ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" січня 2015 р. Справа № 922/3619/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Барбашова С.В., суддя Білецька А.М. , суддя Гончар Т. В.

при секретарі Полубояриній Н.В.

позивача - не з'явилися

відповідача - Гирман А.І., дов. № 6142/8/20-09-10-016 від 22.10.2014 р.

Бондаренко Є.Д., дов. № 5952/8/20-09-10-016 від 10.10.2014 р.

3-х осіб - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області (вх. № 4453 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 11.11.14 у справі № 922/3619/14

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «АМІ!, м. Донецьк

до Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Управління Державної казначейської служби України у Зміївському районі Харківської області

про стягнення 105761,19 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "АМІ" звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області про стягнення основної заборгованості у розмірі 91485,00 грн., інфляційних втрат у розмірі 10072,89 грн. та 3% річних у розмірі 4203,30 грн., а також просив суд покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору. В обгрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання з боку відповідача своїх зобов'язань за Договором поставки №897/3-2012п від 18.12.2012 року.

Рішенням господарського суду Харківської області від 11.11.2014 р. у справі № 922/3619/14 (суддя Денисюк Т.С.) позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області на користь Товариство з обмеженою відповідальністю «АМІ», м. Донецьк суму основного боргу в розмірі 91485,00 грн., інфляційних втрат в розмірі 10072,89 грн., 3% річних в розмірі 4203,30 грн., судовий збір в розмірі 2115,23 грн.

Відповідач звернувся до господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішенням господарського суду Харківської області від 11.11.2014 р. у справі № 922/3619/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

В обґрунтування викладених вимог відповідач зазначає, що судом першої інстанції неправильно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, посилаючись при цьому на відсутність своєї вини у невиконанні договірних зобов'язань щодо здійснення розрахунків з позивачем. При цьому відповідач зазначає, що в межах отриманого фінансування у грудні 2012 року до УДКСУ у Зміївському районі Харківської області були надані документи, що підтверджують факт придбання комп'ютерних систем по договору поставки з ТОВ «АМІ» та зареєстроване фінансове бюджетне зобов'язання. Однак, незважаючи на це, УДКСУ у Зміївському районі Харківської області зазначену оплату не здійснило, а залишок коштів, в тому числі 92775,00 грн. списало з рахунку ДПІ відповідно до п. 1 ст. 57 Бюджетного кодексу України. Відповідач також вказує на те, що протягом 2013 та 2014 років бюджетні призначення на погашення кредиторської заборгованості по КЕКВ 3110 «Придбання обладнання і предметів довгострокового користування» не виділялися всупереч вимогам ст. 48 Бюджетного кодекс України, в зв'язку з чим відповідач вважає, що сума позовних вимог підлягає списанню не з ДПІ у Зміївському районі, а з Державного бюджету України. Крім того, на підставі ч. 1 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ГК України, відповідач зазначає про безпідставність вимог позивача щодо стягнення інфляційних та 3% річних, посилаючись також на те, що умовами договору не передбачено інфляційне збільшення суми боргу на 3%.

Позивач відзив на апеляційну скаргу не надав, в судове засідання не з'явився.

Управління Державної казначейської служби України в Зміївському районі відзив на апеляційну скаргу не надало, своїм правом на участь при розгляді апеляційної скарги не скористалося, про час та місце судового розгляду справи було повідомлено належним чином.

Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, та виходячи з того, що явка учасників процесу не визнавалася обов'язковою судом, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, колегія суддів вважає можливим розглянути апеляційну скаргу по суті в судовому засіданні 21.01.2015 року за відсутності представників позивача третьої особи.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, заслухавши пояснення уповноваженого представника відповідача, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю "АМІ" (постачальник, позивач) та Державною податковою інспекцією у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області ДПС (покупець, відповідач) був укладений договір № 879/3 - 2012п від 18 грудня 2012 року, відповідно до умов якого постачальник зобов'язувався передати у власність покупця товари виробничо-технічного призначення, вказані в специфікації на товар, що є додатком 1 до цього договору, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити такий товар.

У відповідності до п.1.2. договору позивач та відповідач у специфікації на товар (додаток 1 до договору) узгодили найменування (номенклатуру, асортимент), одиниці виміру, кількість товару, а саме - комп'ютерна система LenovoThinkCentre M72z, в кількості 15 шт.

Згідно п. 3.1.договору сторони погодили ціну та загальну вартість товару в сумі 91 485,00 грн. (дев'яносто одна тисяча чотириста вісімдесят гривень 00 коп. ), в т.ч. ПДВ 15 247,50 грн.

Документом, що підтверджує кількість поставленого товару, є товарна (видаткова) накладна або інший документ, оформлений постачальником відповідно до вимог чинного законодавства (п.2.2 договору).

Пунктом 4.1. договору сторони встановили строк поставки товару: до 31 грудня 2012 року.

Звертаючись до господарського суду, позивач зазначив про те, що він в повному обсязі виконав умови договору та поставив відповідачу обумовлену продукцію за видатковою накладною №1219/096 19 грудня 2012 року на загальну суму 91485,00 грн. Крім того, факт поставки товару позивач підтвержує підписаним та завіреним сторонами актом звірки взаємних розрахунків станом на 01 листопада 2013 року.

Відповідно до п. 3.5. договору відповідач здійснює розрахунок після поставки товару згідно видаткової накладної протягом 7 календарних днів після поставки або отримання бюджетного призначення.

Однак, відповідач за отриманий товар з позивачем не розрахувався, в зв'язку з чим внаслідок не виконання прийнятих на себе зобов'язань за договором у відповідача виникла заборгованість в розмірі 91485,00 грн., на яку позивачем нараховані 10072,89 грн. інфляційних втрат та 4203,30 грн. 3% річних.

Вказані обставини стали підставою звернення позивача з даним позовом до господарського суду.

Вирішуючи даний господарський спір, суд першої інстанції виходив з обставин, за якими встановив факт належного виконання позивачем своїх зобов'язань за договором, а також факт отримання відповідачем товару на підставі наявних в матеріалах справи документів, що також визнається самим відповідачем

Враховуючи, що відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. ст. 193, 198 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно з вимогами закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, та зважаючи на те, що відповідач не надав суду жодного документу, який би спростовував позовні вимоги, суд першої інстанції визнав вимогу позивача щодо стягнення з відповідача 91485,00 грн. основного боргу належно обґрунтованою, доведеною матеріалами справи та такою, що підлягає задоволенню.

Крім того, на підставі ч. ст. 625 ЦК України місцевий господарський суд задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційне збільшення суми боргу у розмірі 10072,89 грн. та 3% річних у розмірі 4203,30 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції викладеними в рішенні та вважає, що судом використано у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, пов'язаних з предметом доказування у даній справі, а висновки, викладені в рішенні узгоджуються з приписами норм чинного законодавства, які в даному випадку регулюють спірні правовідносин.

Повторно переглядаючи справу, колегія суддів встановила наступне.

Предметом даного господарського спору є матеріально-правова вимога про стягнення з відповідача заборгованості за договором поставки № 879/3 - 2012п від 18 грудня 2012 року, яка утворилась у відповідача внаслідок неналежного виконання зобов'язання з оплати поставленого позивачем товару.

Даний договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками підприємств позивача та відповідача.

Відповідно до ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлено, що видаткова накладна складається під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

При цьому, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач в повному обсязі виконав умови договору, відповідно до специфікації (арк. с.15) поставив відповідачу товар, що підтверджується видатковою накладною №1219/096 19 грудня 2012 року (арк.с. 17) на загальну суму 91485,00 грн., скріпленою печатками та підписаною повноважними представниками сторін (довіреність відповідача №20 від 18.12.2012 року (арк.с. 18). Вказаний факт також не заперечується представником відповідача.

Таким чином, зважаючи на те, що факт передачі позивачем та прийняття відповідачем товарно-матеріальних цінностей підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, у відповідача у відповідності з вимогами ст. 692 Цивільного кодексу України з моменту отримання продукції виник обов'язок щодо здійснення розрахунків.

Беручи до уваги, що відповідачем визнається факт отримання товару за договором, а також зважаючи на те, що відповідач не надав суду доказів оплати виконаних робіт, позовні вимоги про стягнення заборгованості в розмірі 91485,00 грн. є правомірними, обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідач заборгованість за договором не визнає, посилаючись на п.п. 7, 12, 30 ст. 2 Бюджетного кодексу України, ч.1 ст. 3 Бюджетного кодексу України, та зазначає, що проведення платіжних доручень не здійснено органами Державної казначейської служби з причин, що не залежали від відповідача, а саме від недостатності ресурсу (платоспроможності) на єдиному казначейському рахунку.

З приводу наведених відповідачем доводів колегія суддів зазначає наступне.

Так, в відповідно до статті 48 Бюджетного кодексу України (чинної на момент укладання (договору) розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік органами Державної казначейської служби України.

Відповідно до частини 1 статті 49 Бюджетного кодексу України, розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання, приймає рішення про їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, якщо інше не передбачено бюджетним законодавством, визначеним пунктом 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України.

Укладений між сторонами договір поставки № 879/3 - 2012п від 18 грудня 2012 року було зареєстровано в УДКСУ у Зміївському районі Харківської області, що підтверджується реєстром бюджетних фінансових зобов'язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів від 19.12.2012 р. № 90 та одержаного ДКСУ у Зміївському районі 19.12.2012 р.

Кошторисом видатків на 2012 рік за КЕКВ 2110 Придбання обладнання і предметів довгострокового користування» передбачено бюджетне асигнування в сумі 92835,00 грн., які було профінансовано розпорядником бюджетних коштів у повному обсязі. Станом на 20.12.2012 р. грошові кошти на оплату комп'ютерної техніки, отриманої від позивача за договором поставки № 879/3 - 2012п від 18 грудня 2012 року, надійшли на рахунки відповідача, що підтверджується відповідними виписками з рахунку з урахуванням КЕКВ.

Проте, як вказує відповідач, УДКСУ у Зміївському районі Харківської області вищезазначену оплату у 2012 році не здійснило, а залишок коштів на суму 92775,00 грн., списало з рахунку ДПІ відповідно до п.1 ст. 57 Бюджетного Кодексу України. Відповідач також вказує на те, що протягом 2013 та 2014 років бюджетні призначення на погашення кредиторської заборгованості по КЕКВ 3110 «Придбання обладнання і предметів довгострокового користування» не виділялися всупереч вимогам ст. 48 Бюджетного кодекс України,в зв'язку з чим відповідач вважає, що сума позовних вимог підлягає списанню не з ДПІ у Зміївському районі, а з Державного бюджету України.

Колегія суддів відхиляє заперечення відповідача щодо не оплати послуг за відсутності бюджетних коштів, оскільки на підставі ч. 2 ст. 617 ЦК України та ч. 2 ст. 218 ГК України відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 15.05.12 р. №11/446 та в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.05 року.

Що стосується тверджень відповідача про невиконання Держказначейством своїх зобов'язань по проведенню платежів, колегія суддів вважає що вказана обставина не є підставою для звільнення відповідача від сплати заборгованості за поставлений позивачем товар, оскільки відповідно до вимог ст. 33 ГПК України саме на відповідача покладено обов'язок надати докази по сплаті за отриманий товар та докази в підтвердження невиконання фінансовою установою своїх зобов'язань по проведенню за платіжним дорученням платника операції із здійснення платежу. В той же час це є підставою для притягнення цієї особи до відповідальності саме за неналежне виконання своїх зобов'язань перед платником. Однак, не звільняє платника від його договірних зобов'язань перед контрагентами, кому цей платіж був призначений.

Відповідно до частини першої статті 96 Цивільного Кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 названого Кодексу і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Отже, оскільки укладений між сторонами договір в силу вимог чинного законодавства є обов'язковим для виконання сторонами, факт порушення відповідачем умов договору з оплати поставленого товару є доведеним, відповідачем належними доказами не спростований, у позивача є всі правові підстави вимагати стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 91485,00 грн. відповідно до умов укладеного договору від 22.08.2011 р.

Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку інфляційних та 3% річних, нарахованих на суму боргу в розмірі 91485,00 грн., колегія суддів вважає, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат в розмірі 10072,89 грн., 3% річних в розмірі 4203,30 грн., нарахованих згідно ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України за прострочення виконання грошового зобов'язання, є правомірними та обґрунтованими.

Посилання відповідача на положення ч. 1 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ГК України, як на підставу неправомірного нарахування інфляційних та 3% річних, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки виходячи з положень ст. 625 ЦК Украни, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, а законом передбачено їх стягнення без зазначення про це в умовах договору.

Враховуючи викладене, висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог є законними, обґрунтованими та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи, а доводи апеляційної скарги його не спростовують.

Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З урахуванням викладених обставин, колегія суддів зазначає, що відповідач ні під час вирішення спору у господарському суді Харківської області, ні під час розгляду його апеляційної скарги не надав належного матеріального доказу обґрунтованості та правомірності викладених заперечень. Наведені ним в апеляційній скарзі доводи про порушення судом норм матеріального та процесуального права нічим не обґрунтовані та не узгоджуються з наявними у справі матеріалами, його позиція не підтверджена належними та допустимими доказами. Тому вимоги відповідача, що зазначені в апеляційній скарзі, не підлягають задоволенню, а наведені на їх підтвердження доводи не можуть бути прийнятими до уваги колегією суддів в якості підстав для скасування прийнятого рішення господарського суду Харківської області від 11.11.14 р. у справі № 922/3619/14.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32-34, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105, 110 Господарсько процесуального кодексу України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 11.11.14 у справі № 922/3619/14 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови складно та підписано 26.01.2015 року.

Головуючий суддя Барбашова С.В.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Гончар Т. В.