Ухвала

іменем україни

15 жовтня 2014 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Олійник А.С.,

суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,

Парінової І.К., Савченко В.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4), мотивуючи вимоги тим, що у травні 2007 року між сторонами укладено договір № 01/2007 про спільну діяльність у будівництві адміністративної будівлі. За умовами договору позивач зобов'язався здійснити повне фінансування будівництва в розмірі 1 000 000 грн, а відповідач - надати для будівництва земельну ділянку, забезпечити розробку проектної документації, здійснити будівництва об'єкта та забезпечити введення його в експлуатацію, реєстрацію права власності на результат спільної діяльності. Також згідно з умовами договору результат діяльності підлягав розподілу шляхом передачі ОСОБА_3 - 90% (9/10) адміністративних будівель, а ОСОБА_4 - 10% (1/10). Договором передбачалось завершення будівництва до 01 січня 2011 року. Позивач вказав, що свої зобов'язання за договором він виконав, зокрема здійснив повне фінансування будівництва, надавши 999 130 грн 35 коп., що підтверджується розписками відповідача. Проте, ОСОБА_4 свої зобов'язання виконав не в повному обсязі, зокрема, актом про виконання договору, складеним 14 січня 2011 року, встановлено, що ФОП ОСОБА_4 не виконав своїх зобов'язань щодо введення об'єкта в експлуатацію та реєстрації права власності в порядку розподілу результатів спільної діяльності. Посилаючись на те, що протягом 2011 - 2013 років відповідач уникав виконання вказаних зобов'язань, позивач просив визнати за ним право власності на 9/10 частини адміністративної будівлі, загальною площею 1173,9 кв. м, що позначена в плані літ. «Д1», розташована по АДРЕСА_1.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ним право власності на 9/10 частин адміністративної будівлі, загальною площею 1173,9 кв. м, що позначена в плані літ. «Д1» та розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2014 року рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2014 року скасовано. Ухвалено нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 17 травня 2007 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 укладено договір № 01/2007 про спільну діяльність у будівництві адміністративної будівлі (а.с. 6 - 10).

Згідно розділу II договору, ОСОБА_3 (інвестор) зобов'язався здійснити повне фінансування будівництва адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, а ФОП ОСОБА_4 (забудовник) - надати для будівництва земельну ділянку, забезпечити розробку проектної документації, здійснити будівництво об'єкта, забезпечити введення в експлуатацію та реєстрацію права власності на результат спільної діяльності. При цьому відповідно до п. 5.2 договору, інвестору (ОСОБА_3) буде належати 90% (9/10адміністративних приміщень, а забудовнику (ФОП ОСОБА_4) - 10% (1/10).

Строк завершення будівництва сторонами встановлено до 01 січня 2011 року (пункт 6.3 договору).

На виконання договору ОСОБА_3 здійснив повне фінансування будівництва, надавши 999 130 грн 35 коп., що підтверджується відповідними розписками ОСОБА_4 (а.с.11 - 14).

14 січня 2011 року сторонами складено акт про виконання договору спільної діяльності, яким зафіксовано, що ФОП ОСОБА_4 не в повному обсязі виконав свої зобов'язання за договором, зокрема, щодо введення об'єкта в експлуатацію та реєстрацію права власності на адміністративну будівлю в порядку розподілу результатів спільної діяльності. Також сторонами узгоджено, що невиконані зобов'язання ФОП ОСОБА_4 виконає до 01 квітня 2011 року (а.с. 19).

У зазначений договором строк відповідачем не виконано зобов'язання щодо введення об'єкта в експлуатацію та реєстрації права власності на спірну будівлю відповідно до умов договору.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, виходячи з того, що спірний об'єкт збудовано в результаті спільної діяльності ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_3, останній повністю виконав свої зобов'язання щодо фінансування будівництва адміністративної будівлі, а відповідач ухиляється від розподілу результатів спільної діяльності та використовує збудований об'єкт на власний розсуд.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд керувався ст. 392 ЦК України та зазначив, що позивачем у справі про визнання права власності може бути лише особа, яка вже є власником, однак його права оспорюються або не визнаються. При цьому, суд вказав, що законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно чи об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку.

Такі висновки апеляційного суду відповідають вимогам закону та ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Порядок та умови набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва врегульовані положеннями ст. 331 ЦК України, відповідно до ч. 2 якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Зазначена стаття ЦК України не передбачає можливості виникнення права власності на новостворене нерухоме майно за рішенням суду.

Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом України у постанові № 6-131цс14 від 05 лютого 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

За змістом ч. 1 ст. 182, ч. 2 ст. 331 ЦК України та ч. 3 ст. 3, ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав» право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після завершення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, та державної реєстрації права власності.

Таким чином до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

Розділом VI договору про спільну діяльність встановлено обов'язки сторін для досягнення результатів спільної діяльності, п. 6.2.4 якого ФОП ОСОБА_4 зобов'язаний власними силами та за свій рахунок здійснити всі необхідні заходи для введення об'єкта в експлуатацію та реєстрацію прав власності на результат спільної діяльності за інвестором та забудовником.

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, встановивши у відповідності зі ст. ст. 10, 60, 214, 303, 315 ЦПК України, фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, перевіривши надані у справі докази на предмет їх достатності, допустимості та належності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову з урахуванням того, що спірне нежитлове приміщення не введено в експлуатацію та стосовно нього не здійснено державну реєстрацію як на завершений об'єкт будівництва.

Згідно з вимогами ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої інстанції або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставинами, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий А.С. Олійник

Судді: В.І. Амелін

В.П. Гончар

І.К. Парінова

В.О. Савченко