Справа № 263/4338/14-ц

Провадження №2/263/2099/2014

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі судді Шатілової Л.Г., при секретарі Марчук К.І., за участю представника відповідача ОСОБА_1- адвоката ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Маріуполя цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус ОСОБА_5, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеною позовною заявою до відповідачів. В обґрунтування вимог зазначив, що при розгляді цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до нього про усунення перешкод у користуванні власністю 14.04.2014 року йому стало відомо про існування договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_5 26.04.2010 року, про продаж його матір'ю ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_1 Вважає, що зазначений договір купівлі-продажу квартири є недійсним, оскільки він постійно проживав у спірній квартирі та був в ній зареєстрований. На підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 25.03.2010 року він був визнаний таким, що втратив право користування квартирою. У травні 2010 року він подав заяву до суду про скасування заочного рішення, яке було скасоване, а ухвалою суду від 31.01.2011 р. позовні вимоги були залишені без розгляду. У червні 2010 року йому стало відомо, що його мати ОСОБА_4 приватизувала спірну квартиру без його участі. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 29.06.2011 року приватизацію квартири було визнано частково недійсною та визнано за ним право власності на ? частину квартири. Тому він вважає, що договір купівлі-продажу квартири від 26.04.2010 року є недійсним, оскільки його мати продала квартиру на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, яке в подальшому було визнано недійсним. Крім того договір купівлі-продажу було зареєстровано в БТІ м. Маріуполя лише 13.04.2012 р., тобто після визнання за ним права власності на ? частку квартири. Просить поновити йому строк для звернення до суду із позовом, який ним пропущено з поважних причин та визнати договір купівлі-продажу квартири недійсним, стягнути судові витрати у солідарному порядку з відповідачів.

Позивач у судовому засіданні підтримав позовні вимоги, наполягав на їх задоволені, надав суду пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві.

Відповідач та його представник ОСОБА_2 позовні вимоги не визнали та заперечували проти позову, зазначили, що позивачеві було відомо про укладення договору купівлі-продажу квартири, позивач був присутнім у нотаріальній конторі при оформлені договору. Після підписання договору відповідачка ОСОБА_4, позивач та інші діти відповідачки залишилися у нотаріальній конторі та поділили отримані гроші від продажу квартири. При покупці квартири у спірній квартирі ніхто не проживав, квартира була у занедбаному стані та непридатна для проживання. Ще до купівлі квартири відповідачка ОСОБА_4 отримала завдаток, коштами від якого сплатила борги за комунальні платежі та отримала довідки для відчуження квартири. З 2012 року позивач ОСОБА_3 перешкоджає відповідачеві користуватися квартирою, самовільно зайняв її. На час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири були виконані всі передбачені законом умови, ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, тому просить у задоволені позові відмовити.

Відповідачка ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилася, надала суду заяву про розгляд справи за її відсутність, позовні вимоги визнала та не заперечувала проти задоволення позову.

Свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 суду пояснили, що періодично бували у спірній квартирі і бачили позивача, але мати позивача у квартирі не бачили.

Свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10, ОСОБА_11 надали суду пояснення, що бували у спірній квартирі і на той час нікого у квартирі не було, ніхто не проживав, квартира була у непридатному для проживання стані.

Суд вислухавши позивача, відповідача ОСОБА_1 та його представника, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу,укладеного26.04.2010р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та нотаріально посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_5, було продано квартиру АДРЕСА_1, вартість квартири становить 103383 грн. Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав власності від 13.04.2012 року право власності на квартиру зареєстровано на ім'я ОСОБА_1 (а.с. 35-36, 37).

На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 29.06.2011 р. приватизацію спірної квартири було визнано частково недійсною та визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.4-5).

Згідно особистого рахунку на квартиру АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_3 був зареєстрований з 05.06.1991 року по 09.04.2010 р., та на підставі рішення суду - 10.07.2012 р. (а.с. 34).

Актом ЖКП «Домовик-2» від 03.03.2010 р. встановлено, що ОСОБА_3 не має можливості проживати у квартирі АДРЕСА_1, оскільки йому перешкоджають його рідні (а.с.58).

Відповідно до витягу з реєстру права власності на нерухоме майно від 20.04.2010 року власником квартири АДРЕСА_1 зазначено ОСОБА_4 (а.с. 67). Згідно заяві відповідачки ОСОБА_4 на ім'я нотаріуса ОСОБА_5 від 26.04.2010 року право власності на спірну квартиру ОСОБА_4 набуто на підставі приватизації та особи, які могли б поставити питання про право власності на квартиру відсутні (а.с. 76).

Згідно з вимогами ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних або юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, при цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною 3 ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У відповідності до вимог ст.215 ЦК України підставою недійсності угоди є недотримання в момент укладання угоди стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цього кодексу.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка укладає правочин, повинна мати необхідний об'єм цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину повинно бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Угода повинна бути направлена на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею. Правочин, який здійснюється батьками (всиновителями), не може суперечити інтересам і правам їх малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних осіб.

Згідно до вимог із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. При цьому згідно до вимог ст.657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. (Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законом від 11.02.2010р. N 1878-VI). При цьому, право продажу товару, крім примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (ст.658 ЦК України).

Вимогами ч. 1 ст. 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Проаналізувавши наведені норми законодавства та надані докази по справі суд приходить до висновку про відсутність законних підстав для задоволення позовних вимог.

На час укладення договору купівлі-продажу відповідачка ОСОБА_4 мала право власності на спірну квартиру на підставі приватизації, яка на той момент не була скасована.

Судовим рішенням приватизацію квартири було визнано частково недійсною та визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 лише 26.09.2011 р., тобто вже після укладення договору купівлі-продажу квартири. Тому підстав для сумнівів з боку покупця щодо права власності продавця у ОСОБА_1 не виникало, з чим погоджується і суд.

Посилання позивача на ту обставину, що договір купівлі-продажу відповідачем було зареєстровано у БТІ м. Маріуполя лише 13.04.2012 року, після визнання за позивачем права власності на ? частку квартири, як на підставу для визнання правочину недійсним, суд не приймає до уваги, оскільки на підставі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу квартири укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. На підставі змін та доповнень, внесених згідно із законом України від 11.02.2010 р. N 1878-VI обов'язкової державної реєстрації договір-купівлі не потребує, як це було передбачено раніше законодавством. Правочин між сторонами відбувся вже після змін у законодавстві 26.04.2010 року, тому суд не погоджується із посиланням позивача, що право власності у відповідача виникло з моменту державної реєстрації правочину та це не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Постановою Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у п.7 зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У пункті 28 вказано, що до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК (435-15)). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК ( 435-15 ) - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Вимогами ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.

Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Та згідно п. 26 Постанови зазначено, що відповідно до положень ч.1 ст. 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Виходячи з наведених норм законодавства та судової практики, обставин справи, суд приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем. На час здійснення правочину 26.04.2010 року позивач не був співвласником спірної квартири, рішення суду, на підставі якого позивача було визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням, на той час набрало законної сили та не було скасоване. Згідно відомостей з реєстру права власності на нерухоме майно від 20.04.2010 року власником квартири АДРЕСА_1 зазначено ОСОБА_4 Відповідно до заяви відповідачки ОСОБА_4 на ім'я нотаріуса при укладені договору купівлі-продажу квартири особи, які б могли претендувати на право власності на спірну квартиру відсутні, згідно довідки ЖКП у квартирі на час її відчуження ніхто не був зареєстрованим. Відсутні відомості щодо заборони на розпорядження квартирою або наявність судового спору. Крім того позивач був зареєстрований у спірній квартирі лише у 2012 році, тобто вже після правочину. Будь-яких доказів того, що відповідачу ОСОБА_1 було відомо, що при укладені договору купівлі-продажу мати позивача - ОСОБА_4 не мала права відчужувати квартиру або це відчуження порушує чиєсь право, або відповідач ОСОБА_1 усвідомлював і бажав, допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків, суду не надано. Позивачем не доведено, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна. Суд прийшов до висновку, що навпаки вбачається на час укладення договору купівлі-продажу між відповідачами були дотримані усі вимоги законодавства та усі умови договору купівлі-продажу, а договір відповідає усім ознакам дійсності правочину.

Судом не приймається до уваги визнання позову відповідачкою ОСОБА_4 на підставі ч.4 ст. 174 ЦПК України, яка передбачає, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Крім того відповідачкою ОСОБА_4 не надано суду доказів, які обґрунтовують визнання нею позову та підтверджують, що оспорюваний правочин є недійсним.

Щодо пояснень свідків по справі, то жоден свідок не надав пояснень, як доказів по справі щодо недійсності правочину.

Також не підлягають задоволенню вимоги позивача про поновлення строку на звернення до суду. Позивачем суду не надано жодного доказу щодо поважності причин пропуску цього строку.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 60, 61, 212, 213, 215 ЦПК України, ст. ст. 15, 16, 203, 210, 215, 388, 626, 655, 657 ЦК України, Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», Постановою Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус ОСОБА_5, про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя Л.Г.Шатілова