КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2015 р. Справа№ 9/107-11

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Іоннікової І.А.

секретар: Фільманович М.Є.

за участю представників:

позивача: Федоровський В.Г.;

відповідача-1: не з'явився;

відповідача-2: Котік О.С.;

третьої особи-1: не з'явився;

третьої особи-2: не з'явився;

третьої особи-3: Багатченко Ю.В.;

прокуратури: Ющенко М.А.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області

на рішення Господарського суду Київської області

від 18.09.2014р.

у справі №9/107-11 (головуючий суддя Антонова В.М.,

судді: Бацуца В.М., Заєць Д.Г.)

за позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах

держави в особі Фонду державного майна України

до 1) Виконавчого комітету Ірпінської міської ради

2) Приватного акціонерного товариства лікувально-

оздоровчих закладів профспілок України

"Укрпрофоздоровниця"

треті особи 1) Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної

інвентаризації"

2) Дочірнє підприємство "Санаторій для батьків з дітьми

"Дубки" Закритого акціонерного товариства лікувально-

оздоровчих закладів профспілок України

"Укрпрофоздоровниця"

3) Федерація професійних спілок України

про скасування рішення, визнання права власності та

витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

Прокурор міста Ірпеня Київської області (далі - прокуратура) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - позивач) до Виконавчого комітету Ірпінської міської ради (далі - відповідач-1), Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - відповідач-2), в якому просив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення відповідача-1 №207/4 від 25.07.2000р. "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування "Дубки" за ЗАТ "Украпрофздоровниця";

- визнати право власності держави в особі позивача на будівлі та споруди, а саме: адмінкорпус площею 489,5 кв. м., головний корпус площею 881,6 кв. м., столова площею 310,5 кв. м., гараж-майстерня площею 283,7 кв. м., котельня-басейн площею 315,0 кв. м., конюшня, сарай, вбиральня, водонапірна вежа, бензосклад, сарай, вбиральня, №1-5 огорожа, I замощення за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна 2;

- витребувати із чужого незаконного володіння відповідача-2 вищевказане нерухоме майно.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваним рішенням відповідача-1 порушено право власності держави, як власника, в особі позивача на спірні об'єкти, оскільки майно вибуло з державної власності без згоди державного органу, уповноваженого здійснювати від імені держави повноваження власника державного майна.

Відповідач-1 проти позову не заперечував, зазначаючи наступне:

- згідно з листом архівного відділу відповідача-1 від 14.06.2011р. №05-07-/183 документи, на підставі яких було прийнято оскаржуване прокуратурою та позивачем рішення від 25.07.2000р. №207/4, відсутні, що свідчить про прийняття вказаного рішення без документів, передбачених законодавством, які підтверджують право власності відповідача-2 на об'єкти нерухомого майна третьої особи-2;

- рішенням відповідача-1 від 14.06.2011р. №142 було задоволено протест прокурора від 10.06.2011р. та скасовано рішення від 25.07.2000р. №207/4 «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».

Відповідач-2 проти позову заперечував та просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на наступні обставини:

- прокуратурою та позивачем пропущено строк позовної давності;

- відповідно до ст. ст. 37, 39 Закону України «Про власність» такі правові титули використання майна, як право повного господарського відання та право оперативного управління закріплюються за суб'єктами господарювання, а не передаються у відання, як вважає прокурор;

- постановою Президії Федерації професійних спілок України «Про переліки майна профспілок України» №П-3-5 від 24.03.1993р. встановлено, що до профспілкової власності належать санаторно-курортні заклади, підприємства, об'єднання, та установи, що знаходяться на балансі AT «Укрпрофоздоровниця»;

- посилання позивача на постанову №606 від 23.04.1960p., якою передано майнові комплекси від Міністерства охорони здоров'я до профспілкових організацій на праві відання не може бути прийнято до уваги, оскільки існує попередня постанова від 17.04.1956p., якою передавали профспілкові організації майнові комплекси відпочинку та санаторії на праві відання Міністерству охорони здоров'я, тобто дослідивши дані постанови, можна зазначити що позивач вводить суд в оману, посилаючись на постанову №606 як на доказ, який підтверджує власність держави. Постанова від 17.04.1956р. підтверджує той факт, що профспілки володіли, користувалися та розпоряджалися майновими комплексами ще до 1956р.;

- ані Федерація незалежних профспілок України, ані відповідач-2 не були віднесені до переліку об'єднань, підприємств, установ та організацій, що уклали майнові договори, пов'язані зі зміною форм власності і власника державного майна, з порушенням мораторію;

- 20.01.1997р. Вищим Арбітражним Судом України було винесено рішення по справі №137/7 за позовом Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соцстраху України та AT "Укрпрофоздоровниця" про визнання недійсним установчих документів AT "Укрпрофоздоровниця", яким в позові було відмовлено. Розглядаючи вказану справу, суд встановив такі факти: установчий договір і статут AT "Укрпрофоздоровниця" відповідають вимогам ст.ст. 1-4, 24-40 Законам України «Про господарські товариства» та «Про підприємництво»; постановами Верховної ради України від 10.04.1992р. та від 04.02.1994р. не визначено ані склад майна, ані громадських організацій, яких вони стосуються; спірне майно з моменту його передачі профспілкам у встановленому порядку державою не вилучалося; право профспілок на володіння, користування і розпорядження майном підтверджено відповідно до ст.ст. 28, 48, 49 Закону України «Про власність»; посилання Фонду державного майна України на те, що він є органом управління майна AT "Укрпрофоздоровниця" не ґрунтується на законі і суперечить фактичним обставинам справи та закону.

В процесі судового розгляду до участі у справі як третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів було залучено Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" (далі - третя особа-1), Дочірнє підприємство "Санаторій для батьків з дітьми "Дубки" закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофздоровниця" (далі - третя особа-2) та Федерацію професійних спілок України (далі - третя особа-3).

Третя особа-1 просила місцевий господарський суд розглядати справу без участі свого представника.

Третя особа-2 заперечувала проти позову з підстав ідентичних тим, які наводилися відповідачем-2.

Третя особа-3 також заперечувала проти позову, посилаючись на наступні обставини:

- майно профспілок не відносилося та не могло відноситися до державної власності;

- процедура передачі майна була здійснена відповідачем-2 з дотриманням положень Статуту та відповідно до чинного законодавства;

- спірне майно перейшло у власність відповідача-2 на законних підставах;

- позивачем та прокуратурою було пропущено строк позовної давності.

Рішенням Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, прокуратура звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, прокуратура звертала увагу суду апеляційної інстанції на наступні обставини:

- враховуючи статус спірного майна, Дочірнє підприємство «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» не міг перейти у власність Федерації незалежних профспілок України, яке згодом остання передала до статутного капіталу відповідача-2, оскільки він перейшов у державну власність;

- положеннями Законів України «Про власність» та «Про об'єднання громадян» не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією;

- поза увагою суду залишилося те, що суб'єкти права власності майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, законодавчо не визначені, тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпорядження ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватися Фондом державного майна України;

- з Переліку лікувально-оздоровчих організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991р. знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, підписаного заступником голови Фонду Державного майна України, вбачається, що до вказаного переліку за № 161 по Київській області входить Дочірнє підприємство «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки»;

- майно передане, зокрема, профспілковим організаціям, належало до державної власності та передавалось останнім виключно у відання. Проте, передача майна у відання ніяким чином не є передачею майна у власність з огляду на різне правове значення даних форм управління майном, так і на юридичні наслідки реалізації прав на це майно, а відтак Дочірнє підприємство «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки», яке перебувало у віданні Федерації профспілок України та в подальшому передане Закритому акціонерному товариству «Укрпрофоздоровниця», є державною власністю і здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірними;

- державне майно вибуло з володіння держави без її волі та згоди (в матеріалах справи відсутні докази делегування державою права розпорядження спірним майном іншим особам), тобто відсутній правочин за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження майна;

- оскільки спірне майно не належало до комунального майна, приймаючи рішення №207/4 від 25.07.2000р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування «Дубки» за Закритим акціонерним товариством «Укрпрофоздоровниця», відповідач-1 вийшов за межі наданих йому законом повноважень, у зв'язку з тим, що вирішення такого питання було віднесено до виключної компетенції Фонду державного майна України (позивача).

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2014р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 01.12.2014р.

20.11.2014р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від третьої особи-1 надійшов лист №944 від 18.11.2014р., в якому вона просила суд розглядати справу без участі представника Комунального підприємства "Ірпінське бюро технічної інвентаризації".

Вказане клопотання було задоволено судом.

В судове засідання 01.12.2014р. з'явилися лише представники позивача, відповідача-1, третьої особи-3 та прокуратури. Решта учасників судового процесу не з'явилися. Представники відповідача-1 та третьої особи-2 про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 16.12.2014р.

