АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 539/1020/14-ц Номер провадження 22-ц/786/343/15Головуючий у 1-й інстанції Гудков С.В. Доповідач ап. інст. Карнаух П. М.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2015 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді: Карнауха П.М.

суддів: Кривчун Т.О., Пилипчук Л.І.

при секретарі Ткаченко Т.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 червня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - Лубенське КП МБТІ, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та розподіл сумісного майна подружжя.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому вказувала, що 07 жовтня 1998 року в м. Лубни між нею та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, після укладення якого вони проживали в м. Києві, де працювали і отримували заробітну плату, а навесні 2005 року переїхали на постійне проживання в м. Лубни, де вирішили побудувати мийку для автотранспорту за рахунок спільних коштів, зароблених за час проживання в шлюбі.

Відповідач звернувся до міської ради з проханням виділити земельну ділянку під автомийку, а в подальшому на цій ділянці вони з початку літа 2005 року почали будівництво, яке вели своїми силами, своїми засобами та за свої кошти, яке закінчили восени 2005 року. Згідно рішення №274 від 26 жовтня 2005 року був затверджений акт державної технічної комісії про прийняття закінченої будівництвом мийки автотранспорту. Вказане майно в той час не було зареєстровано у відповідних органах БТІ, що підтверджується рішенням Лубенського міськрайонного суду від 18 липня 2008 року.

02 серпня 2011 року відповідач ОСОБА_4 отримав у виконавчому комітеті Лубенської міської ради свідоцтво про право власності № САЕ 448103, яке 08 серпня того ж року зареєстрував в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Вважає, що відповідачами були порушені норми матеріального права, оскільки в зазначеному майні частки обох з подружжя мають бути рівними, що в свою чергу дає їй право звертатись до суду про визнання її права власності на 1/2 частину цього майна та з проханням про визнання недійсним свідоцтва про право власності.

На підставі ст. 182, 203, 215 ЦК України, ст. 60, 61, 69, 70 СК України, та з урахуванням поданих уточнень (т. 2 а.с. 129) остаточно прохала суд визнати нежитлову будівлю "А1" мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, площею 135 кв. м., що становить 4/5 частини (вартістю) від загального об'єкту мийки спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2; визнати недійсним свідоцтво №САЕ 448103 від 02 серпня 2011 року, видане на ім'я ОСОБА_4 з часткою власності 1/1; розділити спільне сумісне майно подружжя, виділивши ОСОБА_4 нежитлову будівлю "А1" мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, площею 135 кв.м., що становить 4/5 частини від загального об"єкту мийки; стягнути з ОСОБА_4 на її користь 251445,00 грн. в рахунок компенсації 2/5 частини мийки автотранспорту, як її частки у спільній сумісній власності подружжя.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 червня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання майна спільним сумісним майном подружжя, визнання недійсним свідоцтва про право власності та розподіл сумісного майна подружжя відмовлено.

Позивач ОСОБА_2 у поданій її представником ОСОБА_3 апеляційній скарзі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, невідповідність встановленим обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення по суті позову.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, приходить до висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено місцевим судом, 07 листопада 1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб (т. 1 а.с. 6).

15 травня 2006 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірваний, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 4 від 15.05.2006 року відповідно до копії Свідоцтва серії НОМЕР_1 (т. 1 а.с.7).

Відповідно до Свідоцтва серії НОМЕР_2, ОСОБА_2 змінила ім'я на ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 8).

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18 липня 2008 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права на ? спільного майна подружжя, визначення порядку користування цим майном та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя відмовлено за безпідставністю та необґрунтованістю.

Судом було встановлено, що за час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти збудували мийку автотранспорту на виділеній їм Лубенською міською радою земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1. Будівництво було розпочато на початку літа 2005 року та закінчилося восени 2005 року. Рішенням Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 26 жовтня 2005 року № 274 був затверджений акт державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченої будівництвом мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, загальною площею 135,5 кв. м.

Суд також дійшов висновку про те, що в установленому законом порядку сторони не набули права власності на нежитлову будівлю автомийки по АДРЕСА_1 та відмовив у задоволенні позову в частині визнання права власності в певних частинах на вказану автомийку (т.1 а.с.11-12, 80-81, 89-90).

02 серпня 2011 року Виконавчим комітетом Лубенської міської ради Полтавської області на ім'я ОСОБА_4 було видано свідоцтво серії САЕ № 448103 про право власності на нерухоме майно, відповідно до якого на підставі рішення Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 липня 2011 року № 189 за ОСОБА_4 визнано право власності на нежитлові будівлі літ. «А-1» та «Б-1» (мийка автотранспорту) (т. 1 а.с. 90).

Державну реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно було проведено 08 серпня 2011 року КП «Лубенське МБТІ» (т. 1 а.с. 91).

Згідно Висновку № 1155 судової будівельно-технічної експертизи по цивільній справі № 1618/2464/2012, провадження 2/1618/1083/2012, складеного 28.12.2012 р., вартість об'єкту нерухомого майна, що складається з будівель під літерами «А-1» та «Б-1», становить 622210 грн., у тому числі будівлі «А-1» - 502890 грн., «Б-1» - 119320 грн. Вартість частини об'єкта нерухомого майна, що складає ? частину будівлі «А-1» становить 251445 грн. Частка в загальній власності на ? частину будівлі «А-1» складає 40,4 % або 2/5 об'єкта. ? частина будівлі літ. А-1 від загального об'єкта мийки автотранспорту, що розташований по АДРЕСА_1, складає 2/5 (т. 1 а.с. 127-138),

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, місцевий суд виходив із того, що за час зареєстрованого шлюбу сторони не стали власниками побудованого ПП ОСОБА_4 об'єкта нерухомості - приміщень мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, оскільки зазначене майно за ними зареєстровано не було та відсутні правові підстави для визнання недійсним свідоцтва про право власності № САЕ 448103 від 02.08.2011 р.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками місцевого суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (правовий висновок у постанові ВСУ у справі № 6-79 цс 13 від 02.10.2013 р.).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із частиною першою ст. 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України), може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК (2947-14), ч. 3 ст. 368 ЦК) (435-15), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо (п.23 Постанови).

Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СК України).

У разі наявності в майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, неподільних речей, то в силу частини другої ст. 71 СК України такі речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними, з присудженням одному з подружжя грошової компенсації, замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, і за змістом частин четвертої, п'ятої ст. 71 СК України присудження такої грошової компенсації можливе лише за згодою того з подружжя, якому вона присуджується, а також за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У разі не вчинення таких дій, а також не вчинення одним із подружжя дій щодо припинення права другого з подружжя на частку у спільному майні, передбачених ст. 365 ЦК України, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між подружжям відповідно до їхніх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно в їхній спільній частковій власності.

Аналогічні роз'яснення містяться у п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Відповідно до ст. 370 ЦК України, співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 364 ЦК України, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Матеріалами справи доведено, що спірне нерухоме майно побудовано ОСОБА_2 та ОСОБА_4 під час перебування у шлюбі за їх спільні кошти, що також установлено рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18 липня 2008 року, яке набрало законної сили, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Висновки місцевого суду про те, що спірне нерухоме майно побудовано ОСОБА_4 як приватним підприємцем не відповідають встановленим по справі обставинам та не підтверджені належними та допустимими доказами. Посилання місцевого суду на ряд документів, що були укладені з приватним підприємцем ОСОБА_4 для здійснення підприємницької діяльності по використанню автомийки, не доводять факт створення спірного нерухомого майна ОСОБА_4 як приватним підприємцем.

Враховуючи те, що спірний об'єкт нерухомості не можна поділити без втрати його цільового призначення, позовні вимоги ОСОБА_2 в частині розподілу спільного сумісного майна подружжя та виділ ОСОБА_4 нежитлової будівлі «А-1» мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, площею 135 кв.м., що становить 4/5 частини від загального об'єкту мийки, задоволенню не підлягають.

Натомість, підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_4 на її користь 251445,00 грн. компенсації вартості частки у спільному майні подружжя, як установлено Висновком № 1155 судової будівельно-технічної експертизи від 28.12.2012 р., та з огляду на приписи ст.ст. 370, 364 ЦК України.

Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на мийку автотранспорту з огляду на те, що свідоцтво про право власності, видане органом місцевого самоврядування на виконання своїх функціональних обов'язків не є правочином в розумінні ст. 202 ЦКУ, а тому до нього не можуть застосовуватися положення ст. 203, 215, 229, 230 ЦК України.

Враховуючи те, що при подачі до суду позову ОСОБА_2 було сплачено 476,70 грн., за подання апеляційної скарги - 1257,00 грн. судового збору та 1178,40 грн. за проведення експертизи, у відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 2911,40 грн. судових витрат.

Керуючись ст.ст.303,304, п.2 ч.1 ст.307, п.п.1,3,4 ч.1 ст.309, ст.ст.314,316,317 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 червня 2014 року, - скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати нежитлову будівлю «А-1» мийки автотранспорту по АДРЕСА_1, площею 135 кв.м., що становить 4/5 частини вартістю 502445,00 грн. від загального об'єкту мийки. - спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 251455,00 грн. (двісті п'ятдесят одну тисячу чотириста п'ятдесят п'ять гривень) в рахунок компенсації вартості частки у спільному майні подружжя.

У задоволенні інших вимог ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 2911,40 грн. (дві тисячі дев'ятсот одинадцять гривень 40 копійок) судових витрат.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним чинності.

Головуючий: /підпис/ П.М.Карнаух

Судді: /підпис/ Т.О.Кривчун

/підпис/ Л.І.Пилипчук

ЗГІДНО:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області П.М.Карнаух