Справа № 2-а-7983/08/2570
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 січня 2009 р. Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді - Д'якова В.І.
при секретарі - Демченко О.А.
за участю позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
представників відповідача - Клановця І.В., Федоренко Т.Л.
та перекладача - ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернігові справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відділу міграційної служби у Чернігівській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1, громадянин Авганістана звернувся до суду з адміністративним позовом до відділу міграційної служби у Чернігівської області про скасування рішення у формі наказу та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Позовні вимоги мотивує тим, що йому неправомірно та необгрунтовано відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця, так як на це відсутні підстави передбачені статтею 12 Закону України «Про біженців».
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав і просив їх задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, пояснивши, що відповідно до ст. 7 Закону України «Про біженців» до компетенції органів міграційної служби в областях віднесено - прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця у порядку передбаченому цим Законом. Рішення про оформлення документів щодо надання статусу біженця приймається відносно осіб, які підпадають під визначення поняття «біженець», що визначено в ст. 1 ЗУ «Про біженців». Стаття 12 ЗУ «Про біженців» визначає, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби. В ч.6 ст. 12 Закону на думку відповідача деталізовано обставини, за наявністю яких орган міграційної служби може відмовляти в оформленні документів. При чому для прийняття рішення достатньо наявності однієї із трьох перерахованих обставин.
Позивачем не було надано будь-яких документів, які б засвідчили про наявність його особистих переслідувань або утисків за ознаками, які б відповідали умовам, визначеним абз.2 ст. 1 Закону.
Тому твердження позивача про те, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця прийняте на підставі ч.6 ст. 12 Закону України «Про біженців» є помилковим.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає наступне:
ОСОБА_1, 1990 року народження, громадянин Авганістана у жовтні 2008 року звернувся до відділу міграційної служби у Чернігівській області з заявою про надання статусу біженця.
Наказом № 85 від 29.10.2008 року відділом міграційної служби у Чернігівській області позивачеві відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на підставі ч.6 ст. 12 Закону України «Про біженців», як особі, у якої відсутні умови, передбачені абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців». У відповідності до ч.7 ст. 12 цього Закону було підготовлено повідомлення про прийняте рішення та вручено заявникові.
Відповідно до абз.1 ст. 12 Закону України «Про біженців» орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Абзацем 6 ст. 12 Закону України «Про біженців» встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необгрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абз.2 ст. 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абз.2 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно абз.2 ст. 1 Закону України «Про біженців» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади.
Згідно з ч.4 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства іноземці, особи без громадянства користуються в Україні такими самими правом на судовий захист, що і громадяни України.
Відповідно до ч.1 ст. 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відносно до якого зокрема людини, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту, іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
· заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
· усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані і було надано задовільне пояснення відповідно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
· твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
· заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не може довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
· встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не вживались заходи щодо встановлення очевидної необґрунтованості заяви та відсутності підтвердження зловживань позивачем, а також заходи щодо встановлення, чи заслуговує позивач в цілому довіри.
Як слідує з матеріалів справи, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву. Звертав увагу, що не може повернутися до Афганістану, оскільки має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та дискримінації за ознаками належності до певної соціальної групи, а саме його батько був лікарем у державній лікарні, неодноразово отримував наполегливе запрошення від представників Талібан працювати на них, але він постійно відмовлявся. Представники згаданого руху запідозрили батька позивача в співробітництві з американцями, та неодноразово надсилали письмові погрози на його адресу. В
2006 році коли батько позивача повертався додому з роботи, група людей (талібів) захопили його та повезли в невідомому напрямку. Позивач декілька разів звертався до поліції Афганістану, але допомоги не отримав. Згодом, він також почав отримувати листи від представників руху Талібан з погрозами не звертатись до поліції та працювати на них. Після отриманих погроз Позивач поїхав до родичів у м. Джелалабат і довгий час переховувався там. В цей час у будинок батьків Позивача вриваються озброєні люди, завдають тяжких тілесних ушкоджень матері, яка не надавала інформацію про місцезнаходження Позивача. Після того, як родичі дізналися про те, що сталося Позивач був вимушений покинути рідну країну аби не наражати своє життя та життя родичів на безпеку.
Виходячи з наведеного вище, суд приходить до висновку, що заява позивача не є очевидно необгрунтованою.
Посилання відповідача, як на підставу відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на те, що позивач не може переслідуватись, бо не належить до певної соціальної групи, є необгрунтованим, оскільки, побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні.
Твердження представника відповідача не може бути прийняте судом до уваги, з огляду на пп. 2 п.1 ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Відповідно до частини 1 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
На думку суду позивачем доведено ті обставини на яких ґрунтуються його вимоги про скасування рішення та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, а відповідачем не доказана правомірність своїх дій.
Зважаючи на вищевикладене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, наказ № 85 від 29.10.2008 року відділу міграційної служби в Чернігівській області необхідно скасувати та зобов'язати відповідача оформити документи для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Враховуючи наведене, керуючись ст. 160-163 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Позов задовольнити.
Скасувати наказ відділу міграційної служби у Чернігівській області № 85 від 29.10.2008 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_1 громадянину Афганістану.
Зобов'язати відділ міграційної служби в Чернігівській області оформити документи для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_1 громадянину Афганістану.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо заяву про апеляційне оскарження було подано, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк,
Постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги
Постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив постанову. Заява про апеляційне оскарження подається протягом 10 днів з дня складення постанови в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом 20-ти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.