У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
19 грудня 2014 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючий суддя: Хилевич С.В.
судді: Собіна І.М., Оніпко О.В.
секретар судового засідання Шептицька С.С.
за участі позивача і її представника,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 23 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
в с т а н о в и в:
Рішенням Рівненського міського суду від 23 жовтня 2014 року ОСОБА_1 у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним до ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено.
У поданій на рішення апеляційній скарзі позивач, вважаючи оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, покликалася на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права та невідповідність зроблених висновків обставинам справи.
На її обґрунтування зазначала про суперечність висновку суду щодо фіктивності оспорюваного договору та неможливості застосування до спірних відносин норм ст. 405 ЦК України і ст. 156 ЖК України. Вона має законне право користуватися спірною квартирою як член сім'ї ОСОБА_3. Вбачала зловмисну домовленість контрагентів оспорюваного договору у наступному позбавленні її права на житло, яке є єдине в неї, а сам правочин відповідно до ст. 234 ЦК України є фіктивним, а тому відповідно до ст. 215 ЦК України є недійсним. На підтвердження цього посилалася на те, що за договором купівлі-продажу квартири сам предмет відчуження покупцю не передавався, що не узгоджується зі ст. 655 ЦК України.
З наведених міркувань просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про задоволення вимог позивача в повному обсязі, визнавши договір купівлі-продажу недійсним.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи ОСОБА_1, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції правильно виходив з недоведеності ОСОБА_1 своїх позовних вимог, оскільки переконливих та об'єктивних доказів, що свідчили би про фіктивність оспорюваного договору, вона не надала, а судом їх здобуто не було.
З матеріалів справи вбачається, і ці обставини сторонами не заперечуються, що 9 липня 2001 року між однією стороною - продавцем ОСОБА_4 та другою стороною - ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_1, за умовами якого покупець придбав у приватну власність зазначене житлове приміщення (а.с. 7-7, зв.). 1 липня 2002 року цю квартиру ОСОБА_5 подарував своєму синові ОСОБА_3, від імені якого в договорі виступала законний представник - його матір ОСОБА_1 (а.с. 8-8, зв.).
12 вересня 2013 року новий власник квартири АДРЕСА_1 відчужив її на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу і зареєстрованого в Реєстрі за №1416, одержавши від покупця ОСОБА_2 на свою користь 149 000 гривень (а.с. 9-10). Право покупця на житло того ж числа зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень (а.с. 11).
Заочним рішення Рівненського міського суду від 24 грудня 2013 року, що набрало законної сили, ОСОБА_2 усунено перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1. Зазначене рішення звернено до виконання і 5 березня 2014 року державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження (а.с. 16, 17).
ОСОБА_1, вважаючи, що договір купівлі-продажу квартири є фіктивним, оскільки вона набула законних прав користувача спірної квартири як член сім'ї ОСОБА_3, а сам правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, але з єдиною метою - її виселенням з житла, у червні 2014 року звернулася до суду з вимогами визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, що укладений між відповідачами.
Згідно із ч.ч. 1,3 ст. 215 ЦК України, на що покликається позивач, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Тобто ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. Якщо ж одна сторона діяла без наміру створити юридичні наслідки, а інша сторона такий намір мала, правочин не може бути визнаний недійсним. Очевидно, що на виконання фіктивного правочину майно чи майнові права не передаються.
Як правильно встановив суд першої інстанції, продавець передав спірну квартиру на користь покупця на підставі оплатного правочину, одержавши за це грошові кошти, а набувач зареєстрував своє титульне право на житлове приміщення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень.
Норми ст. 655 ЦК України передбачають, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно із ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про фіктивність правочину спростовуються правильністю висновків щодо відсутності доказів на підтвердження уникнення відповідачами створити наслідки, що випливають з договору купівлі-продажу квартири.
Не можна погодитися і з покликаннями її автора про порушення права користування спірною квартирою, оскільки ОСОБА_1 є членом сім'ї власника житлового приміщення.
Так, частина 1 ст. 156 ЖК України вказує про існування у членів сім'ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, права користуватися жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було укладено іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Оскільки позивач не є нинішнім членом сім'ї ОСОБА_3, вони проживають окремо і ведуть різні побути, доказів про укладення правочину щодо встановлення порядку користування спірною квартирою надано не було, а судом їх не здобуто, тому її особисті житлові права припинилися з припиненням права власності ОСОБА_3, вони оспорюваним договором не порушуються і судовому захисту не підлягають.
Відповідно до ст.ст. 3, 10, 11, 60 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Додержання місцевим судом норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення згідно з ч. 1 ст. 308 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 23 жовтня 2014 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий: Судді: