ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2015 року Справа № 910/15057/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіЄвсікова О.О.,

суддів:Кролевець О.А., Попікової О.В. (доповідач у справі)

за участю представників:

від позивача:Крашенінніков В.В. дов. від 17.12.2014р. № 48/9-4047

від відповідача-1: від відповідача-2:Ярчак І.С. дов. від 11.06.2014р. № 247/03 Цуканова С.Г. дов. від 3.10.2014р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 27.11.2014р.

у справі№910/15057/14 Господарського суду м.Києва

за позовомУправління Державної служби охорони при ГУМВС України в Харківській області (далі - Управління)

до1. Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк", 2. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

прозобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

У липні 2014 року Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в Харківській області звернулось з вимогами до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (надалі - Банк) та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про: 1) визнання припиненими (припинення) правовідносин між Управлінням та Банком за договором застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 в редакції додаткових угод від 27.12.2011р. №1, від 29.03.2012 №2 до цього договору; 2) визнання припиненими (припинення) правовідносин між Управлінням та Банком за договором застави від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2; 3) визнання припиненими (припинення) обтяження рухомого майна перед Банком (повний перелік майна, а саме автомобілів, наведений на 2 сторінці заяви; том 1, а.с.135); 4) зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у встановленому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" порядку подати до держателя або реєстратора Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення обтяження рухомого майна (повний перелік майна, а саме автомобілів, наведений на 2-3 сторінках заяви; том 1, а.с. 135-136) перед Банком і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у позивача перед Банком була наявна заборгованість за кредитним договором, який був забезпечений майном (автомобілями у кількості 25 шт.), а також відкритий банківський рахунок, на якому знаходились кошти в достатній кількості для погашення заборгованості за цим кредитом. Оскільки станом до 10.06.2014р. у Банку була призначена тимчасова адміністрація, під час якої Банк не виконував платіжні доручення позивача, направлені на погашення кредитної заборгованості за рахунок коштів, наявних у позивача на відкритому у Банку рахунку, та діяла заборона на проведення зарахування зустрічних однорідних вимог, то Управління 18.06.2014р., тобто після закінчення дії тимчасової адміністрації у Банку, надіслало на адресу останнього заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог за кредитним договором та договором банківського рахунку. Таким чином, позивач вважає, що його заборгованість за кредитним договором була погашена шляхом взаємозаліку, у зв'язку з чим дія договорів застави, які забезпечували зобов'язання за цим кредитним договором припинилася. Однак Банк не вжив жодних заходів з припинення обтяжень вищевказаних автомобілів Управління, чим порушив встановлений частиною 3 статті 44 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" строк виконання зобов'язання щодо зняття обтяження.

Заперечуючи проти позову, відповідачі наголошували на тому, що, за змістом статті 602 Цивільного кодексу України та статей 49,52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", під час ліквідації банку неможливо проводити зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки це порушує порядок черговості задоволення вимог кредиторів. Отже, зобов'язання позивача за кредитним договором не припинені, що свідчить про відсутність підстав для зняття спірних обтяжень.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2014р. (суддя Сташків Р.Б.) в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване приписами статей 602,1074 Цивільного кодексу України та статей 49, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", застосувавши які місцевий господарський суд дійшов висновку, що після початку процедури ліквідації банку задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому порядку, передбаченому зазначеним спеціальним Законом, з дотриманням черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону, що, в свою чергу, унеможливлює зарахування зустрічних вимог у процедурі ліквідації банку як таке, що призвело б до порушення порядку погашення вимог кредиторів, який встановлений цим Законом.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2014р. (головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді Отрюх Б.В., Тищенко А.І.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2014р. скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволені повністю.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог забороняється лише в період запровадження у неплатоспроможному банку тимчасової адміністрації, а будь-яких заборон на проведення зарахування зустрічних однорідних вимог між неплатоспроможним банком під час процедури його ліквідації з клієнтами (кредиторами) такого банку норми розділу VIII (Ліквідація банків) Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та інші норми чинного законодавства не містять, тому в зв'язку з направленням Управлінням до Уповноваженої особи Фонду Банку заяви №48/9-1851/Мз від 18.06.2014р. про зарахування зустрічних однорідних вимог в сумі 340464,37 грн. вже після запровадження процедури ліквідації Банку, всі грошові зобов'язання позивача перед відповідачем-1 за кредитним договором є виконаними належним чином та в повному обсязі, що також свідчить про припинення договорів застави та обтяжень рухомого майна, які забезпечували зобов'язання за кредитним договором.

Не погодившись з постановою апеляційної інстанції, відповідач-1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, приписів статей 177, 190, 509, 593, 601, 602, 1066, 1074 Цивільного кодексу України, статей 173, 175, 202 Господарського кодексу України, статей 2, 36, 37, 46, 49, 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 28 Закону України "Про заставу" та статті 43 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, скаржник з огляду на те, що у спірних правовідносинах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи розпочата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальним (пріоритетним) відносно інших законодавчих актів України, наголошує на тому, що цим Законом передбачено особливий порядок задоволення вимог кредиторів згідно встановленої черговості та неприпустимість задоволення кредиторських вимог поза межами ліквідаційної процедури, а оскаржуваною постановою кредиторські вимоги позивача, які віднесені до сьомої черги, були погашені шляхом заліку зустрічних однорідних вимог з порушенням встановленого порядку та поза межами діючої ліквідаційної процедури. Крім того, на думку заявника, оскаржуваною постановою передчасно визнано припиненими правовідносини між Управлінням та Банком за договорами застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 та від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2, оскільки правовідносини за кредитним договором від 04.11.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400 (основним зобов'язанням) припиненими не визнавалися, як і не визнавався недійсним кредитний договір, що продовжує свою дію.

Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в Харківській області у поданих запереченнях на касаційну скаргу та додаткових поясненнях просить постанову залишити без змін з наведених у них мотивів.

Фонд у відзиві на касаційну скаргу просить постанову скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з мотивів, викладених у відзиві.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 04.11.2011р. між Управлінням (позичальник) та Банком (кредитодавець) було укладено договір №55/НКЛ-980/2-041111/400 про закупівлю послуг за державні кошти (далі, Кредитний договір) (том 1, а.с.20-23), відповідно до якого Банк зобов'язувався надати позивачу кредит у вигляді відкличної непоновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 1329110 грн., терміном користування по 04.11.2016р., зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16,8% річних для придбання автомобілів, а Управління зобов'язувалось здійснювати погашення кредиту, сплачувати проценти та комісію по ньому.

В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між Управлінням та Банком були укладені договір застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 (том 1, а.с.68-70) з додатковими угодами до нього від 27.12.2011р. №1 (том 1, а.с.71-71), від 29.03.2012р. №2 (том 1, а.с.73-74) та договір застави від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2 (том 1, а.с.75-77) (далі - договори застави), згідно з якими Управління передало в заставу Банку належні Управлінню (придбані у власність за рахунок отриманих по Кредитному договору коштів) автомобілі в кількості 25 шт., перелік яких міститься у додатках №1 до договорів застави.

З матеріалів справи також вбачається, що банківське обслуговування Управління проводилося Банком на підставі договору №550-439/10 про відкриття банківського рахунку та здійснення розрахунково-касового обслуговування від 12.05.2010р. (далі - договір банківського рахунку) (том 1, а.с.92-95), за яким Банк відкрив для Управління поточні банківські рахунки №№26008033190001, 26042033190001, транзитні банківські рахунки №№29027033190001, 29026033190002, 2902503390003, 2902403319004, 29023033190005, 29022033190006 і за яким Банк взяв на себе зобов'язання перед Управлінням відповідно до чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України своєчасно (в день надходження документів) здійснювати усі розрахункові операції.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 28.02.2014р. №107 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду 28.02.2014р. прийнято рішення №9 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в Банку. Тимчасову адміністрацію в Банку запроваджено строком на три місяці з 03.03.2014р. по 02.06.2014р.

В подальшому, на виконання постанови Правління Національного банку України від 10.06.2014 №339 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 11.06.2014р. №45 про початок здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Банку.

Листом від 05.03.2014р. №48/9-729/Мз на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку Управлінням були направлені платіжні доручення від 05.03.2014р. №2036 про сплату кредиту в сумі 112000 грн., від 05.03.2014р. №2037 про сплату комісії в сумі 1456,51 грн. та від 05.03.2014р. №2038 про сплату процентів в сумі 4516,28 грн. (всього на суму 117972,79 грн.) за Кредитним договором за лютий 2014 року.

Листом від 02.04.2014р. №48/9-1045/Мз позивач направив на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку платіжні доручення від 02.04.2014р. №3025 про сплату кредиту в сумі 112000 грн., від 02.04.2014р. №3026 про сплату процентів в сумі 3416,11 грн., від 02.04.2014р. №3027 про сплату комісії сумі 1456,51 грн. (всього на суму 116872,62 грн.) по Кредитному договору за березень 2014 року.

Листом від 05.05.2014р. №48/9-1368/Мз позивач направив на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку платіжні доручення від 05.05.2014р. №4016 про сплату кредиту в сумі 102434,31 грн., від 05.05.2014р. №4017 про сплату процентів в сумі 1728,14 грн., від 05.05.2014р. №4018 про сплату комісії в сумі 1456,51 грн. (всього на суму 105618,96 грн.) за Кредитним договором за квітень 2014 року.

Проте, усі вищевказані платіжні доручення Банком не були виконані.

Відтак, оскільки кошти Банком не були зараховані на позичковий рахунок позивача, відкритий у Банку, фактично заборгованість за Кредитним договором вищевказаними платіжними дорученнями не була погашена.

Позивач зазначає, що станом на 11.06.2014р. (на момент введення процедури ліквідації у Банку) сумарний баланс (залишок) коштів Управління на всіх рахунках у Банку становив 1842080,40 грн., а станом на 18.06.2014р. сумарний баланс (залишок) коштів складав вже 1848911,46 грн.

Враховуючи те, що Банк не виконав вказані платіжні доручення та не погасив заборгованість позивача перед Банком за кредитним договором, позивач заявою від 18.06.2014р. №48/9-1851/Мз повідомив відповідачів про припинення шляхом зарахування таких зустрічних однорідних вимог: 1) зобов'язань Управління перед Банком за Кредитним договором зі сплати платіжними дорученнями Управління від 05.03.2014р. № 2036, від 05.03.2014р. № 2037, від 05.03.2014р. № 2038, від 02.04.2014р. № 3025, від 02.04.2014р. № 3026, від 02.04.2014р. № 3027, від 05.05.2014р. № 4016, від 05.05.2014р. № 4017, від 05.05.2014р. № 4018 кредиту, процентів і комісії за лютий-квітень 2014 року в сумі 340464,37 грн.; 2)зобов'язань Банку перед Управлінням за договором банківського рахунку з повернення наявних на банківському рахунку №260080331900001 у Банку грошових коштів в сумі 340464,37 грн., належних Управлінню.

Однак, ці суми грошових коштів не були списані з банківського рахунку Управління №260080331900001, відкритого у Банку.

Спір між сторонами виник в зв'язку з тим, що листом №7805/021-02 від 16.07.2014р. (том 1, а.с.124-127) Банк повідомив позивача про те, що не може прийняти запропоноване зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки це суперечить вимогам Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та порушує черговість задоволення вимог кредиторів Банку.

В основу оскаржуваної постанови покладено висновки апеляційного суду про те, що запропоноване позивачем (позичальником) в червні 2014 року зарахування зустрічних однорідних вимог за кредитним договором та договором банківського рахунку в сумі 340464,37 грн. не суперечить повноваженням ліквідатора та забезпечує здійснення ліквідаційної процедури, оскільки норми розділу VIII (Ліквідація банків) Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та будь-які інші норми чинного законодавства не містять будь-яких заборон на проведення зарахування зустрічних однорідних вимог між неплатоспроможним банком під час процедури його ліквідації з клієнтами (кредиторами) такого банку. Норми Цивільного кодексу України, що регулюють процедуру зарахування зустрічних однорідних вимог, не входять у протиріччя з нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та, у випадку зарахування Банком зустрічних однорідних вимог позивача, не будуть порушувати вимоги законодавства щодо черговості задоволення вимог кредиторів в межах ліквідаційної процедури. При цьому, апеляційний суд зазначив, що відмова Уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в неплатоспроможному Банку від прийняття виконання зобов'язань (у тому числі, проведення платежів по виконанню грошових зобов'язань) від клієнтів неплатоспроможного банку перед таким банком, а також здійснення зарахування нових грошових коштів на рахунки клієнтів в неплатоспроможному банку під час процедур його тимчасової адміністрації та ліквідації з одночасною відмовою клієнту банку в розпорядженні цими коштами, в тому числі і на користь банку, суперечить суті і змісту як цивільного законодавства в цілому, так і безпосередньо Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Тому з моменту проведення Управлінням вказаного вище зарахування зустрічних однорідних вимог, усі грошові зобов'язання позивача перед відповідачем-1 за Кредитним договором є виконаними належним чином та у повному обсязі, що, в свою чергу, свідчить про припинення договорів застави, які забезпечували зобов'язання за цим Кредитним договором, та припинення обтяжень рухомого майна позивача.

Однак, касаційна інстанція вважає такі висновки апеляційного господарського суду передчасними з огляду на таке:

На спірні правовідносини, які виникли між сторонами наприкінці лютого 2014р. у зв'язку з запровадженням тимчасової адміністрації у Банку та продовжилися в червні 2014 року в період процедури ліквідації Банку, поширюється дія статей 602, 1074 Цивільного кодексу України та положень ч.5 статті 36, ч.6 статті 49, статей 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.) як спеціального закону, чим спростовуються помилкові посилання апеляційного суду на загальні норми статей 13, 526, 601, 1068 Цивільного кодексу України та на статей 7, 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", якими врегульовано відносини зарахування зустрічних однорідних вимог та виконання банками зобов'язань по перерахуванню коштів клієнта за договором банківського рахунка, оскільки останні відносини існують поза межами періоду дії тимчасової адміністрації в банку та його ліквідаційної процедури.

При цьому апеляційним судом помилково не враховано імперативні приписи п.8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", згідно яких законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Зокрема, відповідно до ч.3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції від 20.04.2014р., чинній на момент направлення позивачем заяви від 18.06.2014р. про зарахування зустрічних однорідних вимог), вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Однак, по-перше, в порушення принципу незворотності дії закону в часі, встановленого ч.2 статті 5 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин, що виникли у березні-червні 2014р., норму ч.3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції Закону України від 04.07.2014 №1586-VII, чинній з 11.07.2014р.).

По-друге, відхиляючи, як необґрунтовані, посилання місцевого господарського суду на ч.3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як на підставу відмови у зарахуванні зустрічних однорідних вимог, апеляційна інстанція помилково не врахувала того, що у цій правовій нормі йдеться саме про зобов'язання Банку, що виникли під час проведення ліквідації, тобто вже після 11.06.2014р., а не про кредиторські вимоги позивача до Банку в цей же період, що не слід ототожнювати.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, зобов'язання Банку щодо проведення платіжних доручень клієнта (позивача), оформлених та направлених до Банку в березні-травні 2014р. у рамках виконання договору банківського рахунку №550-439/10 від 12.05.2010р., виникли ще до запровадження процедури ліквідації Банку. Відтак, колегія визнає безпредметним посилання апеляційного суду на ч.3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Крім того, рішення Господарського суду м. Києва від 11.08.2014р. не містить жодних посилань на норму ч.3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в обґрунтування підстав відмови в позові, чим спростовуються твердження апеляційного суду про зворотне.

За змістом приписів ч.6 статті 49 та ч.ч.1,4 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.), уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури. Кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у визначеній черговості. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.

Колегія суддів не приймає до уваги передчасне посилання апеляційного суду на норму п.1 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в обґрунтування свого висновку про непоширення заборони здійснення задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку під час тимчасової адміністрації, встановленої п.1 ч.5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на зобов'язання банку з виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників, з огляду на таке.

Дійсно, згідно з п.1 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" обмеження, встановлене п.1 ч.5 цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.

Проте, судом апеляційної інстанції не враховано, що зняття обмеження, зазначеного у п.1 ч.5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стосується виключно вкладників банку, з якими банком укладені договори банківського вкладу (депозиту) та банківського рахунку, а згідно з п.4 статті 2 цього Закону під терміном "вкладник" розуміється фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

З огляду на те, що з матеріалів справи не вбачається та судами не встановлено укладення між позивачем та відповідачем-1 договору банківського вкладу, а Управління не є вкладником в розумінні п.4 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", суд апеляційної інстанції безпідставно послався на норму п.1 ч.6 статті 36 цього Закону в обґрунтування незастосування до позивача обмежень, передбачених на період дії тимчасової адміністрації в Банку.

Касаційна інстанція також звертає увагу судів попередніх інстанцій на те, що відповідно до ч.3 статті 1066 Цивільного кодексу України банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Отже, за змістом цієї норми, банк вправі встановлювати передбачені законом обмеження прав клієнта на розпорядження грошовими коштами. Наведене помилково залишилося поза увагою апеляційного суду, який вибірково послався на ч.1 статті 1066 Цивільного кодексу України без врахування її системного взаємозв'язку з нормою частини 3 цієї ж статті.

Таким чином, апеляційним судом неправильно застосовано норми статей 13, 526, 601, 1068 Цивільного кодексу України та на статей 7,8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", які в силу приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли в період дії тимчасової адміністрації в Банку.

Натомість суд першої інстанції в обґрунтування підстав відмови в позові послався на статті 1074 Цивільного кодексу України, відповідно до якої обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

В спірних правовідносинах дія обмеження прав клієнта (позивача), передбаченого статтею 1074 Цивільного кодексу України, випливає з п.5 статті 602 цього Кодексу, згідно якого не допускається зарахування зустрічних вимог в інших випадках, встановлених договором або законом.

Водночас, норма статті 1074 Цивільного кодексу України цілком узгоджується з імперативними приписами п.п.1,4 ч.5 статті 36, ч.3 статті 46 та ч.6 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.), якими регламентовано, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. Вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури.

Апеляційним господарським судом залишено поза увагою те, що передбачені вказаними приписами конкретні обмеження є в розумінні статті 1074 ЦК України обмеженнями прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку.

З матеріалів справи не вбачається та судами попередніх інстанцій не досліджено як того, чи є запропоноване позивачем зарахування зустрічних однорідних вимог в сумі 340464,37 грн. правочином, що спрямований на забезпечення проведення ліквідаційної процедури Банку, так і того, чи було погоджено з виконавчою дирекцією Фонду погашення вимог за цим правочином.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що нормою п.4 ч.5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" забороняється здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог лише в період запровадження у неплатоспроможному банку тимчасової адміністрації, при цьому, будь-яких заборон на проведення зарахування зустрічних однорідних вимог між неплатоспроможним банком з клієнтами (кредиторами) такого банку під час процедури його ліквідації норми розділу VIII (Ліквідація банків) Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та інші норми чинного законодавства не містять. Норми Цивільного кодексу України, що регулюють процедуру зарахування зустрічних однорідних вимог, не входять у протиріччя з нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та, у випадку зарахування Банком зустрічних однорідних вимог позивача, не будуть порушувати вимоги законодавства щодо черговості задоволення вимог кредиторів в межах ліквідаційної процедури.

За наведених обставин, колегія суддів вважає таким, що відповідає вимогам Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", висновок апеляційного суду про те, що відмова Уповноваженої особи Фонду від прийняття виконання зобов'язань (у тому числі, проведення платежів по виконанню грошових зобов'язань) від клієнтів неплатоспроможного банку перед таким банком в період дії тимчасової адміністрації в Банку, а також одночасна відмова клієнту (позивачу) в розпорядженні цими коштами на користь банку, в тому числі шляхом їх зарахування на позичковий рахунок позивача, відкритий у Банку, суперечить суті та змісту як цивільного законодавства в цілому, так і безпосередньо Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

При цьому касаційна інстанція враховує, що вимога позивача про виконання платіжних доручень, яка виникла з договору банківського рахунку, не є кредиторською вимогою Управління у розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки по своїй суті є виконанням Управлінням грошового зобов'язання перед Банком, а відтак, спрямована виключно на задоволення кредиторських вимог Банку.

Проте, з урахуванням приписів п.п.1,4 ч.5 статті 36, ч.3 статті 46, ч.6 статті 49, статей 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", колегія суддів визнає необґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що згідно умов Кредитного договору та договору банківського рахунку відповідачі не були позбавлені права щодо здійснення договірного списання з позивача заборгованості за Кредитним договором, втім, даним правом не скористались, що призвело до безпідставного утримання на рахунках Фондом грошових коштів Управління, спрямованих останнім на погашення заборгованості за Кредитним договором.

Разом з тим колегія суддів не може прийняти до уваги посилання заявника в обґрунтування своїх заперечень на постанови Верховного Суду України від 03.10.2011р. у справі №27/292-10, від 10.10.2011р. у справі №57/216-10 та від 24.10.2011р. у справі №16/041-10, з огляду на таке.

Дійсно, відповідно до ч.1 статті 11128 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Натомість висновки Верховного Суду України, що вміщені у вищевказаних постановах, є наслідком застосування статей 91, 93, 96 Розділу V Закону України "Про банки і банківську діяльність" в редакції від 17.06.2012р., яка була чинною до запровадження Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23.02.2012р. №4452-VI, а саме до 22.09.2012р. Отже, в співвідношенні з даною справою, згадані рішення ВСУ не є прийнятими з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а правовідносини у зазначених вище справах не можна вважати подібними з правовідносинами в даній справі, оскільки останні виникли протягом березня-червня 2014 року.

Крім того, колегія враховує, що відповідно до п.7 ч.2 статті 16 Цивільного кодексу України та абзацу 11 ч.2 статті 20 Господарського кодексу України одним із способів захисту прав суб'єкта господарювання є припинення правовідношення (господарських правовідносин).

У зв'язку з цим, судом апеляційної інстанції помилково залишено поза увагою та не відхилено доводи скаржника про те, що оскаржуваною постановою передчасно визнано припиненими правовідносини між Управлінням та Банком за договорами застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 та від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2 (додатковими зобов'язаннями), оскільки правовідносини за кредитним договором від 04.11.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400 (основним зобов'язанням) припиненими не визнавалися, як і не визнавався недійсним кредитний договір, що продовжує свою дію. Адже, по-перше, апеляційним судом факт припинення правовідносин за вказаним кредитним договором не встановлювався за результатами апеляційного перегляду справи. По-друге, з матеріалів справи не вбачається подання Управлінням відповідного позову з метою захисту своїх прав.

Крім того, судами не досліджувалися конкретні підстави припинення правовідносин за Кредитним договором, зокрема, виконанням, проведеним належним чином, чи шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, оскільки такі підстави врегульовано окремо (стаття 599 та стаття 601 Цивільного кодексу України відповідно).

Враховуючи викладене, касаційна інстанція вважає передчасним висновок апеляційного господарського суду про виконання належним чином та у повному обсязі усіх грошових зобов'язань позивача перед відповідачем-1 по Кредитному договору з моменту проведення Управлінням зарахування зустрічних однорідних вимог, а також про обумовлене цим припинення договорів застави, які забезпечували зобов'язання за цим Кредитним договором, та припинення обтяжень рухомого майна позивача.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1,2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 статті 105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

В порушення вимог статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки наступним обставинам.

У відповідності до ч.1 статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Таким чином, за змістом ч.1 статті 601 Цивільного кодексу України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Відповідно до ч.1 статті 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Таким чином, зобов'язання банку за договором банківського рахунка не мають грошового характеру, а по суті є розрахунково-касовими послугами, які споживаються клієнтом в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності (ст.901 ЦК України).

Зважаючи на те, що позивач запропонував Банку здійснити зарахування зобов'язань перед Управлінням за договором банківського рахунку зі списання з банківському рахунку №260080331900001 у Банку грошових коштів в сумі 340464,37 грн., належних Управлінню, та грошових зобов'язань Управління (позичальника) за Кредитним договором, суди мали спочатку достеменно з'ясувати, чи є вказані зустрічні вимоги однорідними з огляду на правову природу зобов'язань Банку за договором банківського рахунку, які не мають грошового виразу, та в подальшому дійти висновку про припинення (неприпинення) зустрічних зобов'язань сторін шляхом їх зарахування.

Однак, суди першої та апеляційної інстанцій вказані обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення даного спору, не дослідили та не встановили.

Отже, оскаржуваною постановою вимоги позивача по виконанню платіжних доручень (щодо зарахування коштів на рахунок банку), які виникли з договору банківського рахунку, були передчасно задоволені апеляційним судом шляхом заліку зустрічних однорідних вимог.

Наведене унеможливлює для касаційної інстанції погодитись з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності фактичних та відповідно правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України), оскільки касаційна інстанція, згідно приписів статті 1117 цього Кодексу не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, колегія суддів, враховуючи приписи ст.1117 Господарського процесуального кодексу України, дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню як такі, що винесені без дослідження всіх обставин справи, які мають істотне значення для правильного розгляду спору по суті, з направленням справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2014р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2014р. у справі №910/15057/14 скасувати.

Справу №910/15057/14 передати на новий розгляд до Господарського суду м.Києва.

Головуючий суддя О.О. Євсіков

Судді: О.А. Кролевець

О.В. Попікова