В судове засідання 16.12.2014р. з'явилися лише представники третьої особи-3 та прокуратури. Решта учасників судового процесу не з'явилися. Представники відповідача-1 та третьої особи-2 про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

В судовому засіданні 16.12.2014р. представник прокуратури підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В судовому засіданні 16.12.2014р. представник третьої особи-3 заперечував проти апеляційної скарги, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Решта учасників судового процесу у судове засідання 16.12.2014р. не з'явилися. Представники позивача, відповідачів та третьої особи-2 про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.12.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 24.12.2014р.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 24.12.2014р. було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів Іоннікової І.А., Мартюк А.І.

В судове засідання 24.12.2014р. з'явилися лише представники прокуратури та третьої особи-3.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.12.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 21.01.2015р.

В судове засідання 21.01.2015р. з'явилися представники позивача, відповідача-2, третьої особи-3 та прокуратури.

В судовому засіданні 21.01.2015р. представники прокуратури та позивача підтримали апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просили суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В судовому засіданні 21.01.2015р. представники відповідача-2 та третьої особи-3 заперечували проти апеляційної скарги, просили суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Решта учасників судового процесу у судове засідання 21.01.2015р. не з'явилися. Представники відповідача-1 та третьої особи-2 про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін, третіх осіб та прокуратури в судові засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін, третіх осіб та прокуратури про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала можливим розглядати справу у відсутності представників відповідача-1, третьої особи-1 та третьої особи-2 за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 21.01.2015р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-2, третьої особи-3 та прокуратури, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

На виконання Постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960р. №606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок, усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я зобов'язано було передати у строк до 01.05.1960р. Українській республіканській раді профспілок. Передачу курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій було приписано здійснити у відання профспілкових органів безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками станом на 01.01.1960р., а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 01.01.1960р.

В жовтні 1990 року відбувся XV з'їзд профспілок України, який за рішенням делегатів був перетворений в І Установчий з'їзд незалежних профспілок України та на якому було прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України та проголошено незалежність профспілок України від державних і господарських органів республіки та СРСР, відмову від діяльності відповідно до Статуту профспілок СРСР. На з'їзді також було прийнято Положення про Федерацію незалежних профспілок України, затверджене рішенням З'їзду від 06.10.1990 р., яким було визначено її правовий статус, організаційну структуру, права та обов'язки, у тому числі і майнові, та, зокрема, передбачено, що Рада Федерації незалежних профспілок України є правонаступником Укрпрофради, а основні фонди, майно, які належали Укрпрофраді і необхідні для виконання цілей та завдань Федерації незалежних профспілок України, становлять її власність і охороняються законом. Крім майна, що належало профспілкам та їх об'єднанням, на території України знаходилось майно, що було у власності Всесоюзної центральної ради професійних спілок. Президія Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР 18.11.1990р. прийняла постанову "Про затвердження Договору про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном", якою було затверджено Договір про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном, згідно з яким Федерації незалежних профспілок України були передані права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, що належало Всесоюзній центральній раді професійних спілок і її правонаступнику - Загальній конфедерації праці на території України.

Президією ради Федерації незалежних професійних спілок України, з метою радикальної перебудови управління курортами профспілок, поліпшення санаторно-курортного лікування та відпочинку трудящих України, прискорення формування нових економічних основ лікувально-оздоровчого процесу, ефективного використання матеріальної бази, будівництва та реконструкції діючих санаторіїв, пансіонатів та будинків відпочинку, було прийнято постанову №11-1-1 від 22.11.1991р. "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

Між Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є третя особа-3) та Фондом соціального страхування України було укладено установчий договір від 04.12.1991р. про створення акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця".

Рішенням виконавчого комітету Ленінської райради міста Києва №971 від 23.12.1991р. було зареєстровано Закрите акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця", створене на майні засновників - Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому, вкладом Федерації професійних спілок України були основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350 грн., що становить 92,92% розміру статутного фонду.

25.07.2000р. відповідачем-1 було прийнято рішення №207/4 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування "Дубки" за ЗАТ "Укрпрофздоровниця" (том справи - 1, аркуш справи - 50), яким визнано право власності на об'єкти нерухомого майна, дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування "Дубки", яке знаходиться за адресою: м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2, за відповідачем-2. Доручено третій особі-1 оформити та видати правовстановлюючі документи на об'єкти нерухомого майна.

До об'єктів нерухомого майна, переданих відповідачу-2 у власність, увійшли наступні будівлі: літера "А" адмінкорпус площею 489,5 кв. м., літера "В" головний корпус площею 881,6 кв. м., літера "Г" столова площею 310,5 кв. м., літера "З" гараж-майстерня площею 283,7 кв. м., літера "И" котельня-басейн площею 315,0 кв. м., літера "Д" конюшня, літера "Е" сарай, літера "Ж" вбиральня, літера "Л" водонапірна вежа, літера "К" бензосклад, літера "М" сарай, літера "Н" сарай, літера "П" вбиральня, №1-5 огорожа, І замощення, розташовані за адресою: в м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2;

14.09.2000р. відповідачу-2 було видано свідоцтво на будівлі та споруди дитячого санаторію "Дубки", про що внесено відповідний запис у реєстрову книгу №1-4 за реєстровим №4.

Прокуратура та позивач просили суд визнати незаконним та скасувати рішення відповідача-1 №207/4 від 25.07.2000р. "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування "Дубки" за ЗАТ "Украпрофздоровниця", посилаючись на те, що при прийнятті вказаного рішення було порушено право власності держави, як власника, в особі позивача на спірні об'єкти нерухомого майна. В даному випадку майно вибуло з державної власності без згоди державного органу, уповноваженого здійснювати від імені держави повноваження власника майна. Вказані обставини були встановлені у червні 2011 року в ході прокурорської перевірки додержання вимог законодавства під час відчуження майна санаторіїв, які розташовані на території професійних спілок.

Місцевий господарський суд в позові відмовив повністю, визнавши позовні вимоги нормативно необґрунтованими та документально непідтвердженими.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

В ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом (ч.1 ст. 328 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач та прокуратура зазначали про те, що оскаржуване ними рішення відповідача-1 приймалося виключно на підставі клопотання відповідача-2 за відсутності документів на підтвердження приналежності спірного нерухомого майна до колективної власності відповідача-2.

Судом було встановлено, що відповідно до постанови Президії ради Федерації незалежних профспілок України №11-1-1 від 22.11.1991р., про яку згадувалося вище, до статутного капіталу відповідача-2 було передано спірний майновий комплекс дитячого пансіонату з лікуванням "Дубки".

При цьому, правомірність створення відповідача-2 було підтверджено в рішенні Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997р. у справі №137/7, яке набрало законної сили. Вказаним судовим рішенням було відмовлено в задоволенні позову Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України, Акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" про визнання недійсними установчих документів Акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" (том справи - 1, аркуші справи - 73-74).

Відносно посилання позивача та прокуратури на постанову Ради Міністрів Української РСР №606 від 23.04.1960р. "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", якою було передбачено передачу у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснити безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 10 Конституції (Основний Закон) України 1978 року основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Водночас, в ст. 87 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року) передбачено, що соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, власність профспілкових та інших громадських організацій. Тобто, державна та соціалістична власність не є тотожними формами власності, а до складу соціалістичної власності було віднесено і майно профспілкових та інших громадських організацій.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, Цивільний кодекс Української РСР містив окрему Главу 9 "Власність профспілкових та інших громадських організацій", в якій профспілкові та інші громадські організації розглядалися як самостійні суб'єкти права власності.

Так, відповідно до ст. ст. 97, 98 названого Кодексу профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям. Власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно необхідне їм для здійснення статутних завдань.

В ст. ст. 3, 20 Закону СРСР "Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності" №1818-1 від 10.12.1990р. передбачено, що забороняється будь-яке втручання, спроможне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню, якщо інше не передбачено законом. Профспілки та їхні органи відповідно до законодавства є юридичними особами. Профспілки є незалежними у своїй діяльності від органів державного управління, господарських органів, політичних та інших громадських організацій, вони їм не підзвітні і не підконтрольні.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що оскільки приватної власності не існувало, а була лише особиста власність фізичних осіб, майно, яке надавалося державою громадським організаціям, а саме профспілкам, що мали статус юридичної особи, могло надаватися лише у відання, але не на праві оперативного управління, що передбачалось виключно для державних підприємств, а на праві повного господарського відання з врахуванням того, що профспілка не є державним підприємством, а має правовий статус громадської організації, тобто з правовими підставами володіння, користування та розпорядження даним майном в рамках статутних завдань профспілок. Тому і до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Основні положення про власність в Україні визначалися Законом УРСР "Про власність" від 07.02.1991р., в ст. 20 якого наведено перелік суб'єктів права колективної власності, а саме: трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Згідно з положеннями ст. ст. 28, 30 названого Закону об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями) на праві колективної власності. Громадські об'єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених в їх статутах, і в порядку, передбаченому законодавчими актами України. Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать.

Після набрання чинності новим Цивільним кодексом України було введено такі форми власності, як власність народу України, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд у своєму рішенні, згідно з положеннями ст. 325 Цивільного кодексу України власність всіх юридичних осіб приватного права, в тому числі і профспілок, була визнана приватною.

Вищий господарський суд України в своїй постанові від 16.04.2014р. у даній справі зазначив про те, що з урахуванням нормативно-правових актів, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та приймаючи до уваги правомірність набуття Федерацією професійних спілок України майна в порядку правонаступництва від колишньої Ради профспілок України та загальної конфедерації профспілок СРСР, в тому числі майна, набутого за рахунок власних коштів, відрахувань, внесків членськими організаціями, пожертвувань громадян та на інших не заборонених законом підставах, спірний майновий комплекс дитячого пансіонату з лікування "Дубки" належав до профспілкового майна, яке до державної власності не відносилося, та був внесений до статутного фонду відповідача-2 на законних підставах.

З огляду на зміни, які відбулися в законодавстві України, в даному випадку є підстави вважати, що в силу цих змін право власності на спірне нерухоме майно Дочірнього підприємства "Санаторій для батьків з дітьми "Дубки" (третьої особи-2) було визнано за відповідачем-2 за наявності достатніх правових підстав.

При цьому, положення Постанови Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" №506 від 29.11.1990р., Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" №1540-XI від 10.09.1991р., постанови Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" №3943-ХІІ від 04.02.1994р. та Закону України "Про власність" відносно того, що саме Фонд державного майна України (позивач), який тимчасово був уповноважений державою здійснювати функції з управління майном громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, мав розпоряджатись спірним нерухомим майном, як загальнодержавним, не поширювались на профспілкові організації Федерації профспілок України, оскільки вони ще у жовтні 1990 року вийшли зі складу загальносоюзної громадської організації - Всесоюзної центральної ради професійних спілок та не являлись органами державної влади і управління.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

В процесі судового розгляду було встановлено, що відповідач-2 правомірно, тобто у відповідності до вимог нормативно-правових актів в редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, набув у власність спірне нерухоме майно, яке належало до профспілкового майна і не відносилось до державної власності, шляхом внесення вказаного майна до статутного фонду відповідача-2.

Натомість держава в особі позивача не набула право власності на вищезгадане нерухоме майно, що унеможливлює захист права власності позивача на підставі та відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України.

Позивачем та прокуратурою не надано ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на спростування вищевикладених обставин.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В ч.10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з ч.1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Позивачем та прокуратурою не наведено підстав, які б зумовлювали необхідність у визнанні незаконним та скасуванні рішення відповідача-1 №207/4 від 25.07.2000р. "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування "Дубки" за ЗАТ "Украпрофздоровниця". Також суду не доведено правомірності позовних вимог про визнання права власності держави в особі позивача на будівлі та споруди, а саме: адмінкорпус площею 489,5 кв. м., головний корпус площею 881,6 кв. м., столова площею 310,5 кв. м., гараж-майстерня площею 283,7 кв. м., котельня-басейн площею 315,0 кв. м., конюшня, сарай, вбиральня, водонапірна вежа, бензосклад, сарай, вбиральня, №1-5 огорожа, I замощення за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2, та витребування вказаного майна з володіння відповідача-2.

Доводи, наведені в позовній заяві та інших письмових поясненнях, спростовуються зібраними у справі матеріалами, у зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість та непідтвердженість вимог позивача, а тому позов задоволенню не підлягає.

Відносно доводів відповідача-2 про необхідність застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Позовна давність, за визначенням ст. 256 Цивільного кодексу України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Оскільки в процесі судового розгляду колегія суддів дійшла висновку про відсутність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) позивача і, як наслідок, необхідність відмови в позові у зв'язку з необґрунтованістю останнього, правові підстави для застосування позовної давності відсутні.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Прокуратурою та позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження викладеного в позові та в апеляційні скарзі.

За результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв'язку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до п.11 ч.1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір" органи прокуратури звільняються від сплати судового збору при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді. Тобто, за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. прокуратурою судові витрати понесені не були.

Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області у справі №9/107-11 від 18.09.2014р. - без змін.

2. Матеріали справи №9/107-11 повернути до Господарського суду Київської області.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

І.А. Іоннікова