ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №910/18395/14 19.11.14

За позовом Державної адміністрації залізничного транспорту України (Укрзалізниця)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транскарго Сервісез ЛТД"

про стягнення 11 195 439,54 дол. США (гривневий еквівалент 131 525 076,12 грн.)

Суддя Яковенко А.В.

Представники сторін:

від позивача Корсун Ю.Ю. дов. 107 від 04.11.2014р. Сенько Р.М. дов. №65 від 27.07.2014р. Кочмала І.В. дов. №101 від 13.10.2014р.

від відповідача Задорожнюк Р.І. дов. №14/09-02 від 01.09.2014р. Панасюк О.М. дов. №14/10-001 від 01.10.2014р.

Обставини справи:

Позивач - Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транскарго Сервісез ЛТД» про стягнення з останнього суми основного боргу - 10 078 543,77 дол. США (118 403 679,59 грн.) та нарахованої пені на суму 1 116 895,77 дол. США (13 121 396,53 грн.), крім того просив судові витрати у розмірі 73 080,00 грн. також покласти на відповідача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 12.11.2008 між сторонами було укладено Договір №421-0647/08-ЦЮ про організацію перевезень транзитних вантажів залізницями України. Однак всупереч узятих на себе зобов'язань відповідачем не були дотримані умови укладеного договору стосовно забезпечення гарантованого обсягу перевезень, у результаті чого в нього виникла заборгованість у розмірі - 10 078 543,77 дол. США (118 403 679,59 грн.).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2014 порушено провадження у справі №910/18395/14 та призначено розгляд справи на 13.10.2014.

10.10.2014 через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва від позивача надішло уточнення з додатками до позовної заяви №б/н, відповідно до якого повністю підтримали вимоги викладені в позовній заяві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2014 розгляд справи №910/18395/14 відкладено на 27.10.2014 відповідно до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до наказу Голови Господарського суду міста Києва № 415-К від 16.10.2014 прізвище судді Митрохіної А.В. змінено на Яковенко А.В.

27.10.2014 на адресу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву №27-001/14 від 27.10.2014, відповідно до якого просили відмовити у задоволенні позову повністю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.10.2014 продовжено строк розгляду справи №910/18395/14 на п'ятнадцять днів та відкладено судове засідання на 12.11.2014 відповідно до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

11.11.2014 через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла заява №б/н про долучення метеріалів до справи.

В судовому засіданні 12.11.2014 оголошувалася перерва на 19.11.2014 відповідно до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Представники позивача в судове засідання 19.11.2014 з'явилися, надали пояснення по суті справи, відповідно до яких повністю підтримали вимоги, викладені в позовній заяві.

Представники відповідача в судове засідання 19.11.2014 з'явилися, надали пояснення по суті справи, відповідно до яких заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

На підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі №910/18395/14.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 19.11.2014 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.11.2008 між Державною адміністрацією залізничного транспорту України (далі - Позивач, Укрзалізниця) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Транскарго Сервісез ЛТД» (далі - Відповідач, Замовник) було укладено Договір про організацію перевезень транзитних вантажів залізницями України №421-0647/08-ЦЮ (далі - Договір).

У подальшому між сторонами було укладено додаткову Угоду №6 від 01.11.2012 до даного Договору щодо пролонгації його на 2013 рік.

Відповідно до п. 1.1. Договору цей Договір регулює відносини сторін, пов'язані з організацією перевезення вантажів залізничним транспортом України в міжнародному залізничному вантажному сполученні, надання додаткових послуг, пов'язаних з цими перевезеннями і оплатою їх Замовником за встановленими тарифами.

Тарифи на перевезення транзитних вантажів встановлюються Тарифною політикою залізниць держав-учасників СНД на перевезення вантажів у міжнародному сполученні (далі - Тарифна політика).

Тарифна політика на відповідний фрахтовий рік затверджується протокольним рішенням на щорічних Тарифних конференціях залізничних адміністрацій - учасниць Тарифної угоди залізничних адміністрацій (Залізниць) держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав (далі - Тарифна конференція), та протягом року оголошуються зміни та доповнення до неї відповідно до положень пунктів шостого та сьомого статті 3 Тарифної угоди залізничних адміністрацій (Залізниць) держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав.

Відповідно до підпункту 6.1. пункту 12.1 розділу 2 Тарифної політики на 2013 рік при перевезенні нафти сирої зі станції Республіки Казахстан за напрямком Квашине/Красна Морила/Тополі - припортові станції встановлено застосування коефіцієнта 0,40 до базових ставок Тарифної політики лише за умови виконання гарантованого консолідованого річного обсягу перевезення нафти не менше 2,5 млн. тонн.

Сторони також погодили, а п.1.3. Договору передбачили, що діяльність сторін регулюється Угодою про міжнародне залізничне вантажне сполучення (далі - Угода МЗВС), Конвенцією про міжнародні залізничні перевезення (далі - Конвенції КОТІФ), а також іншими міжнародними договорами та чинним законодавством України.

У відповідності до п. 2.2.3 Договору Замовник зобов'язується забезпечити постійну наявність передоплати у розмірі 35% середньомісячної суми платежу по рахункам, наданим ДП «Український Державний розрахунковий центр міжнародних перевезень» Укрзалізниці до оплати за попередні три місяці.

Згідно з п.3.1. Договору розрахунки за цим договором здійснюються через Розрахунковий центр за тарифами, встановленими Укрзалізницею. Нарахування провізної плати і додаткових послуг за експортно-імпортні вантажі перевезення здійснюється у відповідності з внутрішніми правилами і тарифами.

Спір у справі виник, на думку Позивача, у зв'язку з невиконанням Відповідачем гарантованого консолідованого обсягу перевезень у розмірі 2,5 млн. тонн. Як вказує Позивач, Відповідач зобов'язаний сплачувати провізну плату за коефіцієнтом 0,62, а не 0,40 як це первісно передбачалося домовленістю сторін.

Судом встановлено, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором перевезення вантажу, а відтак указані правовідносини регулюються Главою 64 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), міжнародно-правовими договорами у сфері організації здійснення перевезень та іншими нормативно-правовими актами, які є частиною національного законодавства (Статут залізниць України, Господарський кодекс України тощо).

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За змістом статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

З матеріалів справи вбачається, що починаючи з 2008 року через територію України в режимі транзиту було перевезено 23 240 288 тонн сирої нафти власності ТОВ «ТЕНГІЗШЕВРОЙЛ», чим було забезпечено дохід Укрзалізниці в розмірі 422 264 431,81 доларів США за перевезення нафти.

Згідно пояснень представника Відповідача, Рішення від 20.03.2014 стосується правовідносин, які виникли в результаті надання послуг по організації перевезення транзитних вантажів, що належать Компанії ТОВ «ТЕНГІЗШЕВРОЙЛ», а саме нафти сирої зі станції Республіки Казахстан за напрямками Квашине/Красна Могила/Тополі - припортові станції. Відповідач зазнача, що є експедитором (комісіонером) ТОВ «ТЕНГІЗШЕВРОЙЛ» та надає йому за окремим договором послуги з організації перевезень вантажів на території України. Одночасно Відповідач має Договір з Позивачем з надання послуг по перевезенню вантажів на території України. Таким чином, правовідносини з перевезення вантажів ТОВ «ТЕНГІЗШЕВРОЙЛ» через територію України регулюються Договором між Позивачем та Відповідачем.

Сторонами у справі не заперечується, а матеріалами справи підтверджується, що протягом 2013 року Відповідачем виконано перевезень у розмірі 924 683,882 тон.

У зв'язку з цим, Тарифною Комісією Державної адміністрації залізничного транспорту України було прийняте рішення від 20.03.2014 про перерахунок провізної плати за ставками Тарифної політики із застосуванням коефіцієнта до базової ставки Тарифної політики 0,62 замість коефіцієнта 0,4.

Відповідно до п.1.1. Положення про Тарифну Комісію Державної адміністрації залізничного транспорту України, затвердженого Наказом Укрзалізниці №455-Ц від 18.12.2012 у своїй роботі Комісія керується Конституцією України, Законами України («Про ратифікацію Угоди про проведення узгодженої політики у визначенні транспортних тарифів», «Про залізничний транспорт», «Про транзит вантажів», «Про транспортно-експедиторську діяльність» та ін.), постановами Верховної Ради України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України; нормативно-правовими актами міністерства інфраструктури України; Положенням про Міністерство інфраструктури України, затвердженим Указом Президента України від 12.05.2011 №581; Угодою про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС); Конвенцією про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ); Тарифною Угодою залізничних адміністрацій (Залізниць) держав-учасниць Співдружності Незалежних держав а перевезення вантажів від 17.02.1993; Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 №262; Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 №457; Правилами перевезень вантажів, Тарифною політикою залізниць держав-учасниць Співдружності незалежних держав на перевезення вантажів у міжнародному сполученні на відповідних фрахтовий рік; Порядком встановлення коефіцієнтів до базових ставок Тарифної політики Залізниць держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав на перевезення вантажів у міжнародному сполученні на перевезення транзитних вантажів залізницями України та тарифних ставок у дол. США при перевезенні вантажів за конкретними напрямками, затвердженим наказом Міністерства інфраструктури України від 04.10.2012 №589; порядком встановлення пільгових тарифів на перевезення транзитних вантажів; наказами Міністерства інфраструктури України про Тарифну політику; Збірником тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги затвердженим наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 26.03.2009 №317 та цим Положенням.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Згідно з п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 №9 виходячи з положення ст.9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Відповідно до п. b) ст. 6 «Єдині правила» Конвенції КОТІФ якщо лише не були надані заяви або застереження згідно зі статтею 42, параграф 1, перший абзац, то міжнародне залізничне сполучення і допуск залізничного обладнання для використання в міжнародному сполученні визначаються "Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення вантажів (ЦІМ)" (Додаток B до Конвенції).

Приписами Параграфа 1 ст.1 ЦІМ КОТІФ встановлено, що ці Єдині правила застосовуються до будь-якого договору залізничного перевезення вантажів за плату, якщо місце приймання вантажу і місце, передбачене для видачі, розташовані в двох різних державах-членах. Застосування не залежить від місцезнаходження або національної належності сторін, що укладають договір. Ці Єдині правила застосовуються також до договорів платного залізничного перевезення вантажів, якщо місце приймання вантажу до перевезення і місце, передбачене для видачі вантажу, розміщені в двох різних країнах, і принаймні одна з них є державою-членом, і якщо сторони, що домовляються про перевезення, погодилися з тим, що договір підпадає під дію цих Єдиних правил (Параграф 2 ст. 1 ЦІМ КОТІФ).

Параграфом 1 статті 4 «Відхилення» ЦІМ КОТІФ встановлюється, що держави-члени можуть укладати угоди, які передбачають відхилення від цих Єдиних правил для перевезень, які здійснюються виключно між двома станціями, розташованими по різні сторони кордону, якщо між ними та кордоном немає іншої станції.

Таким чином, суд приходить до висновку, що сторони Договору не могли відступати від імперативних вимог Конвенції КОТІФ та її Додатку ЦІМ КОТІФ, оскільки перевезення здійснюється не між двома станціями, розташованими по різні сторони кордону.

Крім того, відповідно до ст. 5 «Право імперативного характеру» ЦІМ КОТІФ якщо ці Єдині правила не допускають очевидно протилежного, будь-які положення договору перевезень, що безпосередньо або опосередковано відступають від цих Єдиних правил, є недійсними і позбавлені будь-якої законної сили. Недійсність таких положень не тягне за собою недійсності інших положень договору перевезення. Так, згідно з Параграфом 1 ст. 10 ЦІМ КОТІФ «Оплата витрат» якщо між відправником і перевізником не існувало іншої домовленості, витрати (вартість перевезення, додаткові видатки, мита та інші витрати, що виникають за період від прийому вантажу до перевезення до його видачі) сплачуються відправником. Тобто, керуючись положеннями ст. 10 ЦІМ КОТІФ плата за перевезення здіймається виключно за період від прийому вантажу до перевезення до його видачі.

Судом також прийнято до уваги п.1 ст. 13 Угоди МЗВС, відповідно до якої провізні платежі, під якими розуміються плата за перевезення вантажу та інші витрати, які виникають за час від приймання вантажу до перевезення до його видачі одержувачу, розраховуються по тарифах, які діють на день укладання договору перевезення, - у сполученні між станціями залізниць сусідніх країн за перевезення по залізницях країни відправлення або країни призначення - по тарифах, які застосовуються залізницями цих країн для таких перевезень.

Судом встановлено, а сторонами не заперечувався той факт, що на момент укладення Договору сторони керувалися коефіцієнтом 0,40 при встановленні провізної плати.

Стаття 36 Угоди МЗВС встановлює, що при відсутності необхідних положень в цій Угоді, у тарифах та Службовій інструкції до Угоди, застосовуються постанови, що викладені у внутрішніх законах та правилах відповідної країни, залізниця якої є учасницею цієї Угоди.

Таким чином, міжнародним договором - Угодою МЗВС, Конвенцією КОТІФ, які мають перевагу перед внутрішніми правилами справляння провізної плати, встановлено, що плата за перевезення для імпортних вантажів, оформлених належним чином, справляється за тарифами, що діють на день укладання договору міжнародного перевезення вантажів (аналогічна правова позиція висловлена в Постанові Вищого господарського суду України від 15.01.2009 у справі № 22/35-08).

Крім того, судом прийнято до уваги також п. 9.1. Збірника Тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги, затвердженого Наказом Міністерства транспорту та зв'язку від 26.03.2009 №317, відповідно до якого плата за перевезення вантажів нараховується при перевезеннях у залізничному сполученні імпортних вантажів, оформлених накладною прямого міжнародного залізничного сполучення, за тарифами, що діють на дату приймання вантажу до перевезення, зазначену в перевізних документах станцією відправлення.

Як встановлено судом, перерахунок провізних платежів здійснено Тарифною Комісією Державної адміністрації залізничного транспорту України шляхом прийняття рішення від 20.03.2014.

Таким чином, перерахування здійснювалося безпосередньо після приймання вантажу до перевезення та надання транспортних послуг, що у свою чергу суперечить ст. 13 Угоди про МЗВС, ст. 10 ЦІМ КОТІФ та п. 9.1. Збірника Тарифів.

Судом також враховуються умови укладеного між сторонами Договору. Так, відповідно до розділу 2.2. Договору «Обов'язки Замовника», в останньому відсутній обов'язок з перевезення 2,5 млн. тон нафти, що само по собі виключає можливість застосування мір господарсько-правової відповідальності за невиконання тих умов, стосовно яких між сторонами не було досягнуто домовленості.

Крім того, Тарифною політикою на 2013 рік передбачається консолідований обсяг перевезення нафти у розмірі 2,5 млн. тон. Суд приходить до висновку, що поняття «консолідований» включає в себе загальний обсяг перевезень за указаний період (2013 рік) не лише Відповідачем, але й іншими учасниками господарського обороту.

Як указує Позивач, консолідований річний обсяг перевезень у 2013 році здійснювали три експедиторські організації: ТОВ «Транскарго Сервісез ЛТД», ПП «Фреш Лайн», ТОВ «Союз-Енерго». Оскільки у Відповідача за укладеним Договором не передбачалося обов'язку стосовно перевезення 2,5 млн. тон нафти, а правових підстав для застосування солідарної відповідальності до ТОВ «Транскарго Сервісез ЛТД» немає, то суд приходить до висновку, про належне виконання Відповідачем узятих відповідно до Договору зобов'язань.

Звідси, перерахування ціни провізної плати здійснене всупереч вимогам міжнародно-правових договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та положенням самого Договору. Тому вимога про стягнення суми основного боргу - 10 078 543,77 дол. США (118 403 679,59 грн.) не підлягає задоволенню як така, що є незаконною, необґрунтованою та такою, що не була доведена належними та допустимими доказами.

Крім того, Позивачем заявлено до стягнення суми пені у розмірі 1 116 895,77 дол. США (13 121 396,53 грн.). З приводу цього суд зазначає наступне.

З урахуванням того, що основна вимога не підлягає задоволенню, вимога про стягнення пені у розмірі 1 116 895,77 дол. США (13 121 396,53 грн.) не підлягає задоволенню, оскільки має акцесорний (додатковий) до неї характер.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачем не були надані суду належні та допустимі докази на підтвердження викладеного в позові.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до положень ст. 49 ГПК України витрати, пов'язані з розглядом справи, у якому відмовлено у задоволенні позовних вимог, покладаються на Позивача.

За таких обставин, на підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

3. Дата складання повного тексту рішення 24.11.2014.

СуддяА.В. Яковенко