ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.02.2015Справа №910/28994/14

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ»

доПублічного акціонерного товариства «ДЕЛЬТА БАНК»

провизнання п.7.1. Договору кредитної лінії №НКЛ-2005191/1 від 25.03.2011 недійсним

Суддя Яковенко А.В.

Представники сторін:

від позивача -не з'явилися

від відповідача -Пухта А.О. дов. б/н від 01.10.2014р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «АТЛ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «ДЕЛЬТА БАНК» про визнання п. 7.1. Договору кредитної лінії №НКЛ-2005191/1 від 25.03.2011 недійсним, крім того просили судові витрати у розмірі 1 218,00 грн. також покласти на відповідача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що, на думку позивача, п. 7.1 Договору кредитної лінії №НКЛ-2005191/1 від 25.03.2011 є незаконним та таким, що порушує право останнього, оскільки обмежує право на судовий захист та суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.12.2014 порушено провадження у справі №910/28994/14 та призначено розгляд справи на 28.01.2015.

27.01.2015 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотаання №б/н від 27.01.2015 про відкладення розгляду справи.

28.01.2015 на адресу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив №б/н від 27.01.2015 з додатками, відповідно до якого просили суд відмовити у задовленні позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.01.2015 розгляд справи відкладався на 11.02.2015 відповідно до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Представники позивача у судові засідання, призначені на 28.01.2015 та 11.02.2015, не з'явилися, про поважні причини неявки суд не повідомили, вимог ухвали суду про порушення провадження у справі №910/28994/14 від 29.12.2014 не виконали, заяв та клопотань станом на дату розгляду справи не подавали.

Представник відповідача у судове засідання 11.02.2015 з'явився, надав пояснення по суті справи, відповідно до яких просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до абзацу 3 п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач повідомлений про час та місце судового розгляду належним чином.

Оскільки про час та місце судового засідання позивач був належним чином повідомлений, на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі №№910/28994/14.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 11.02.2015 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

25.03.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «АТЛ» (далі - Позичальник, Позивач) та Публічним акціонерним товариством «ДЕЛЬТА БАНК» (далі - Кредитор, Відповідач) укладено договір кредитної лінії №НКЛ-2005191/1 від 25.03.2011 (далі - Договір), відповідно до умов якого Кредитор зобов'язується надавати Позичальнику грошові кошти (кредит) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (п. 1.1. Договору).

При цьому, п. 7.1. Договору сторони встановили, що всі спори за останнім вирішуються сторонами в процесі переговорів. У разі неможливості вирішення спірних питань шляхом переговорів, всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні цього Договору чи у зв'язку з ним або випливають з нього (включаючи, але не обмежуючись - визнання цього Договору недійсним або дійсним, укладеним або неукладеним) вирішуються Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків у наступному порядку. Справа розглядається одноособово Кисельовим Максимом Євгеновичем - третейським суддею Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Твердохлібом Олегом Станіславовичем у порядку черговості, вказаному у цьому пункті Договору. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного Регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків.

Спір у справі виник тому, що, на думку Позивача, що третейське застереження, яке зазначено в п. 7.1. Договору, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки є порушенням ст. 124 Конституції України. Крім того, Позивач зауважує на тому, що третейське застереження, яке зазначено в згадуваному п. 7.1. Договору, суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України, оскільки воно обмежує сторін права на судовий захист.

Відповідач, в свою чергу, заперечив проти позову, виклавши заперечення у відзиві на позовну заяву, відповідно до якого зазначив, що підписавши та скріпивши печатками Договір сторони, зокрема сам Позивач, засвідчили свою згоду з усіма умаовами спірного Договору, визнавши їх та зобов'язавшись виконувати.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню судом з наступних підстав.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При цьому, відповідно до п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 за № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) чи його частини необхідно встановити, що правочин чи його частина не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Втім, під час розгляду даної справи судом не встановлено, а Позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність третейського застереження, яке викладене в п. 7.1. Договору.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Згідно зі статтями 2, 5 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Юридичні та фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Зокрема, у відповідності до ст. 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Аналіз наведених вище положень Закону України «Про третейські суди», свідчить про те, що цим Законом не передбачено такої обов'язкової передумови для укладення третейської угоди (або третейського застереження в договорі) як наявність між сторонами спору з цивільних або господарських правовідносин, який виник до укладення відповідної третейської угоди. Спір між сторонами може виникнути і після укладення відповідної третейської угоди, наявність якої буде підставою для передачі того чи іншого спору на вирішення третейського суду. Зокрема, за змістом ч. 6 ст. 12 Закону вже на стадії укладення господарського договору, сторони такого договору не позбавлені права включити до договору умову про розгляд спорів в третейському суді (третейське застереження) або укласти окрему письмову третейську угоду про передачу спору на вирішення третейського суду, який (спір) може виникнути в подальшому під час дії договору.

Зазначені висновки підтверджуються і положеннями ст.ст. 627, 628 ЦК України , якими передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Тобто, укладаючи договір, сторони мають на меті врегулювати взаємні цивільні права та обов'язки в певній сфері правовідносин. При цьому, на момент укладення договору, як правило, будь-які спори між сторонами з питань, що є предметом регулювання такого договору, відсутні.

До того ж, включення третейського застереження до тексту договору здійснюється для визначення умов вирішення спорів, які можуть виникнути при реалізації сторонами положень договору, що є загальноприйнятим в національній та світовій практиці застосування позасудових механізмів врегулювання спорів.

Так, ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначено, що арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникають або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами; арбітражна угода може бути викладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Отже, чинне законодавство не містить заборони щодо укладення третейського застереження як на стадії укладення господарського договору, так і на стадії існування господарського спору.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 06.06.2012 та постановах Вищого господарського суду України №57/110-09 від 23.06.2010, №17/5026/848/2012 від 13.11.2012, №14/479-32/450 від 19.04.2011, №38/289-10 від 28.04.2011, №27/181 від 22.05.2012, №13/2376 від 23.03.2011 та інших.

Помилковими є твердження Позивача, що третейське застереження, викладене в п. 7.1. Договру обмежує конституційне право сторін на судовий захист, оскільки обрання сторонами за взаємною домовленістю у встановленому порядку та визначених законодавством межах позасудового порядку вирішення спорів не може вважатися порушенням їх права на судовий захист, якщо така домовленість відповідає внутрішній волі та намірам сторін. Приписами частини 5 ст. 55 Конституції України визначено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а у пункті 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24.02.2004 №3-рп/2004, вказується на те, що одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України №44/79пд від 09.09.2009, №5015/2226/12 від 27.03.2013, №5011-71/13409-2012 від 02.07.2013 та №924/1550/13 від 14.05.2014.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачем не були надані суду належні та допустимі докази на підтвердження викладеного в позові.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до положень ст. 49 ГПК України витрати, пов'язані з розглядом справи, у якому відмовлено у задоволенні позовних вимог, покладаються на Позивача.

За таких обставин, на підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

3. Дата складання повного тексту рішення 20.02.2015.

СуддяА.В.Яковенко