Справа № 127/16129/14-ц

Провадження № 2/127/5460/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2014 року Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого - судді Сичук М. М.,

при секретарі Шведа О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 за участю третіх осіб фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, МРЕВ УДАІ УМВС України у Вінницькій області про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля шляхом укладення довідки-рахунку, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за участю третіх осіб фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, МРЕВ УДАІ УМВС України у Вінницькій області про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля шляхом укладення довідки-рахунку.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 09.07.1999 року по 05.04.2013 року. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25.03.2013 року шлюб між сторонами було розірвано.

В період шлюбу, за біржовою угодою Г07042502 від 25.04.2007 року, сторонами був придбаний вантажний автомобіль "МАN 8.163", 1999 року випуску.

26.05.2007 року вказаний автомобіль було зареєстровано у Вінницькому МРЕВ на ім"я ОСОБА_2, видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2.

ОСОБА_1 стало відомо, що ОСОБА_2 має намір переоформити автомобіль на іншу особу, у зв"язку із чим останній зняв його з реєстрації в органах МРЕВ, без погодження із позивачем. Даний факт став підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про поділ спільно нажитого майна подружжя.

Ухвалою суду від 15.07.2014 року з метою безпечення позову було накладено арешт на спірний автомобіль.

Пізніше позивачу стало відомо, що 26.06.2014 року спірний автомобіль був знятий з обліку ОСОБА_2, а 22.07.2014 року був укладений правочин купівлі-продажу автомобіля між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 через ФОП ОСОБА_5, шляхом укладення довідки-рахунку серії ВІА №572230. Автомобіль зареєстровано в МРЕВ УДАІ УМВС України у Вінницькій області за новим власником ОСОБА_3

Тоді стало відомо, що представники ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі довіреності ОСОБА_2 від 15.09.2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6, здійснили продаж спірного автомобіля діючи в своїх інтересах.

Тому позивач змушена звернутись із даним позовом до суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу вантажного автомобіля "МАN 8.163", 1999 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22.07.2014 року через ФОП ОСОБА_5, шляхом укладення довідки-рахунку серії ВІА №572230 та скасування державної реєстрації вантажного автомобіля за ОСОБА_3

В ході судового розгляду в якості співвідповідача залучено ОСОБА_4

Позивач ОСОБА_1 та її представники в судовому засіданні позов підтримали з підстав, зазначених в позовній заяві. Також звернули увагу, що автомобіль був проданий в період накладення арешту, що є окремою підставою для задоволення позову.

Відповідач ОСОБА_2 та його представники в судовому засіданні заперечили проти позову з тих підстав, що позивачу було відомо про реалізацію транспортного засобу "за довіреністю" ще в період шлюбу, отримані кошти були витрачені в інтересах сімї.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, повідомив суду, що у нього були повноваження на переоформлення спірного автомобіля в органах МРЕО ДАІ.

Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечив, повідомив суду, що кошти за видачу Генеральної довіреності від 15.09.2010 року передав ОСОБА_2, в присутності його дружини ОСОБА_1

Представник третьої особи МРЕВ ДАІ Зонік С.І. в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, повідомила суд, що право розпорядження автомобілем марки «МАN 8.163» 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виникло на підставі Генеральної довіреності від 15.09.2010 року, виданої ОСОБА_2., відповідно до чого, при зверненні ОСОБА_4 до МРЕО ДАІ із заявою про «Зняття з обліку для реалізації» вказаного автомобіля та при зверненні ОСОБА_3 до органів ДАІ із відповідною заявою про «Вторинну реєстрацію ТЗ, придбаного в торгівельній організації», останні використали надані їм повноваження. З цих підстав, просила суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Третя особа фізична особа-підприємець ОСОБА_5 в судове засідання не зявився, хоча належним чином повідомлявся про час та місце судового розгляду, в зв'язку з чим суд розглянув справу у його відсутність.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, вивчивши матеріали цивільної справи, та надавши їм належну правову оцінку, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25.03.2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. В даному рішенні зазначено, що шлюб між сторонами було зареєстровано 09.07.1999 року (а.с. 5).

Згідно облікової картки приватного ТЗ 20.07.2007 року за ОСОБА_2 було зареєстровано вантажний автомобіль "МАN 8.163", 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 (а.с. 6).

Судом встановлено, що в період шлюбу 15.09.2010 року ОСОБА_2 склав довіреність на ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на належний йому автомобіль марки "МАN 8.163", тип - фургон - С, із правом подавати, одержанням усіх без винятку необхідних документів, розписуватися за власника автомобіля, підписувати правочини, тощо (а.с. 74).

На підставі даної довіреності 01.03.2013 року ОСОБА_3 було укладено Договори транспортного експедитування № 666, № 227 (а.с. 75-86) та відповідно отримано товарно-транспортні накладні №97679, №98423 від 21.05.2014 року (а.с.87-88). Тобто останні вже почали користуватися даним автомобілем.

25.06.2014 року ОСОБА_4 звернувся до ДАІ із відповідною заявою про "Зняття з обліку для реалізації" автомобіля марки "МАN 8.163" 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 (а.с. 97-98).

Та 22.07.2014 року ОСОБА_3 звернувся до ДАІ із відповідною заявою про "Вторинну реєстрацію ТЗ, придбаного в торгівельній організації" (а.с. 93-94). Вже після розірвання шлюбу між сторонами, 22.07.2014 року ФОП ОСОБА_5 було складено довідку-рахунок, на ім"я власника ОСОБА_3 на автомобіль марки "МАN 8.163" 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1, із зазначенням вартості автомобіля та правом користування ОСОБА_4 (а.с. 9).

Згідно повідомлення від 05.08.2014 року № 9/10862 на транспортний засіб марки "МАN 8.163" 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1, в НАІС ДДАІ накладено арешт 22.07.2014 року, власником зазначено ОСОБА_3 (а.с. 36).

Вказану довідку-рахунок від 22.07.2014 року позивач вважає недійсною, оскільки нею порушено її право власності, своєї згоди на її укладення вона не надавала.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 11 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92). У статті 3 СК України встановлено, що сім'я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

Рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Кодексу про шлюб та сімю, Сімейного кодексу та Цивільного кодексу України. Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Але судом встановлено, що шлюб між сторонами було офіційно розірвано 25.03.2013 року, в період шлюбу ОСОБА_2 було складено зазначену вище Довіреність від 15.09.2010 року. А вже спірну довідку було видано 22.07.2014 року на ім"я ОСОБА_3, в свою чергу ОСОБА_8 ніякого відношення до її складення не мав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочинну є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч. 1-3, 5, ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочинну має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як зазначив Пленум Верховного Суду України в п. 7 Постанови № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

У п. 10 Постанови зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

П. 4 даної Постанови зазначає, що відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Доказів того, що спільний автомобіль було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння, було викрадене у власника або у особи, якій він передав майно у володіння або вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння не з їхньої волі іншим шляхом, матеріали справи не містять і в ході судового розгляду сторонами не надавалися, тобто ОСОБА_3 виходячи з змісту ст. 388 ЦК України являється добросовісним набувачем.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка зберігає майно, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача.

Підстав для визнання правочину недійсним судом не знайдено. ОСОБА_3 на підставі Довіреності користувався спірним автомобілем на законних підставах, дана довіреність передбачала укладення правочинів, зняття або ставлення на облік автомобіля, з реалізацією прав власника автомобіля, тощо, а тому останній мав право на укладення довідки-рахунку на своє ім"я, так як даний автомобіль вже йому фактично належав, а тому жодного відношення до спільної сумісної власності подружжя не мав. Доказом того є особисті пояснення ОСОБА_3, надані в ході судового розгляду справи, а також наявні в матеріалах справи Договори транспортного експедирування № 666, № 227 (а.с. 75-86) та товарно-транспортні накладні № 97679, № 98423 від 21.05.2014 року (а.с.87-88), що підтверджують факт користування даним автомобілем ОСОБА_3

Крім того, у відповідності до вимог ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Слід зазначити, що положеннями статті 60 СК України та роз'ясненнями, які містяться в пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсними та поділ спільного майна подружжя", визначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час їх придбання, у зв'язку чим, суд вважає, що вантажний автомобіль марки "МАN 8.163" 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1, не є спільною сумісною власністю подружжя, так як перейшов у розпорядження ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі довіреності ще в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 При цьому нотаріально посвідчена довіреність від 21 листопаді 2013 року судом не оспорена.

Таким чином, спірна довідка-рахунок було складена ОСОБА_3 після припинення шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а тому відповідно до ст. 57, ч. 4 ст. 65 СК України та роз'яснень, які містяться в пункті 23 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, де зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання, суд приходить до висновку, що в даному випадку спірне майно не було спільною сумісною власністю подружжя. З огляду на зазначене є безпідставними та не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля шляхом укладення довідки-рахунку, оскільки дане майно не було власністю подружжя, та відповідачем надавались документи, які не перешкоджали його укладенню.

Згідно з ЦК України особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним (ст.ст.215-235 ЦК України).

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач в силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

У відповідності до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи на підставі наданих сторонами доказів. Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Стаття 58 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

За правилами ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з вимогами ст. 369 ЦК України, розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до п. 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. N 1388, - довідка-рахунок є документом, що підтверджує правомірність придбання транспортного засобу, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є засвідчені підписом відповідної посадової особи, що скріплений печаткою за формою згідно з додатком 1, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери.

Розглядаючи спір у межах позовних вимог суд зазначає, що довідка-рахунок не може бути визнана судом недійсною з підстав недійсності правочинів, оскільки довідка-рахунок по своїй суті не є правочином, а є документом, що підтверджує правомірність придбання транспортного засобу.

Цивільним кодексом України не передбачено визнання недійсними документів, з підстав недійсності правочинів.

Водночас, доводи ОСОБА_1 про те, що спірний автомобіль є для неї цінним майном, спростовуються поясненнями як ОСОБА_3, ОСОБА_4, які повідомили суд, що користуються автомобілем з часу оформлення довіреності від 15.09.2010 року, так і поясненнями самої ОСОБА_1, яка фактично підтвердила вказані обставини.

Крім того, відповідно до рішення Апеляційного суду Вінницької області від 24 червня 2014 року, залишеного без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 серпня 2014 року, у цивільній справі № 127/7443/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. З нього вбачається, що заявляючи в листопаді 2013 року зустрічний позов до ОСОБА_2, ОСОБА_1 особисто вказала вичерпний перелік всього майна, набутого (нажитого) за час шлюбу, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1, однак автомобіль марки «MAN 8.163», 1999 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 як спільно нажите майно подружжя не зазначався та до складу такого майна включений не був.

Суд звертає увагу, що згідно наданих доказів в період перебування в шлюбі згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 квітня 2011 року на ім'я ОСОБА_2 було придбано земельну ділянку в с. Бохоникии Вінницького району (а.с. 128, 129). Також відповідно до облікової картки приватного транспортного засобу 31 липня 2012 року на ім'я ОСОБА_1 було зареєстровано вантажний автомобіль марки «Пежо експерт» (а.с. 130).

Відповідно до ст. 65 Сімейного Кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Отже, законодавець передбачив право звернення до суду за захистом у разі порушення прав одного із подружжя - співвласника майна іншим співвласником, тобто у разі, якщо між подружжям немає спільної згоди щодо розпорядження майном.

У позові зазначено, що автомобіль реалізовано без згоди дружини ОСОБА_1 Аналіз ст. 65 Сімейного Кодексу України та ст. 369 ЦК України показує, що вказані норми закону передбачають можливості захисту права спільної сумісної власності від порушень з боку інших співвласників, а не сторонніх осіб. Оцінка встановлених в судовому засіданні обставин, а саме: використання спірного автомобіля з 2010 року відповідачем ОСОБА_3, про що було достовірно відомо всім членам родини; звернення з позовом після розірвання шлюбу та поділу майна подружжя, приводить до висновку, що розпорядження спірним автомобілем відбувалося за взаємною згодою позивачів.

Зазначені обставини беззаперечно свідчать про те, що позивач втратила інтерес до спірного автомобіля як до майна, що підтверджується її ж поясненнями в судовому засіданні, що вона не цікавилась автомобілем, а її дії (накладення арешту на спірний автомобіль, звернення до суду із позовною заявою про поділ такого майна) свідчать про зловживання своїми правами, що є неприпустимим з огляду на порушення принципів справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України).

Ч. 3 ст. 238 ЦК України вказує, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Позивач у своїй позовній заяві посилається на ст. 238 ЦК України та в судовому засіданні представник позивача пояснив, що ОСОБА_4 є сином ОСОБА_3, а відповідно правочин було вчинено в своїх інтересах, так він є потенційним спадкоємцем. Разом з тим, відповідно до цієї статті представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, тому з цієї підстави також неможливо визнати недійсним оспорюваний правочин.

В судовому засіданні було встановлено, що реалізуючи автомобіль від імені позивача, ОСОБА_4 діяв у межах повноважень, наданих йому довіреністю останнього. Жодних доказів умислу відповідача діяти всупереч інтересам позивача та наявності домовленості з іншою стороною про діяльність всупереч інтересам позивача, суду не надано.

Будь-які претензії фінансового характеру щодо розрахунків між сторонами на час виникнення правовідносин відсутні. При наявності відповідних доказів позивач чи інші особи не позбавлена можливості звернутися до суду з відповідним позовом про стягнення неотриманих грошей.

За таких обставин суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та про відмову у задоволенні позову.

Посилання представників позивача на те, що автомобіль було передано в період існування арешту та порушення в зв'язку з цим вимог ст. 232 ЦК України не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки в позовній заяві такі підстави позову не зазначені та відповідно були предметом судового розгляду.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 16, 203, 215-235, 317, 368, 655, 717 ЦК України, ст.ст. 3, 60, 61, 63 СК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", Постановою Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсними та поділ спільного майна подружжя", ст. ст. 10, 11, 57-61, 212 - 215 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 за участю третіх осіб фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, МРЕВ УДАІ УМВС України у Вінницькій області про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля шляхом укладення довідки-рахунку відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Вінницької області протягом десяти днів з дня проголошення, а особами, які не були присутні при його проголошенні, протягом 10 днів з дня отримання копії рішення.

Суддя: