Номер провадження: 22-ц/785/6067/14

Головуючий у першій інстанції Кравчук Т. С.

Доповідач Сватаненко В. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2014 року

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі: головуючого - Сватаненка В.І.

суддів - Суворова В.О., Черевка П.М.,

за участю секретаря - Добряк Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «РВ Лізінг», Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» - «Про поділ майна подружжя», за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «РВ Лізінг», Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» - «Про поділ сумісно нажитого майна подружжя, визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на нерухоме майно, виселення, вселення в квартиру», за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 - «Про визнання добросовісним набувачем», -

ВСТАНОВИЛА:

30.01.2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, який у подальшому був уточнений та вимоги по якому були збільшені, по якому остаточно просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1, право власності на паркінги № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2, право власності на нежиле приміщення - магазин непродовольчих товарів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, право власності на нежиле приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_4; визнати за відповідачем ОСОБА_4 право власності на нежиле приміщення АДРЕСА_5.

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_3 посилалась на те, що з 17.09.2004 року перебувала у шлюбі із відповідачем ОСОБА_4, від якого народилися двоє дітей - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, які знаходяться на її утриманні. За період шлюбу позивачем та відповідачем придбано вищезазначене нерухоме майно, право власності на яке зареєстровано за відповідачем. Позивач вважає зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя та у зв'язку з виниклою заборгованістю відповідача перед нею щодо виплати аліментів за рішенням Приморського районного суду м. Одеси у розмірі 17954,73 грн., вважає, що її особистою власністю є зазначене нерухоме майно, тому просить визнати за нею право власності.

13.04.2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, який у подальшому був доповнений та вимоги по якому були збільшені, по якому остаточно просив поділити між ним та позивачем за первісним позовом ОСОБА_3 майно, набуте ними за час шлюбу, та є їх спільною сумісною власністю, а сааме: квартиру АДРЕСА_2 наступним чином: визнати за ним право власності на ? частину квартиру та за позивачем визнати право власності на ? частину вказаної квартири, визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування даної квартири, укладений 18.11.2011 року між ним та позивачем, витребувати зазначену квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та визнати за ним право власності на дану квартиру, виселивши з квартири ОСОБА_5 та вселити його до даної спірної квартири.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_4 посилався на те, що 17.09.2004 року між ним та ОСОБА_3 був укладений шлюб, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_2. 18.11.2011 року він з ОСОБА_3 уклав нотаріально посвідчений договір дарування вказаної квартири. 29.07.2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу даної квартири. ОСОБА_4 посилався на те, що його волевиявлення при укладенні вищезазначеного договору дарування не було вільним та не відповідало його волі, тому договір дарування квартири від 18.11.2011 року є недійсним у зв'язку з тим, що на момент укладення цього договору він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Також, ОСОБА_4 вважав, що у зв'язку з тим, що вище зазначена квартира вибула з його власності поза його волі за невідплатним договором, не зважаючи на те, що ОСОБА_5 є добросовісним набувачем квартири, квартира підлягає витребуванню з її незаконного володіння, за ним повинно бути визнано право власності на квартиру, він повинен бути вселений в квартиру, а новий власник ОСОБА_5 повинна бути виселена з квартири.

09.01.2014 року ОСОБА_5 звернулась до суду із зазначеним зустрічним позовом, по якому просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_2, посилаючись на те, що між нею та ОСОБА_3 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу цієї квартири, у зв'язку з чим вона вважає себе добросовісним набувачем цієї квартири, не зважаючи на те, що жодна з осіб це не оспорює.

Вказані позови були об'єднанні до одного провадження.

ОСОБА_3 та її представник позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити, позовні вимоги ОСОБА_4 не визнали, заперечували проти їх задоволення, позов ОСОБА_5 визнали, не заперечували проти його задоволення.

Представник ОСОБА_4 позов свого довірителя підтримав, просив його задовольнити, позов ОСОБА_3 не визнав, заперечував проти його задоволення та не заперечував проти задоволення позову ОСОБА_5

Представник ОСОБА_5 позов свого довірителя підтримав, просив його задовольнити, позов ОСОБА_4 не визнав, заперечував проти його задоволення, питання за позовом ОСОБА_3 залишив на розсуд суду, оскільки дані позовні вимоги не зачіпали інтереси ОСОБА_5

Інші учасники справи, а саме ТОВ «РВ Лізінг», ПАТ «Родовід Банк», приватний нотаріус ОМНО ОСОБА_6, приватний нотаріус КМНО ОСОБА_7 до суду не з'явилися, були повідомлені судом належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомили, за виключенням нотаріусів, які просили слухати справу за їх відсутності.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30.04.2014 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_4 частково задоволений, визнаний недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 18.11.2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, та посвідчений приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_6; витребувана дана квартира з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та повернута вказана квартира у власність ОСОБА_4, зобов'язано ОСОБА_5 звільнити зазначену квартиру та вселено до вищезазначеної квартири ОСОБА_4, в решті позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

26.05.2014 року ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу на вказане рішення суду, по якій просить рішення районного суду скасувати, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_5, та про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення районного суду, а також на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення слід скасувати у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 та в цій частині слід ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати або змінити рішення суду.

Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення відповідає частково.

Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України, під час ухвалення судового рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правових відносин та інші.

Оцінка зібраних по справі доказів має здійснюватися за правилами, передбаченими ст. 212 ЦПК України з врахуванням положень ст. ст. 57-66 ЦПК України.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 ЦПК України.

Таким чином, суд, розглядаючи цивільну справу у порядку позовного провадження, повинен повно і всебічно з'ясувати фактичні обставини справи, однак не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог та тієї доказової бази, яка сформована за рахунок доказів, поданих до суду самими учасниками процесу.

Згідно до п.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно до ст. 11 ЦПК України, розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Судом встановлені наступні фактичні обставини у справі.

З 17.09.2004 року сторони у справі перебувала у шлюбі, від якого народилися двоє дітей - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2. 7 березня 2012 року рішенням суду шлюб був розірваний. Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 отримала прізвище ОСОБА_3.

Розглядаючи вимоги ОСОБА_3 про поділ подружнього майна суд першої інстанції правильно керувався вимогами Сімейного кодексу України та роз'ясненнями Верховного Суду України, наданими у відповідних постановах.

Постановою Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», в п. 23, було роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відмовляючи у задоволенні ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, районний суд виходив з положень Сімейного кодексу України, а саме: ч.1 ст.60 СК України про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), і ч.1 ст.57 СК України, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Тобто при вирішенні питання про наявность факту належності майна на праві спільної сумісної власності подружжю пілягать доказуванню перш за все такі обставини: придбання майна у шлюбі, придбання майна за відплатним договором, придбання майна не за власні кошти одного з подружжя.

Однак у порушення наведених вимог закону позивач не навела фактичних обставин придбання у шлюбі майна, його обсяг і вартість, встановлення факту належності перерахованого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, які частки належать кожному із подружжя.

Відповідно до ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

У такому випадку у позовних вимогах має бути зазначено: про поділ спільно нажитого майна подружжя з вказівкою на частки у яких сторона вважає за необхідне поділити майно, та наявність вартості усього майна як в цілому, так і окремо по кожному об'єкту.

Однак позивач за первісним позовом ОСОБА_3 не надала до суду позовних вимог про поділ спільно нажитого майна подружжя, не зазначила у позові розмір часток у яких вона вважає за необхідне розділити це майно, не надала суду жодного доказу вартості цього майна як в цілому, так і окремо по кожному об'єкту, а заявила вимоги про визнання за нею права власності, що не передбачено законом. Такі обставини у сукупності, у сенсі положень ст. 11 УПК України, не надавали районному суду можливості вирішити питання про поділ майна у зв'язку з відсутності такої позовної вимоги та відсутності необхідних доказів для цього.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до положень ст. 60 ЦПК України суд не має передбачених законом повноважень з власної ініціативи на встановлення юридичних фактів, що не визнаються іншою стороною; на розгляд позовних вимог, що не заявлялися сторонами; на проведення будь яких процесуальних дій пов'язаних з одержанням доказів у справі, які необхідні для вирішення справи в суді по суті спору без наявності у справі позовних вимог сторін про це та у відсутності клопотань чи заяв про витребування доказів, про забезпечення доказів, про призначення експертиз та інше.

Отже, з матеріалів цивільної справи вбачається що, позивач ОСОБА_3 не просить суд встановити факт належності вище перерахованого нерухомого майна до об'єктів права спільної сумісної власності, не надає суду необхідних доказів для вирішення цього питання та не звертається до суду за допомогою для витребування цих доказів. Одночасно з цим, вона не просить суд розділити спільно нажите майно подружжя, не зазначає частки у яких вона вважає за необхідне розділити це майно, не надає суду необхідних доказів для вирішення цього питання, та не звертається до суду за допомогою для витребування цих доказів, наприклад шляхом призначення відповідної судової будівельної експертизи для визначення вартості майна як в цілому так і окремо по кожному об'єкту.

Тому, колегія суддів вважає, що, примаючи до уваги вище наведені підстави, суд першої інстанції, розглядаючи справу в межах ппозовних вимог, правильно відмовив ОСОБА_3 у задоволенні позову про поділ спільного майна подружжя у зв'язку з його недоведеністю.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно розглянув зустрічний позов ОСОБА_4, задовольнивши його у повному обсязі.

З обставин цього позову вбачається, що згідно Свідоцтва про право власності серії САС №717225 від 22.09.2009 року, видане Головним управлінням житлового забезпечення м. Києва (наказ №1434-С/КІ від 18.09.2009 року), ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_2. У встановленому законом порядку право власності ОСОБА_4 було зареєстровано в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» в книзі 616-50, номер запису 45948, про що йому видано Витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно на бланку серії СЕБ №529180 за №31841945 від 28.10.2011 року.

18.11.2011 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_3 договір дарування зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6

У подальшому, 29.07.2013 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_5 вказану квартиру, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 922.

ОСОБА_4 вважав, що його волевиявлення при укладенні договору дарування не було вільним та не відповідало його волі, тому договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 18.11.2011 року, є недійсним у зв'язку з тим, що на момент укладення цього договору він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Стосовно психічного стану ОСОБА_4 на час укладання договору надали свідчення свідки ОСОБА_13, ОСОБА_2, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16

Згідно акту № 142, призначеної та проведеної у даній цивільній справі комплексної амбулаторної судово психолого-психіатричної експертизи Комунальної установи «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я», від 26.03.2014 року, ОСОБА_4, 1980 року народження, зареєстрований по АДРЕСА_6, в силу свого стану здоров'я, особистої організації і психічного стану абсолютно не може розуміти значення своїх дій, які мають юридичні наслідки, і абсолютно не може керувати ними. ОСОБА_4, за своїм психічним станом абсолютно не може вірно розуміти характер і значення своїх дій і абсолютно не може керуватися своїми діями, які носять юридичний характер та тягнуть за собою соціальні наслідки (складання правових актів купівлі-продажу, дарування, заповіти, кредитування іпотеки, і т.д.). ОСОБА_4, абсолютно не міг розуміти значення своїх дій і абсолютно не міг керуватися ними в момент укладення договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 18.11.2011 року, укладений між ОСОБА_4, та ОСОБА_3, у тому числі 18.11.2011 року, страждав хронічним стійким психічним розладом у формі рекурентної (періодичної) шизофренії, шизоефектний варіант, змішаний (біполярний) ефективний тип зі здатністю вживати наркотичні засоби (марихуана), що абсолютно виключає здатність ОСОБА_4 розуміти значення своїх дій і керуватися ними.

Відповідно до ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно роз'яснень Верховного Суду України, наведених у Постанові Пленуму від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», і викладених у п. 16 - правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.

Суд першої інстанції вірно керувався зазначеними нормами матеріального права і роз'ясненнями Верховного Суду України даної категорії справ та прийшов до висновку, що на момент укладення договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 18.11.2011 року, ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, тому цей договір є недійсним з відповідними правовими наслідками визначеними ст.216 ЦК України.

Оскільки на час розгляду справи ОСОБА_3 не є власником спірної квартири, так як продала квартиру ОСОБА_5, то зазначена квартира підлягає витребуванню у власність ОСОБА_4 з чужого незаконного володіння ОСОБА_5

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно до наведеної норми матеріального права, у разі визнання судом недйсним договору дарування спірної квартири, ОСОБА_4 має право витребувати цю квартиру у добросовісного набувача - відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_5, так як квартира вибула з його власності поза його волі, що встановлено вище наведеними доказами у справі.

Зазначена правова позиція обрання шляху поновлення свого порушеного права позивача за зустрічним позовом - ОСОБА_4, відповідає роз'ясненням, які надав Верховний Суд України у п.п.7, 10 Постанови Пленуму від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», так як правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_2 задоволенню не підлягає, так як він вже є власником цієї квартири на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 від 22.09.2009 року. Дане Свідоцтво судом не було визнано недійсним та його ніхто не оспорює. Отже, у разі визнання недійсним договору дарування квартири від 18.11.2011 року наступають правові наслідки визначені ст.216 ЦК України (реституція), а у зв'язку з відчуженням квартири добросовісному набувачеві ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 29.07.2013 року наступають правові наслідки визначені ст.388 ЦК України (віндикація). Тому, належним способом захисту права власності ОСОБА_4 повернення даної квартири №268 у власність ОСОБА_4

Відповідно до вимог ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України районний суд обгрунтовано вважав за можливе частково задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 про його вселення в квартиру та виселення з квартири відповідача ОСОБА_5, а саме зобов'язати ОСОБА_5 звільнити квартиру та вселити до квартири ОСОБА_4, так як саме таким чином підлягає захисту цивільне право ( право власності) ОСОБА_4 у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_2.

Колегія суддів також зазначає, що районний суд правильно відмовив ОСОБА_4 в поділі наведеної квартири, яка є їх спільною сумісною власністю, оскільки належним способом захисту цього права є визнання договору недійсним та витребування майна.

В даному випадку ОСОБА_4 у 2011 році фактично подарував ОСОБА_3 свою ? частину квартири, а ОСОБА_3 у 2013 році вже продала належну її ? подружню частину і подаровану її другу частину, тому витребуванню підлягає подарована ОСОБА_4 його частина по недійсному договору та ? частина самої ОСОБА_3, яка була нею продана разом із частиною іншого подружжя.

Що стосується відмови судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, то колегія суддів зазначає наступне.

Суд першої інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову, однак помилково посилався як на підставу відмови у задоволенні позову у зв'язку з недоведеністю ОСОБА_5 порушення її прав, свобод чи інтересів, чи не визнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів.

Фактично належною правовою підставою для відмови у задоволенні даного зустрічного позову є та підстава, що діючий ЦК України не передбачає такий спосіб захисту права - як визнання особи добросовісним набувачем майна або майнових прав.

Захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.

За змістом ст. 388 ЦК України добросовісним вважається придбання майна не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 цього Кодексу, які дають право витребувати майно від добросовісного набувача, однак ОСОБА_5 із таким позовом до суду не зверталась.

Отже, рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307 ч.1 п.2, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнитм частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2014 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили.

Судді апеляційного суду

Одеської області В.І. Сватаненко

В.О.Суворов

П.М. Черевко

22.10.2014 року м. Одеса