АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 541/204/14-ц
Номер провадження 22-ц/786/3581/14
Головуючий у 1-й інстанції Чернюк В.Д.
Доповідач Триголов В. М.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2014 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:
Головуючого судді: Триголова В.М.,.,
Суддів: Дорош А.І., Омельченко Л.М.,
При секретарі: Коваль А.А.
розглянувши у відкритому судовому засідання в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 09 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання дій протиправними, покладення зобов'язання про звільнення з роботи за власним бажанням, стягнення вихідної допомоги, невиплаченої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди,-
В С Т А Н О В И Л А :
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому, уточнивши позовні вимоги просила суд визнати дії відповідача по невиплаті їй заробітної плати протиправними, зобов'язати його звільнити її з роботи за власним бажанням згідно поданої заяви з підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП України через порушення власником умов трудового договору та внести відповідний запис до її трудової книжки. Крім того, позивач наполягала на стягненні з відповідача вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України, в сумі 3654 гривні, невиплаченої заробітної плати за 2013 - 2014 роки в сумі 19086 гривень, компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2013 - 2014 роки в сумі 1014 гривень, а також відшкодувати моральну шкоду в сумі 2000 гривень.
Підстави позову вмотивовувала тим, що з 18 червня 2013 року працювала у відповідача продавцем продовольчих товарів. При цьому з червня по жовтень 2013 року відповідач жодного разу не виплачував їй заробітну плату. Згодом роботодавець звинуватив її та інших продавців в недостачі, а 23 вересня 2013 року зажадав сплати йому 9300 гривень в рахунок її погашення та в подальшому з вказаного часу не допускав позивачку до роботи. З цих підстав вона написала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, проте відповідач відмовився прийняти і розглянути таку заяву. Рекомендоване поштове відправлення з заявою про звільнення ОСОБА_2 не одержав. Її повторна заява про звільнення з роботи відповідачем отримана 08 лютого 2014 року, однак таке звільнення ним не проведено. При цьому відповідач посилається на наявність боргу перед ним через виявлену недостачу грошових коштів. Цим порушуються її трудові права та завдано моральної шкоди. Також позивач не заперечувала того факту, що її трудова книжка знаходиться на зберіганні у неї.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 09 жовтня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов'язано фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 провести звільнення з роботи ОСОБА_1 на підставі ст. 38 ч. 1 КЗпП України з 22 лютого 2014 року, шляхом внесення відповідного запису до трудової книжки та зняття з реєстрації відповідно до встановленого порядку трудового договору від 18 червня 2013 року.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації за невикористану щорічну відпустку 1014 гривень, в рахунок відшкодування моральної шкоди 300 гривень.
Всього стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1314 ( одну тисячу триста чотирнадцять ) гривень.
З рішенням суду не погодилася позивач ОСОБА_1 та подала на нього апеляційну скаргу, у якій просить рішення змінити та задовольнити, заявлені нею позовні вимоги у повному обсязі.
Апелянт вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, та таким, що ухвалено внаслідок невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги вмотивовує тим, що суд, відмовляючи у стягненні на її користь заробітної плати у період з листопада 2013 року по вересень 2014 року не взяв до уваги того факту, що роботодавець не допускав її до виконання обов'язків продавця, внаслідок чого вона не з власної вини не виконувала роботу. Висловила незгоду з оцінкою суду розміру завданої їй моральної шкоди.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, приходить до висновку, що скарга підлягає до задоволення частково, за наступних підстав.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.
Відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування судом матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд першої інстанції вірно виходив з наступних обставин.
Так, відповідач ОСОБА_2, як фізична особа - підприємець / а.с. 83 /, та позивач ОСОБА_1, як працівник, 18 червня 2013 року уклали безстроковий трудовий договір, за умовами якого позивачка взяла на себе зобов'язання виконувати у відповідача роботу продавця продовольчих товарів, а відповідач - оплачувати її працю на законодавчо встановленому рівні за фактично відпрацьований час.
Умовами договору визначено, що при вирішенні питань не передбачених цим договором, сторони мають керуватися загальними нормами законодавства про працю України / а.с. 4 /.
Про прийняття на роботу за результатами укладення згаданого трудового договору відповідачем внесено відповідний запис до трудової книжки позивачки під порядковим № 21 / а.с. 11 /.
Також матеріалами справи підтверджується, що до цього часу ОСОБА_1 не звільнена з роботи та фактично не виконувала її з листопада 2013 року.
Згідно повідомлення Лохвицького районного центру зайнятості Полтавської області трудовий договір, укладений між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та найманим працівником ОСОБА_1, зареєстрований 18 червня 2013 року за № 16121300126, і станом на 03 квітня 2014 року з реєстрації у службі зайнятості не знятий / а.с. 70 /.
Далі, судом встановлено, що 04 листопада 2013 року позивачка направила відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення свою заяву про звільнення з роботи з 28 жовтня 2013 року з підстав передбачених ст. 39 КЗпП України і за згодою сторін, проте така заява відповідачем не була отримана.
