ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2006 р. | № 17/287 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Остапенка М.І. (головуючий), |
Харченка В.М., Борденюк Є.М. |
розглянувши у відкритому за участю представників касаційну скаргу | судовому засіданні у м. Києві відповідача –Крилової О.В., Іваніщевої Р.Д. Запорізького центру перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій |
на постанову | від 08.06.2006 |
Запорізького апеляційного | господарського суду |
у справі | № 17/287 |
господарського суду | Запорізької області |
за позовом | Запорізького центру перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій |
до | Апеляційного суду Запорізької області |
про | стягнення суми |
Представник позивача в судове засідання не з`явився, про час і місце слухання справи сторони були повідомлені належним чином.
В судовому засіданні 16.11.2006 оголошувались перерви до 30.11.2006 та до 21.12.2006.
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2005 року Запорізький центр перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій звернувся з позовом до Апеляційного суду Запорізької області, згідно якого, уточнивши в ході розгляду справи свої вимоги, просив стягнути з відповідача 40749,54 грн. заборгованості.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 26.01.2006 у справі № 17/287 позов задоволено частково. Стягнено з Апеляційного суду Запорізької області на користь Запорізького центру перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій 40749,54 грн. основного боргу. В решті частині в позові відмовлено.
Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 08.06.2006, за тією ж справою, вищезазначене судове рішення скасовано. В позові відмовлено. Визнано недійсним договір № 007/7 від 01.02.2001 з 29.04.2005.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову апеляційного суду від 08.06.2006, а рішення господарського суду першої інстанції від 26.01.2006 залишити без змін. Скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм процесуального та матеріального права, зокрема, ст.ст. 1, 12, 33, 35, 83 ГПК України, ст.ст. 96, 215, 319, 321 ЦК України, ст.ст. 4, 48 Закону України “Про власність”.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу –без задоволення.
Заслухавши доповідача, вислухавши пояснення представників відповідача, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм процесуального та матеріального права, колегія суддів Вищого господарського суду України знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково.
До такого висновку суд дійшов на підставі наступного.
Як встановлено апеляційним судом, 01.02.2001 сторони уклали між собою договір оренди відносно нерухомого майна, власником якого є територіальна громада сіл, селищ та міст Запорізької області, та яке було закріплене за позивачем на праві оперативного управління.
Відповідно до цього договору, а також укладених до нього додаткових угод, відповідач отримав в оренду нежитлове приміщення загальною площею 1252 м2, що знаходиться у будинку № 162, по проспекту Леніна у м. Запоріжжі. Того ж дня, на виконання прийнятих на себе зобов`язань, сторони уклали договір про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, згідно якого позивач зобов`язався надавати комунальні послуги, а відповідач приймати їх та оплачувати на підставі виставлених рахунків.
За домовленістю сторін дію зазначених договорів було продовжено також на 2002-2005 роки.
Судом також встановлено, що за надані комунальні послуги та експлуатаційні витрати пов`язані з утриманням орендованих приміщень, позивач виставляв перед відповідачем в узгодженому між сторонами порядку рахунки, які останній оплачував частково, внаслідок чого у період з листопаду 2002 по серпень 2005 років за відповідачем виникла заборгованість, яка станом на 01.01.2006 склала 40749,54 грн.
Як вбачається із змісту оспорюваної постанови, апеляційний суд на підставі ст. 83 ГПК України визнав недійсним укладений між сторонами договір про відшкодування комунальних та експлуатаційних витрат та у цьому ж зв`язку відмовив позивачу у задоволенні заявлених ним вимог. Приймаючи таке рішення суд виходив з того, що вищезазначений договір суперечить рішенню господарського суду м. Києва від 19.04.2005, постановленому у справі № 5/6 за позовом Апеляційного суду Запорізької області до Запорізької обласної державної адміністрації про спонукання до вчинення дій, яке набуло законної сили та згідно якого державну адміністрацію було зобов`язано, на виконання Положення про порядок передачі судам службових приміщень, затвердженого Постановою КМ України від 12.02.1996 № 197, передати на баланс Апеляційного суду Запорізької області приміщення, що знаходиться по проспекту Леніна, 162 у м. Запоріжжі.
