КОПІЯ

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_________________________________________________________________________

Справа № 688/1778/13-ц

Провадження № 22-ц/792/2491/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 грудня 2014 року м. Хмельницький

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

апеляційного суду Хмельницькоїобласті

в складі: головуючого - судді Баса О.Г.,

суддів - Карпусь С.А., Федорової Н.О.,

при секретарі - Бондарі О.В.,

з участю: прокурора,

відповідача та його представника,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року у справі за позовом заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерства оборони України в особі концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,

в с т а н о в и л а:

26 квітня 2013 року заступник військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерства оборони України в особі концерну «Військторгсервіс» звернувся до суду із вищевказаним позовом. В його обґрунтування зазначив, що концерн «Військторгсервіс» є структурним підрозділом Міністерства оборони України, заснований та діє на підставі Статуту, затвердженого наказом Міністра оборони України № 358 від 25.06.2005 року, і є юридичною особою. Наказом Міністра оборони України № 135 від 05.04.2007 року концерн «Військторгсервіс» визначено правонаступником усіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

27 серпня 2009 року відбулись публічні торги з продажу нежитлового приміщення - кафе, загальною площею 321,4 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Протоколом № 068-н про хід публічних торгів по реалізації зазначеного нерухомого майна від 27.08.2009 року зафіксовано перемогу ОСОБА_1 з ціновою пропозицією в розмірі 148 511 грн. 88 коп. 10 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії

_____________________________________________________________________________________________

Доповідач у першій інстанції Цідик А.Ю. Провадження № 22-ц/792/2491/14

Суддя-доповідач Федорова Н.О. Категорія № 20

управління Західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс» укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення. Продавцем в даному Договорі виступав начальник Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_4, який діяв на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі Міністерства оборони України ОСОБА_5 від 12 листопада 2004 року, який в свою чергу був наділений повноваженнями на відчуження нерухомого майна на підставі довіреності Міністра оборони України від 04 жовтня 2004 року № 220/2071. Зазначений договір купівлі-продажу було нотаріально посвідчено.

Відповідно до статуту концерну «Військторгсервіс» та Закону України «Про управління об'єктами державної власності» відчуження нежитлового приміщення - кафе у АДРЕСА_1, можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України.

На відсутність рішення Міністерства оборони України у формі розпорядчого акта про відчуження нерухомого майна вказує повідомлення директора Департаменту економічної та господарської діяльності від 09.01.2013 року. У повідомленні № 10-07-00329 від 01.02.2013 року Фонд державного майна України зазначив, що ним не надавалось погодження на відчуження вказаного майна. Крім того, ще 12.02.2005 року окремим дорученням Міністр оборони України скасував довіреність, надану ОСОБА_5 на право укладання договорів, і остання була повернута до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Тобто, договір купівлі-продажу від 10 листопада 2009 року укладено продавцем без необхідного обсягу цивільної дієздатності та за відсутності вільного волевиявлення власника майна. Стверджує, що зазначений договір купівлі-продажу, предметом якого є належне позивачу на праві господарського відання нерухоме майно, яке являється державною власністю і яке відчужене без згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України, суперечить вимогам чинного законодавства.

А тому, просив суд, зменшивши позовні вимоги щодо застосування правових наслідків недійсності правочину, визнати з моменту укладання недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, належного державі в особі Міністерства оборони України і яке належить на праві господарського відання концерну «Військторгсервіс», від 10.11.2009 року між концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_4 і ОСОБА_1

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, розташованого у АДРЕСА_1, який укладений 10 листопада 2009 року між концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави судовий збір у розмірі 243 грн. 60 коп.

Справа у судах розглядалась неодноразово.

Непогоджуючись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу та доповнення до неї, у яких просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити ухвалу, якою закрити провадження у справі у зв'язку з її непідсудністю суду цивільної юрисдикції.

Рішення вважає незаконним та необґрунтованим, таким, що ухвалене із порушення норм матеріального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи. Суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не застосував строк позовної давності, не врахував практику міжнародного суду щодо добросовісності набувача і захисту права власності.

Так, суд не взяв до уваги, що позовна давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли за участі держави. А перебіг позовної давності, який становить три роки, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Вважає, що Міністерству оборони України було відомо про факт відчуження концерном «Військторгсервіс» нерухомого майна з дати укладення договору - 10.11.2009 року або ж моменту поступлення коштів за відчужене майно. Так, зазначений договір укладався між ним та концерном «Військторгсервіс» в особі начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_4 за згодою власника такого майна - Міністерства оборони України, що підтверджується дозволом № 140/6/1466/9 від 12.11.2004 року (п. 2 договору). А тому, строк позовної давності сплинув.

Зазначає, що твердження прокурора, про те, що про порушення прав держави та про недійсність спірного договору військовій прокуратурі Західного регіону України стало відомо у лише 2011 році під час проведення відповідної перевірки та отримання документів, спростовуються численними публікаціями в мережі інтернет за 2009-2010 р.р. про результати ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності концерну «Військторгсервіс» за період з 1.07.2007 року по 31.01.2009 року. У зазначених публікаціях Головне контрольно-ревізійне управління України повідомляло Міністерство оборони України про численні порушення та недоліки в управлінні діяльністю підпорядкованих Концерну державних підприємств. Однак, ці докази суд до уваги не взяв і не навів у рішенні підстави їх відхилення.

Судом не досліджено практику міжнародного суду відносно захисту права власності та правову позицію Верховного суду України з цього питання, яка відображена у постановах № 3-55гс12 від 04.12.2012 року та № 3-65гс12 від 11.12.2012 року.

Зазначає, що придбавши дане майно він витратив власні заощадження у сумі понад 18500 доларів США. Крім того, зробив капітальний ремонт та перепланування на суму понад 2000000 грн., розраховуючи відкрити власний ресторан, готель. Визнання недійсним договору завдасть істотної шкоди його майновим інтересам, оскільки він втратить близько 2150000 грн.

А тому, ухвалюючи таке рішення суд першої інстанції допустив непропорційне втручання в мирне володіння його майном, чим порушив ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

У судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_7 підтримали апеляційну скаргу з мотивів, які в ній зазначені.

Прокурор заперечив проти апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.п. 1, 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції встановив та ці обставини оспорені не були, що розпорядженням № 140/6/1466/9 від 12 листопада 2004 року Міністерства оборони України управлінню торгівлі Західного оперативного командування надана згода на відчуження будівлі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

27 серпня 2009 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» було проведено аукціон з продажу будівлі, площею 321,4 кв.м., яка відповідно до свідоцтва про право власності належала Державі в особі Верховної Ради України та знаходилась в оперативному управлінні «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (а.с. 25), а згодом перейшла у господарське відання концерну «Військторгсервіс» та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно протоколу № 068-н переможцем прилюдних торгів визнано ОСОБА_1 з ціновою пропозицією 148511 грн. 88 коп.

10 листопада 2009 року між концерном «Військторгсервіс» в особі начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_4, який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, та ОСОБА_1, укладено договір купівлі-продажу зазначеної нежитлової будівлі, який посвідчений приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу і зареєстровано в реєстрі № 3686.

Повноваження ОСОБА_4 на відчуження цього об'єкта нерухомості було підтверджено довіреністю генерального директора концерну «Укрвійськторгсервіс» ОСОБА_5 від 9 грудня 2008 року.

Однак, як було встановлено лише у 2013 році, 12 лютого 2005 року Міністр оборони України ОСОБА_9 відкликав довіреність, надану генеральному директору концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5 на право укладення договорів, про що останній ОСОБА_4 не повідомив. При цьому, надав йому у 2008 році довіреність на право відчуження нерухомого майна концерну «Військторгсервіс».

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4, як начальник Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» концерну «Військторгсервіс», не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на укладення зазначеного договору, оскільки його представництво за довіреністю припинилося у зв'язку з припиненням юридичної особи, а отже, права позивача підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Однак з такими висновками погодитись неможливо з наступних підстав.

Підставами зазначеного позову (про визнання оспорюваного правочину недійсним) є його укладення без необхідного обсягу цивільної дієздатності у продавця та за відсутності вільного волевиявлення власника майна.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Отже, скасована довіреність втрачає чинність для представника та третіх осіб з моменту настання однієї із подій: або коли представник довідався або міг довідатися про скасування довіреності; або коли третя особа дізналась або могла дізнатись, що дія довіреності припинилася.

До настання такої події скасована довіреність є чинною для представника та третіх осіб, перед якими представник представляє інтереси довірителя. Відповідно, всі вчинені представником в цей час правочини є чинними і для довірителя.

Як вбачається з матеріалів справи, ні продавець, ні покупець в порушення ст. 249 ЦК України не були сповіщені Міністром оборони України ОСОБА_9, начальником Головного управління торгівлі Міністерства оборони України ОСОБА_5 про скасування 12 лютого 2005 року доручення, виданого 4 жовтня 2004 року останньому, та яке давало право у порядку передоручення (довіреність від 12.11.2004 року) начальнику Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_4 відчужити спірне приміщення.

Докази вручення представникові та третім особам повідомлення про скасування довіреності суду надані не були.

За таких обставин, для особи, яка видала довіреність, зокрема для Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» зберігають чинність права та обов'язки щодо відповідача, що виникли внаслідок вчинення оспорюваного правочину, оскільки він укладений представником до того, як він довідався про скасування довіреності.

З урахуванням вищевикладеного та тривалості взаємовідносин сторін у справі, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави вважати, що вільного волевиявлення Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» на укладення спірного договору, як на це посилається прокурор, не було.

Що стосується іншої підстави позову, зокрема вчинення продавцем правочину без необхідного обсягу цивільної дієздатності, то апеляційний суд виходить з наступного.

Відповідно до вимог Основного закону України - ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до вимог ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Одними із загальних засад цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 ЦК України).

За приписами ст.ст. 319, 321 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а держава не втручається у здійснення власником права.

Право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Стаття 346 ЦК України передбачає такі підстави припинення права власності як: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи (п. 1 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року).

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав та не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до п.п. 22, 23 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 року якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК.

У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, докази щодо погодження Фондом державного майна України продажу спірного об'єкта, а також наявність розпорядчого акта Міністерства оборони України на відчуження спірного майна, в матеріалах справи відсутні. Отже, ОСОБА_4, як начальник Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» концерну «Військторг» не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на укладення договору купівлі-продажу спірного майна.

З урахуванням вищевикладеного, суд прийшов до вірного висновку про те, що ОСОБА_4 у 2009 році не мав права відчужувати спірне нежитлове приміщення.

Разом з тим, судом першої інстанції не враховано, що відповідач, купуючи майно у держави, яка відповідно до ст. 3 Конституції України повинна відповідати за свою діяльність та змістом і спрямованістю діяльності якої є права і свободи людини та їх гарантії, станом на час укладення зазначеної угоди, не знав і не міг знати про вищевказані обставини, а отже є добросовісним набувачем майна.

Крім того, останній, мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень від придбаного майна. Однак, держава, у якої відповідач придбав спірне майно за відплатним договором та здійснив його капітальний ремонт, фактично звернулась до суду з позовом, яким просить позбавити його цього права.

За таких обставин, у разі наявності підстав, передбачених ст. 388 ЦК України власник майна має право звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що дана справа не підсудна суду цивільної юрисдикції не ґрунтуються на законі, оскільки оспорений договір укладений між Концерном «Військторг» та відповідачем, як фізичною особою, а не приватним підприємцем.

Що стосується позовної давності, то питання щодо її застосування вирішуватись не може, оскільки апеляційний суд прийшов до висновку про необхідність відмови у позові по суті позовних вимог.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального права, через неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. У зв'язку з цим, воно підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про відмову у позові.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року скасувати та ухвалити нове.

У задоволенні позову заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерства оборони України в особі концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: /підпис/

Судді: /підписи/

З оригіналом згідно: суддя апеляційного суду Н.О. Федорова