08 лютого 2014 року відповідачем отримано заяву про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Факт одержання такої заяви відповідачем визнаний у підпункті „б" пункту 2 його письмових заперечень на позов / а.с. 30 /.
Взявши до уваги надані відповідачем відомості про виплату ОСОБА_1 заробітної плати за період з 26 березня по 23 вересня 2013 року, оригінал якої оглянуто в судовому засіданні / а.с. 35 /, а також ухиляння позивача від проведення почеркознавчої експертизи, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про підтвердження внаслідок цих дій факту отримання заробітної плати та відсутність підстав для задоволення вимог позивача щодо стягнення заборгованості за нею у період з червня 2013 року по жовтень 2013 року.
Також, встановивши, що через виявлену в магазині відповідача недостачу, між сторонами виник конфлікт, який вирішувався правоохоронними органами, внаслідок чого з жовтня 2013 року ОСОБА_1 роботу за договором фактично не виконувала, а відповідно до умов трудового договору від 18 червня 2013 року (пункт 3), який на час вирішення спору є чинним, фізична особа - підприємець зобов'язувалася оплачувати працю працівника - позивачки за фактично відпрацьований час, позовні вимоги щодо стягнення заборгованості по заробітній платі з листопада 2013 року по вересень 2014 року судом першої інстанції вірно визнані безпідставними.
Далі колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду в тій частині, що вирішуючи спір в частині формулювання причин звільнення, суд вірно встановив недоведеність факту порушень відповідачем трудового законодавства і умов конкретного трудового договору, і, як наслідок - відсутність підстав для звільнення ним позивачки за ч. 3 ст. 38 КЗпП України .
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача провести її звільнення з посади продавця, місцевий суд виходив з того, що оскільки підстави для її звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України були відсутні, звільнення має бути проведено на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з внесенням відповідних записів до трудової книжки та зі зняттям з реєстрації трудового договору, вказавши датою звільнення 22 лютого 2014 року.
Проте з таким висновком колегія суддів не може погодитися за наступних обставин.
Матеріалами справи підтверджується та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 зверталася 08 лютого 2014 року з заявою про її звільнення відповідачем згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Окрім того, у жовтні 2013 року нею надсилалася заява, яка не була отримана відповідачем, про звільнення за згодою сторін.
При цьому заява щодо звільнення за ч. 1 ст. 38 КЗпП України ОСОБА_1 не подавалася.
Відповідно до ч. 1 ст. 360 - 7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для усіх судів України.
Згідно Постанови судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-157цс12 висловлена наступна правова позиція.
За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.
Якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 КЗпП України) - не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 38 зазначеного Кодексу
З рахуванням викладеного, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 провести її звільнення з роботи на підставі ст. 38 ч. 3 КЗпП України слід відмовити.
Далі, вирішуючи питання правомірності висновків місцевого суду про стягнення компенсації компенсації за невикористану щорічну відпустку у сумі 1014 гривень, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про їх задоволення, виходячи з визнання самим відповідачем цих вимог. ( абзац восьмий пункту 7 його письмових заперечень на позов / а.с. 30 /).
Також, оскільки сам відповідач визнав невиплату компенсації за невикористану відпустку, як порушення трудових прав позивача, районний суд на підставі положень ст. 237 - 1 КЗпП України обґрунтовано та правомірно дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди. При визначенні розміру відшкодування такої шкоди суд взяв до уваги суть порушеного права і виходив при цьому із засад розумності, виваженості та справедливості.
Доводи апелянта щодо неврахування судом інтенсивності, стійкості та широти моральної шкоди при визначенні її розміру, не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені жодними належними доказами.
Розподіл судових витрат здійснений судом першої інстанції з урахуванням норм ч. 2 ст. 88 ЦПК України.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку про скасування рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 09 жовтня 2014 року в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 провести звільнення з роботи ОСОБА_1 на підставі ст. 38 ч. 1 КЗпП України з 22 лютого 2014 року, шляхом внесення відповідного запису до трудової книжки та зняття з реєстрації відповідно до встановленого порядку трудового договору від 18 червня 2013 року, з ухваленням нового - про відмову у задоволенні цих вимог ОСОБА_1
В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, -
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 09 жовтня 2014 року - скасувати в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 провести звільнення з роботи ОСОБА_1 на підставі ст. 38 ч. 1 КЗпП України з 22 лютого 2014 року, шляхом внесення відповідного запису до трудової книжки та зняття з реєстрації відповідно до встановленого порядку трудового договору від 18 червня 2013 року.
Ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 провести звільнення з роботи ОСОБА_1 на підставі ст.. 38 ч. 1 КЗпП України з 22 лютого 2014 року, шляхом внесення відповідного запису до трудової книжки та зняття з реєстрації відповідно до встановленого порядку трудового договору від 18 червня 2013 року
В іншій частині рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий суддя : /підпис/ В.М. Триголов
Судді: /підпис/ А.І. Дорош /підпис/ Л.М. Омельченко
З оригіналом згідно: Суддя апеляційного суду
Полтавської області _______ В.М. Триголов