УКРАЇНА
Апеляційний суд Житомирської області
Справа №296/10486/13-ц Головуючий у 1-й інст. Колупаєв В. В.
Категорія 39 Доповідач Талько О. Б.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючої - судді Талько О.Б.,
суддів: Косигіної Л.М., Григорусь Н.Й.,
при секретарі Церпіцькій Т.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які діють в інтересах ОСОБА_3, на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 8 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсними заповіту та свідоцтв про право на спадщину,-
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дід ОСОБА_5 До складу спадкового майна входить частина житлового будинку АДРЕСА_1.
Після смерті спадкодавця у січні 2008 року позивачеві стало відомо, що за життя дід склав заповіт, відповідно до якого все належне майно від заповідав йому та відповідачеві.
Прийнявши належним чином спадщину, ОСОБА_3 15 вересня 2008 року отримав у нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ? частину спадкового майна.
Не маючи можливості належним чином реалізувати надані законом права внаслідок інвалідності, позивач видав на ім'я свого батька доручення, яким, зокрема, уповноважив останнього представляти його інтереси при оформленні спадщини. 16 лютого 2012 року батько одержав у нотаріальному архіві дублікат заповіту, складеного спадкодавцем 29 червня 1993 року, відповідно до якого частину вказаного житлового будинку дід заповідав позивачеві.
Саме з 16 лютого 2012 року йому стало відомо про існування ще одного заповіту. Знаючи про хворобливий стан діда протягом останнього року життя, який незадовго до смерті був поміщений у психоневрологічний інтернат, він вважає, що заповіт від 29 червня 1993 року виражає дійсну волю спадкодавця.
З огляду на вищезазначене, позивач просив поновити йому строк звернення до суду та визнати недійсним заповіт, складений спадкодавцем 20 липня 2007 року та посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_6
Окрім того, ОСОБА_4 просив визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані державним нотаріусом Володарсько-Волинської державної нотаріальної контори 15 вересня 2008 року на ім'я ОСОБА_3, та зареєстровані в реєстрі за №1372,№1374, №1370.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 8 грудня 2014 року поновлено ОСОБА_4 строк звернення до суду з даними позовом.
Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_5 та посвідчений 20 липня 2007 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстром №1831, згідно з яким ОСОБА_5 заповів все своє майно ОСОБА_4 та ОСОБА_3
Визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані Володарсько-Волинською державною нотаріальною конторою 15 вересня 2008 року на ім'я ОСОБА_3, та зареєстровані в реєстрі за № 1370, №1372, №1374.
В апеляційній скарзі представники ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Зокрема, зазначають, що, поновлюючи строк звернення до суду з даними позовними вимогами, суд не надав належної оцінки змісту заяви позивача від 19 січня 2008 року про прийняття ним спадщини після смерті діда. При вирішенні даного питання суд безпідставно взяв до уваги пояснення батька позивача, який зазначив, що про існування заповітів спадкодавця позивачеві стало відомо лише 16 лютого 2012 року.
Під час судового розгляду ними заявлялось клопотання про допит ОСОБА_4 в судовому засіданні з метою з'ясування питання про те, коли йому стало відомо про існування оскарженого заповіту. Проте, суд безпідставно відмовив у задоволенні даного клопотання.
Поза увагою суду залишилась й та обставина, що спадкодавець був поміщений у психоневрологічний інтернат внаслідок того, що позивач, проживаючи з ним в одному будинку, не надавав йому необхідної допомоги та не забезпечував належний догляд за ним.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, зазначивши, що позивачеві було відомо про існування спірного заповіту ще у січні 2008 року. Позивач також був обізнаний з тим, що рішенням суду від 29 серпня 2007 року спадкодавця визнано недієздатним та встановлено над ним опіку. Вказані обставини свідчать про пропуск ним строку звернення до суду.
Окрім того, підстав задовольняти позов не було, оскільки на момент складання заповіту спадкодавець не був визнаний недієздатним, а стан його здоров'я дозволяв йому усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Представник позивача в судовому засіданні зауважила, що під час вирішення питання про визнання ОСОБА_5 недієздатним, суд взяв до уваги висновок судово-психіатричної експертизи від 7 липня 2007 року про те, що спадкодавець страждав на психічне захворювання, яке позбавляло його можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Отже, ще за декілька днів до складання спірного заповіту ОСОБА_5 внаслідок психічного захворювання не усвідомлював значення своїх дій не міг керувати ними.
Дійсно, позивачеві було відомо про наявність спірного заповіту у січні 2008 року, однак, про існування заповіту, складеного спадкодавцем 29 червня 1993 року, він дізнався лише 16 лютого 2012 року. Окрім того, на час подачі заяви про прийняття спадщини ОСОБА_4 не була відома та обставина, що за життя спадкодавець був визнаний недієздатним.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.
В судовому засіданні встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5. До складу спадкової маси входить частина житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1.
Так, 79/100 частин вказаного житла належало спадкодавцю на підставі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок, виданого Житомирським міським відділом комунального господарства 13 лютого 1974 року, а також на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого на його ім'я Першою житомирською державною нотаріальною конторою 8 серпня 1981 року, після смерті дочки ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2.
28/300 частин спірного житла належало сину спадкодавця ОСОБА_8, померлому 10 квітня 2006 року, спадкоємцем якого був ОСОБА_5, який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав.
7/200 частин зазначеного житлового будинку належало дружині спадкодавця ОСОБА_9, померлій ІНФОРМАЦІЯ_3, спадкоємцем якої був ОСОБА_5. Останній прийняв спадщину, проте не оформив своїх спадкових прав.
Матеріали дослідженої судом спадкової справи свідчать про те, що за життя, а саме 20 липня 2007 року, ОСОБА_5 склав заповіт, відповідно до якого все належне йому майно він заповідав ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в рівних частках. Даний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_6 20 липня 2007 року та зареєстрований в реєстрі за №1831.
Позивач прийняв спадщину за заповітом після смерті свого діда, звернувшись 19 січня 2008 року до Володарсько-Волинської державної нотаріальної контори з відповідною заявою.
Із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 у встановлений законом строк також звернувся ОСОБА_3 15 вересня 2008 року Володарсько-Волинською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_3 видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ? частину спадкового майна, яке складається з: 7/200,28/300, та 79/100 частин вказаного житлового будинку.
В судовому засіданні також встановлено, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 29 серпня 2007 року ОСОБА_5 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено його опікуном ОСОБА_2
Ухвалюючи дане рішення, суд послався на висновок амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 7 серпня 2007 року, відповідно до якого на момент обстеження ОСОБА_5 страждав на прогресуюче психічне захворювання, що супроводжувалось виявленими порушеннями пам'яті та грубою дезорієнтацією, внаслідок чого він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Наявна в матеріалах справи довідка, видана Новоборівським психоневрологічним інтернатом 23 квітня 2008 року, містить інформацію про те, що спадкодавець з 21 серпня 2007 року й до дня смерті перебував у зазначеному медичному закладі.
Судом також встановлено, що 29 червня 1993 року ОСОБА_5 склав заповіт, згідно з яким належну йому частину житлового будинку АДРЕСА_1, він заповідав ОСОБА_4 Даний заповіт посвідчений державним нотаріусом Першої житомирської державної нотаріальної контори 29 червня 1993 року та зареєстрований в реєстрі за №3-6197. Вказана обставина підтверджується дублікатом заповіту, виданим державним нотаріусом Житомирського обласного державного нотаріального архіву Гончаруку К.В., який діяв за дорученням від імені позивача.
Заповіт, будучи одностороннім правочином, підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та їх недійсність.
Згідно з положеннями ч.1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті- за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Частиною 2 статті 1257 ЦК України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року за №9, правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та ( або) не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.
При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст.225, ч.2 ст.1257 ЦК України суд відповідно до ст.145 ЦПК України за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Згідно з актом судово-психіатричної експертизи від 27 липня 2014 року, проведеної на підставі ухвали Корольовського районного суду м. Житомира від 23 червня 2014 року, ОСОБА_5 станом на 20 липня 2007 року виявляв клінічні ознаки глибокого слабоумства внаслідок судинного захворювання головного мозку. Ступінь ознак захворювання у спадкодавця на момент підписання заповіту 20 липня 2007 року була настільки виражена, що позбавляла його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Отже, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовано взяв до уваги експертний висновок, зміст якого не спростований іншими доказами, є переконливим та узгоджується з матеріалами справи.
Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що про порушення свого права позивачеві стало відомо 16 лютого 2012 року, коли його представник отримав дублікат попереднього заповіту спадкодавця, чинність якого відновлюється в силу положень ч.4 ст.1254 ЦК України.
Та обставина, що позивач у січні 2008 року звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті діда, лише підтверджує його обізнаність про існування спірного заповіту. Доказів про те, що на той час позивачеві було відомо про складання спадкоємцем заповіту у червні 1993 року, суду не надано.
Дізнавшись про порушення свого права 16 лютого 2012 року, ОСОБА_4 звернувся до суду з даним позовом 22 жовтня 2013 року.
Зазначене свідчить про те, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з даними позовними вимогами, отже, висновок суду про поновлення цього строку є зайвим.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд належним чином не з'ясував обставини, які вказують на пропуск строку позовної давності, не спростовують висновків, викладених у рішенні, оскільки наявність клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду не може бути підставою для застосування наслідків спливу позовної давності.
Відповідно до правил ч.3 ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Матеріали справи не містять такої заяви відповідача або ж його представників. Посилання представників ОСОБА_3 на заяву ОСОБА_4 від 19 січня 2008 року та клопотання представника відповідача ОСОБА_1 щодо виклику позивача у судове засідання з метою з'ясування питання про те, коли він дізнався про порушення його прав, за своє правовою природою не є такою заявою та виключає можливість застосування положень ч.4 ст. 267 ЦК України.
Враховуючи вищезазначене, рішення суду слід змінити, виключивши з резолютивної частин абзац другий.
В решті рішення залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 209,303,307,309,313,314,316,319 ЦПК України, колегія суддів,-
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які діють в інтересах ОСОБА_3, задовольнити частково.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 8 грудня 2014 року змінити, виключивши з резолютивної частини абзац другий.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання ним законної сили.
Головуюча
Судді: