритого акціонерного товариства ”Дніпроенерго” задовольнити. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2008 скасувати. Позов задовольнити.
Визнати недійсним договір № 28/07-гр. від 28.07.2006 про відступлення права вимоги, укладений між Державним комітетом України з державного матеріального резерву та Товариством з обмеженою відповідальністю ”Компанія ”Укренерговосток-1”.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю ”Компанія ”Укренерговосток-1” ( м. Київ, вул. Рогнединська, 3, код ЄДРПОУ 33547317) на користь Державного комітету України з державного матеріального резерву (01601, м. Київ, вул. Пушкінська 28, код ЄДРПОУ 00034016) судових витрат державного мита 127,50грн. та 118,00грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Доручити Господарському суду міста Києва витати наказ.
Матеріали справи № 50/99 повернути Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя Моторний О.А.
Судді Кошіль В.В.
Шапран В.В.