З такими висновками суду погодитись не можна.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, з якої і виходив апеляційний суд при винесенні оскаржуваної постанови, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин є оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним.
В даному випадку, застосовуючи вищезазначену норму цивільного законодавства, суд не дотримався вимог, які нею ж і передбачені, а зокрема не прийняв до уваги ту обставину, що жодна з сторін, як це випливає з наявних матеріалів справи, не тільки не заявляла вимог про визнання вищезазначеного договору, як оспорюваного правочину, недійсним, але й не посилалась на пов`язані з цим обставини у своїх поясненнях щодо того позову, який був заявлений по справі. Суд також не врахував, що застосування вимог ч. 3 ст. 215 ЦК України є можливим за умови, коли дійсність правочину заперечується на підставах, що встановлені законом, а отже, застосовуючи наведену норму права, він повинен був встановити та зазначити в своєму рішенні які саме правові підстави, що визначені законом, він використовує при визнанні договору недійсним.
У цьому ж зв`язку суду, який визнав недійсним договір, укладений 01.02.2001, належало мати на увазі, що визнання оспорюваного правочину недійсним за ст. 215 ч. 3 ЦК України є можливим лише в межах строку позовної давності і питання про поновлення цього строку могло бути ним вирішене лише в тому порядку, який визначений законом.
З урахуванням вищенаведеного у апеляційного суду, при розгляді спору про стягнення суми боргу за договірними зобов`язаннями, не було підстав для застосування вимог, передбачених п. 1 ст. 83 ГПК України. Тим більше, що цією процесуальною нормою передбачається право суду визнати недійсним пов`язаний з предметом спору договір не в будь-яких випадках, а тільки тоді, коли він суперечить законодавству, а таких обставин, з огляду на законодавство, що діяло на час укладання зазначеного договору, судом, як це вбачається із змісту оскаржуваної постанови, встановлено не було.
Крім того. Як це вбачається з наявних матеріалів справи, відповідач, заперечуючи проти позову, крім іншого, посилався на те, що будучи особою, яка фінансується за рахунок державного бюджету, він не здійснює господарської діяльності і мав можливість виконувати свої договірні зобов`язання виключно в межах тих коштів, які отримував від держави, а також зазначав, що внаслідок саме цієї обставини він був позбавлений можливості розраховуватись з позивачем за договором в повному обсязі.
Наведеним поясненням відповідача ні апеляційний суд, ні суд першої інстанції, який в ході розгляду справи дійшов до протилежних висновків, не приділили належної уваги, не перевірили їх обґрунтованість та не з`ясували наявність процесуальних підстав для притягнення до участі у справі також й інших осіб.
В той же час, відповідно до вимог ст. 39 Закону України “Про власність”, який судами не був прийнятий до уваги, державна установа відповідає за своїми зобов`язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи коштів відповідальність за її зобов`язаннями несе власник. Оскільки, з урахуванням наведеного, не можна дійти до висновку про те, що суди при розгляді справи повно встановили її фактичні обставини, постановлені по справі рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
В ході такого суду належить врахувати вищенаведені недоліки, повно встановити коло тих осіб, які мають безпосереднє відношення до предмету спору, прав і інтересів яких може торкнутися судове рішення, що має бути постановлене у майбутньому. Залучити цих осіб до участі у справі, витребувати у них докази щодо їхньої причетності до предмету спору. Перевірити обґрунтованість заявлених по справі вимог та висунутих проти них заперечень. Наданим по справі доказам дати належну оцінку та, в залежності від встановленого, прийняти відповідне рішення, виклавши згідно вимог процесуального законодавства.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Запорізького центру перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 08.06.2006, рішення господарського суду Запорізької області від 26.01.2006 у справі № 17/287 скасувати.
Справу передати до господарського суду Запорізької області на новий розгляд в іншому складі суддів.
Головуючий Остапенко М.І.
Суддя Харченко В.М.
Суддя Борденюк Є.М.