АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/3548/15 Справа № 205/5170/14-ц Головуючий у 1 й інстанції - Мовчан Д. В. Доповідач - Міхеєва В.Ю.

Категорія

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Міхеєвої В.Ю.

суддів Свистунової О.В., Ремеза В.А.

за участю секретаря Видюкової Ю.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську

апеляційну скаргу Прокурора Ленінського району м. Дніпропетровська

на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року по справі

за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Дніпропетровська міська рада про зобов'язання вчинити певні дії та визнання права власності,-

ВСТАНОВИЛА:

В червні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Дніпропетровська міська рада, про зобов'язання вчинити певні дії, та визнання права власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що йому на підставі договору купівлі - продажу житлового будинку належить домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Після придбання нерухомого майна позивач провів реконструкцію житлового приміщення під автомийку та 29 листопада 2013 року уклав з ОСОБА_3 попередній договір оренди нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

На умовах, встановлених цим попереднім договором, сторони погодили до 01 січня 2014 року укласти основний договір оренди об'єкту. Основний договір оренди мав бути укладений строком на три роки, орендна плата має складати 2000 грн. на місяць. Однак, незважаючи на погодження сторонами всіх істотних умов укладання основного договору, листом від 16 грудня 2013 року відповідачка повідомила про свою відмову від укладання основного договору оренди. У зв'язку з чим, позивач звернувся до суду та просив зобов'язати ОСОБА_3 укласти з ОСОБА_2 договір оренди будівлі автомийки, що розташована за адресою АДРЕСА_1, та визнати за ним право власності на реконструйовані будівлі, що розташовані за зазначеною адресою.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на будівлі автомийки під літ. І-1 (загальна площа 128,2 кв.м, з яких основна - 123,5 кв.м, допоміжна 4,7 кв.м) з ганком літ і1, автомийки літ И-1 загальною площею 63,0 кв.м, приміщення літ.К, загальною площею 189,6 кв.м, огорожі №6, № 8, І - мостіння , Б - погріб з шийкою, Е літня кухня.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь позивача судовий збір в розмірі 243,6 грн.

В апеляційній скарзі прокурор Ленінського району м. Дніпропетровська, який діє в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 331 ч. 1 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одночасно ч. 2 ст. 331 ЦК України чітко встановлено, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва і якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то право власності виникає з моменту прийняття його до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту реєстрації.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельні ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України).

Аналіз положень ст. 376 ЦК України дає підстави для висновку, що визнання судом права власності на самочинне будівництво можливе у тому разі, якщо в прийнятті такого об'єкта в експлуатацію було незаконно відмовлено та за умови дотримання визначених законом вимог, які необхідні для прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору купівлі - продажу від 19 серпня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко С.Б. (реєстровий № 2391 від 19 серпня 2004 року) позивач купив глиновальковий, обкладений цеглою житловий будинок А-1 житловою площею 31,0 кв.м з відповідними господарчими будівлями та спорудами: шлакобетонний погріб з шийкою Б, цегляна убиральня В, цегляна літня кухня Е, споруди 1-5,І, розташовані на земельній ділянці площею 994 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.13).

Державним реєстратором КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 23 вересня 2004 року було зареєстровано речові права на зазначене домоволодіння за ОСОБА_2 (а.с. 14).

Після набуття права власності на вказане домоволодіння, позивач здійснив його реконструкцію та переобладнання.

Відповідно до матеріалів технічної інвентаризації, що містяться в матеріалах справи, після здійсненої реконструкції глиновальковий, обкладений цеглою житловий будинок А-1 було переобладнано в автомийку під літ. І-1 (загальна площа 128, 2 кв.м., з яких основна - 123, 5 кв., допоміжна 4,7 кв.м.), з ганком літ. і1., збудовано автомийку літ. И-1, загальною площею 63,0 кв.м., незавершено будівництво приміщення літ. К, загальною площею 189,6 кв.м., встановлено ворота № 6, переобладнано огорожу № 7,8. В інших приміщеннях: Б - погріб з шийкою, Е- літня кухня, І - мостіння - переобладнання не здійснювалося (а.с.8-11).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з положень ч.ч.3,4 ст. 376 ЦК України та із того, що земельна ділянка знаходилась у правомірному користуванні позивача для обслуговування житлового будинку, заперечень з боку власника земельної ділянки щодо визнання речового права на реконструйоване нерухоме майно до суду не надходило, а доказів порушення наявності таким самочинним будівництвом прав та інтересів третіх осіб судом не здобуто.

З таким висновком колегія суддів погодитись не може, оскільки суд не звернув уваги на те, що в матеріалах справи відсутні належні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій знаходиться самочинно збудоване майно, відсутній висновок та рішення компетентних органів щодо відповідності самочинно побудованих об'єктів нормам і правилам та не встановлено наявність спору між сторонами.

Зокрема, позивачем на підтвердження своїх вимог не надано документів щодо укладання попередніх договорів оренди між ним та відповідачкою, крім того відсутній лист ОСОБА_3 від 16 грудня 2013 року про відмову від укладення подальшого договору оренди нежитлового приміщення, на який посилається позивач у позовній заяві.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 3 ст. 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Законом України «Про основи містобудування» передбачено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови.

Відповідно до п. 34, 42 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин, затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Ст. 31 цього закону передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; встановлення на відповідній території режиму використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність; делеговані повноваження: участь у прийнятті в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у порядку та у випадках, встановлених законом.

Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів врегульовані Постановою КМУ від 13 квітня 2011 року № 461.

Пунктом 2 цього Порядку встановлено, що прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І - III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами (далі - Інспекція) поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації (далі - декларація).

Пункт 10 Порядку передбачає, що у разі коли на самочинно збудоване нерухоме майно визнано право власності за рішенням суду, воно приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком. Експлуатація об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.

В матеріалах справи відсутні докази щодо звернення позивача до Державної архітектурно-будівельної інспекції та її територіальних органів з метою перевірки дотримання всіх необхідних вимог до об'єкту нерухомості, що підтверджувало б досудовий та законодавчо передбачений порядок врегулювання спору.

Окрім того, як убачається з матеріалів справи, спірне нерухоме майно придбавалося позивачем як житловий будинок з відповідними господарчими будівлями та спорудами.

Відповідно до статті 8 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у ч.2 ст. 7 ЖК України.

Проте, всупереч нормам Житлового законодавства України, доказів законного переведення житлового домоволодіння в нежиле, позивачем не надано.

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України», за загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Пунктом 12 постанови роз'яснено, що вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Суд першої інстанції не дав належної оцінки наведеним обставинам та доказам і не врахував, що у справі відсутні проектна документація щодо спірного об'єкта нерухомості, висновки державних органів (органів архітектури і будівництва, пожежного та санітарного нагляду тощо) з питань відповідності будівництва об'єкта нерухомості державним стандартам, нормам і правилам, місцевим правилам забудови населених пунктів, а також, що наявний у справі технічний висновок експерта Моторного М.А., затверджений директором ПП «ДАН» 10 лютого 2014 року, містить загальні висновки щодо спірної будівлі, та не може замінити визначений законодавством порядок прийняття об'єктів нерухомості в експлуатацію з відповідним оформленням.

З огляду на допущені порушення норм матеріального та процесуального права, висновок суду про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва у даній справі є незаконним, передчасним та необґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_2 у задоволенні його позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено, підстави для стягнення з відповідачки на його користь судового збору, відсутні.

Рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги позивача щодо зобов'язання ОСОБА_3 укласти із позивачем договір оренди спірного нерухомого майна, є правильним та залишається без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Прокуратури Ленінського району м. Дніпропетровська задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року в частині визнання за ОСОБА_2 (і.п.н. НОМЕР_1) права власності на будівлі автомийки під літ. І-1 (загальна площа 128,2 кв.м, з яких основна - 123,5 кв.м, допоміжна 4,7 кв.м) з ганком літ і1, автомийки літ И-1 загальною площею 63,0 кв.м, приміщення літ.К, загальною площею 189,6 кв.м, огорожі №6, № 8, І - мостіння , Б - погріб з шийкою, Е літня кухня, скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судового збору в розмірі 243,6 грн. скасувати.

В іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2014 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржене шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді