ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23 " вересня 2014 року Справа № 5023/10593/11

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Россолов В.В., суддя Камишева Л.М. , суддя Терещенко О.І.

при секретарі Деппа - Крівіч А.О.

за участю представників:

позивача Кузіна І.В., довіреність № 9/1-9-171 від 31.12.13 р.;

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог- ФОП ОСОБА_2(особисто);

3-тя особа, яка не заявляє самостійних вимог-РВ ФДМУ по Харківській області-Антонюка В.М., довіреність № 4 від 13.01.204 р.;

1-ого відповідача-Ханін В.А.;

2-ого відповідача- Молчанова Ю.Ю., довіреність № 66-01-16/252 від 03.09.13 р., представник НТУ "ХПІ";Терещенко К.І., довіреність № 66-01-16/253 від 03.09.13 р.,Чеботарьова М.К., довіреність 66-01-16/254 від 03.09.2013 року;

прокурора-Дудника В.В., посв. № 009116 від 13.10.2012 р.;

та за позовом 3-ї особи із самостійними вимогами на предмет спору:

3-я особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору- ФОП ОСОБА_2 особисто ;

відповідача-Молчанова Ю.Ю., довіреність № 66-01-16/252 від 03.09.13 р., Терещенко К.І., довіреність № 66-01-16/253 від 03.09.13 р., Чеботарьова М.К., довіреність 66-01-16/254 від 03.09.2013 року;

розглянувши апеляційну скаргу позивача (вх.№ 1760Х/1-42), відповідача (вх.№ 1792Х/1-42) та ФОП ОСОБА_2 (вх.№ 11813Х/1-42) на рішення господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року у справі № 5023/10593/11

за позовом Міністерства освіти і науки України, м.Київ

3-я особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача

-Регіональне відділення Фонду Державного майна України по Харківській області

3-я особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору -Фізична особа-підприємець ОСОБА_2, м.Харків

до 1.) Приватного підприємства фірми "Антей", м.Харків

2.) НТУ "ХПІ", м.Харків,

за участю прокурора м.Харкова

про визнання недійсними угод

та позовом 3-ої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору-Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м.Харків,

до НТУ "ХПІ", м.Харків,

3-я особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство освіти і науки України

про визнання недійсною угоди

ВСТАНОВИЛА:

Міністерство Освіти і науки України звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Приватного підприємства фірми "Антей" (відповідача-1) та Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут" (відповідача-2), за участю прокурора міста Харкова, згідно з яким ( з урахуванням уточнень), просив суд визнати недійсними: а) договір про сумісну діяльність від 28.01.1992 року та б) договір про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, які були укладені між Харківським політехнічним інститутом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; в) угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року та г) додаткову угоду №1 від 19.12.1994 року до угоди від 07.12.1994 року, які були укладені між Харківським державним політехнічним університетом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; д) договір про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, який було укладено між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Приватним підприємством фірмою "Антей".

Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подав до господарського суду Харківської області позов до Приватного підприємства фірми "Антей" та НТУ "ХПІ", в якому просив суд визнати недійсною угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1, від 07 грудня 1994 року.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року по справі 5023/10593/11 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Аріт К.В., суддя Жиляєв Є.М., суддя Суслова В.В.) позовні вимоги Міністерства освіти і науки України задоволено частково. Залишено без розгляду позовні вимоги Міністерства освіти і науки України в частині визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року. Визнано недійсними: Договір про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, який було укладено між Харківським політехнічним інститутом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; Угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року; Додаткову угоду №1 від 19.12.1994 року до угоди від 07.12.1994 року, які були укладені між Харківським державним політехнічним університетом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; Договір про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, який було укладено між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Приватним підприємством фірмою "Антей".В задоволенні позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відмовлено.

Стягнуто з Приватного підприємства фірми "Антей" на користь Міністерства освіти і науки України 418,34 гривень державного мита за подання позову до суду та 78,67 гривень витрат на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу. Стягнуто з НТУ "ХПІ" на користь Міністерства освіти і науки України 418,33 гривень державного мита за подання позову до суду та 78,67 гривень витрат на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу.

Позивач - Міністерство освіти і науки України з рішенням Господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення при прийнятті рішення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення скасувати частково в частині задоволення позовних вимог Міністерства освіти і науки України з підстав, не зазначених у позовній заяві Міністерства освіти і науки України-щодо Договору про спільну діяльність від 22.11.1993 року, Угоди про врегулювання розбіжностй від 07.12.1994 року, Додаткової угоди №1 від 19.12.1994 року, в частині залишення без розгляду позовних вимог Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.02.1992 року з прийняттям у відповідній частині нового рішення, а у частині задоволення позовних вимог Міністерства освіти і науки України щодо визнання недійсним Договору про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, та у частині відмови у задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_2 - залишити без змін.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається зокрема на безпідставне залишення без розгляду його позовної вимоги в частині визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року з посиланням на ненадання в обґрунтування вказаних вимог тексту зазначеного договору.

При цьому позивач зазначає, що господарським судом першої інстанції не враховано, що існування вказаного договору підтверджується іншими матеріалами в їх сукупності, які містять посилання на цей договір, а саме:актами від 26.10.1992 р. та від 05.11.1992 р., рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради від 21.12.1992 р., договором про спільну діяльність від 22.11.1993 р., угодою про врегулювання розбіжностей від 07.12.1994 р.

Також вказує на те, що господарський суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин норм, які підлягають застосуванню та діяли на час укладення спірних договорів і якими встановлювалось мораторій на будь-які зміни форм власності та власника державного майна та необхідність погодження договорів щодо розпорядження державним майном з уповноваженим органом-Фондом державного майна Української РСР та Міністерством освіти і науки України. Також вказує на помилковість висновку господарського суду про удаваність спірних угод, оскільки з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що НТУ ХПШ з моменту отримання майна на баланс до цього часу є його власником і здійснює всі права власника щодо володіння, користування та розпорядження ними. Натомість апелянт зазначає, що спірні договори підлягають визнанню недійсними не як удавані угоди, а через не відповідність їх змісту вимогам чинного законодавства щодо погодження їх укладення з уповноваженими органами.

Другий відповідач-Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут" з рішенням господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції винесено судом із порушенням норм процесуального та матеріального права, а тому просить рішення в частині залишення без розгляду вимоги МОН України щодо визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року скасувати, винести у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги МОН України задовольнити на підставах, зазначених позивачем. В частині відмови у задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_2- залишити без змін.

В обґрунтування апеляційної скарги другий відповідач посилається зокрема на те, що господарський суд першої інстанції не встановив факт укладення договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 р., який підтверджується матеріалами справи та що в порушення чинного на час укладення цього договору його не було погоджено ані Кабінетом Міністрів України, ані Міністерством освіти і науки України та Фондом Державного майна України та він укладений на час дії мораторію на розпорядження державним майном, введеного постановою Верховної ради Української РСР від 29.11.1990 р.

Також вказує на те, що господарський суд першої інстанції при наданні правової оцінки договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 р., угоді про врегулювання розбіжностей від 07.12.1994 р. та додатковій угоді № 1 від 19.12.1994 р. внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи та неправильного застосування норм матеріального права не встановив, що відповідно до чинного на час укладення вказаних угод законодавства за відсутності погодження даних угод з боку Міністерства вищої освіти та Міністерствіа освіти України, ХПІ (ХДПІ) не мав право розпоряджатися котельною гуртожитку «Гігант», а тому ці угоди відповідно до статті 48ЦК УРСР 1963 р. підлягають визнанню недійсними як такі, що за змістом не відповідають вимогам закону.

3-я особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору Фізична особа -підприємець ОСОБА_2, з рішенням господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначивши, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, просить його скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_2

В обґрунтування апеляційної скарги ФОП Ханін посилається зокрема на те, що господарський суд першої інстанції в обґрунтування відмови в задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 про визнання недійсною угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1, від 07 грудня 1994 року безпідставно зазначив на відсутність його порушеного права чи охоронюваного законом інтересу через те, що він не є стороною договору чи власником переданого за цим договором майна.

При цьому апелянт зазначає, що він був засновником однієї зі сторін договору -МПП «ЕПСА», а відтак після ліквідації цього підприємства 26.06.1995 р. , відповідно до положень Закону України «Про підприємства в Україні», ЦК Української РСР 1963 р., Закону України «Про власність» став законним власником 61/100 частини нежитлової офісної будівлі по АДРЕСА_1, яку він вніс до статутного фонду приватної аудиторської фірми «ЕПСА». Зазначене, на думку апелянта свідчить про наявність у нього законного інтересу щодо набуття у власність вказаної будівлі, яка є предметом угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1, від 07 грудня 1994 року, а отже рішення суду у цій справі безпосередньо стосується його законного інтересу.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, повторно розглянувши справу відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін та третіх осіб, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ФОП ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, а апеляційні скарги Міністерства освіти і науки України та НТУ «ХПІ» підлягають частковому задоволенню, зважаючи на наступне.

Як вбачається з позовної заяви Міністерства освіти і науки України підставами позову про визнання спірних угод недійсними зазначено те, що в порушення чинного на час їх укладення законодавства, зокрема Закону України "Про власність"; Постанови Верховної ради України "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" від 15.02.1992р. №2116; Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном що є у загальнодержавної власності" від 15.12.1992р №8-92; Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані та території України" ці угоди щодо розпорядження майном державної власності, були укладені на час дії мораторію на передачу майна загальнодержавної власності іншим підприємствам, установам та організаціям та за відсутності погодження цих угод зі сторони Міністерства освіти і науки України як з суб'єктом управління об'єктами державної власності, як органом, на який державою покладено функції здійснення управління майном вищого учбового закладу державної форми власності, що відповідно до чинних на момент укладення угод ст..ст. 48,50 ЦК Української РСР 1963 р. є підставами для визнання їх недійсними.

Господарський суд першої інстанції залишив без розгляду позов Міністерства освіти і науки України в частині визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року , пославшись на те, що позивачем в обґрунтування цих вимог не надано до матеріалів справи вказаного договору, у зв'язку з чим, його зміст не може бути досліджено господарським судом, що в свою чергу унеможливлює дослідження його умов, дійсної волі сторін, порядку його укладення та підписання, з чим законодавство пов'язує можливість визнання договору недійсним.

Проте колегія суддів з таким висновком господарського суду першої інстанції не погоджується, зважаючи на наступні підстави.

Пунктом 5 статті 81 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору.

Зі змісту цієї норми вбачається, що умовами її застосування є:

-витребування судом у позивача документів, що необхідні для вирішення спору процесуальним документом -ухвалою суду відповідно до статті 86 ГПК України.

-ненадання цих документів позивачем за відсутності поважних причин.

В цьому випадку залишення позову без розгляду є процесуальною санкцією, яка застосовується судом до позивача за ненадання останнім витребуваних у нього судом документів, необхідних для вирішення спору саме без поважних причин .

Проте, як вбачається з матеріалів справи та зазначено місцевим господарським судом при вирішенні даного спору, позивач, відповідачі та третя особа зазначили про неможливість надання суду вказаного договору, у зв'язку з його відсутністю у сторін по справі.

Колегія суддів зазначає, що відсутність у позивача тексту оспорюваного договору є обставиною, яка об'єктивно перешкоджала йому надати цей документ на вимогу суду першої інстанції, а тому причина його ненадання є поважною, що унеможливлює застосування п. 5 статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

При вирішенні зазначеної позовної вимоги клегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами..

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Натомість позивачем в обґрунтування своїх вимог щодо визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року через невідповідність його змісту вимогам закону не надано оригіналу чи належним чином засвідченої копії цього договору, з яких судом може бути досліджено відповідність умов договору чинному на час його укладення законодавству та відповідно наявність чи відсутність підстав для визнання його недійсним.

Таким чином позов Міністерства освіти і науки України в частині визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року є необґрунтованим, що є підставою для відмови в його задоволенні.

Зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення в частині залишення без розгляду позовних вимог Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові.

Щодо решти позовних вимог Міністерства освіти і науки України в частині визнання недійсними договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, який було укладено між Харківським політехнічним інститутом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; угоди про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року, додаткової угоди №1 від 19.12.1994 року до угоди від 07.12.1994 року, які були укладені між Харківським державним політехнічним університетом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; договору про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, який було укладено між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Приватним підприємством фірмою "Антей", колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про їх задоволення, але з інших підстав ніж ті, на які послався місцевий господарський суд.

Так в обґрунтування свого висновку про задоволення вказаних вимог господарський суд першої інстанції послався на наступне.

Пунктом 1.1 оспорюваного Договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 року визначено, що інститут та підприємство домовляються про сумісну діяльність в будівництві 2-х поверхової адміністративної будівлі над недіючою котельною, яка належить інституту, з метою сумісної експлуатації побудованої будівлі, а також спільної діяльності з капітального ремонту та забезпечення матеріалами сантехсистем інституту.

Пунктом 2.1 договору визначено, що інститут надає підприємству можливість здійснити, за погодженим з інститутом проектом, надбудову 2-х поверхової офісної будівлі над недіючою котельною, розташованою за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктами 2.3, 2.4 договору визначено, що для реконструкції недіючої котельні під майстерні інституту, господарські служби інституту надають підприємству завдання на проектування. Інститут в період будівництва здійснює часткове фінансування будівництва вказаного у п.1.1, розмір якого обумовлюється окремою угодою, яка є невід'ємною частиною цього договору.

Пунктом 3.3 договору визначено, що після прийняття в експлуатацію будівлі, вказаної у пункті 1.1 договору, 2-й поверх надається та належить підприємству. Підвальне приміщення та 1-й поверх зазначеної будівлі залишаються у повному господарському віданні інституту.

Позивачем не надано жодних доказів виконання умов оскаржуваного договору про сумісну діяльність щодо оформлення інститутом згоди на надання можливості підприємству здійснити надбудову 2-х поверхової офісної будівлі (п.2.1), щодо видачі інститутом завдання на проектування для здійснення реконструкції недіючої котельні під майстерні інституту (п.2.3), щодо здійснення часткового фінансування об'єкта будівництва та укладання окремої угоди якою б було визначено розмір такого фінансування (п.2.4).

Виходячи з предмету та умов оскаржуваного Договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, умовами договору не передбачено зміну державної форми власності будь-якого майна, яке знаходилось в оперативному управлінні відповідача-2 та у власності Держави, а лише зазначається про надання можливості здійснити поліпшення державного майна, на умовах, визначених оскаржуваним договором від 22.11.1993 р., тому мета укладання зазначеного договору не суперечить інтересам Держави та суспільства.

Пунктами 1,5 Декрету КМ України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15.12.1992р. №8-92, визначено, що на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади покладено здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, згідно з законодавчими актами України. Заборонено підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавити безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

За відсутності в оскаржуваному Договорі про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, умов щодо безоплатної передачі МПП "ЕПСА", майна інституту, що знаходиться у загальнодержавної власності, останній, не потребував погодження з позивачем, як з суб'єктом управління об'єктами державної власності.

Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 21.12.1992р. №497 "Про надбудову 2-х поверхового офісу над приміщенням недіючої котельні по АДРЕСА_1", приватному малому підприємству "ЕПСА" дозволено розробку проекту надбудови 2-х поверхового офісу над приміщенням недіючої котельні, яка передана на баланс приватного малого підприємства "ЕПСА".

Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 26.05.1993 року №236 за згодою Харківського політехнічного інституту, вилучено із користування останнього земельну ділянку орієнтовною площею 0,15 га, на якій була розташована недіюча котельня інституту, яка передана на баланс підприємству "ЕПСА" та надано цю земельну ділянку у користування малому приватному підприємству "ЕПСА" для здійснення надбудови 2-х поверхового офісу над приміщенням недіючої котельні по АДРЕСА_1, - 0,07 га в довгострокове користування на умовах оренди строком на 25 років та 0,08 га в тимчасове користування на умовах оренди на період будівництва.

Підприємство, з червня 1993 року по березень 1994 року, здійснило будівництво офісної двохповерхової будівлі загальною площею 760,0 кв.м., яка у березні 1994 року була прийнята в експлуатацію державною приймальною комісією, що підтверджується Актом прийому до експлуатації закінченого будівництвом об'єкту, від 25 березня 1994 року, який затверджено рішенням Міськвиконкому №136 від 30.03.1994 року.

Актом прийому до експлуатації закінченого будівництвом об'єкту від 25 березня 1994 року, визначено: об'єкт будівництва - адміністративна будівля МПП "ЕПСА"; замовник-забудовник будівництва - Мале приватне підприємство "ЕПСА"; строки здійснення будівництва адміністративної офісної будівлі по АДРЕСА_1: початок робот з будівництва - червень 1993р. закінчення робіт з будівництва - березень 1994р.

Харківське міське бюро технічної інвентаризації здійснило державну реєстрацію офісної будівлі площею 760,0 кв.м. по АДРЕСА_1, за МПП "ЕПСА" та оформило реєстраційне посвідчення від 25 квітня 1994р.

На час укладання оскаржуваного Договору про сумісну діяльність від 22.11.1993р., недіюча напівзруйнована котельня Актом від 05.11.1992р. вже була передана на баланс МПП "ЕПСА", вже були прийняті Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 21.12.1992р. №497 "Про дозвіл на проектування" та Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 26.05.1993р. №236 "Про надбудову 2-х поверхової адміністративної будівлі над недіючою котельною" та Малим приватним підприємством "ЕПСА", вже здійснювалось будівництво адміністративної будівлі.

Позивачем не надано, а відповідно, матеріали справи не містять доказів на підтвердження його участі, як і участі відповідача-2 у будівництві нежитлової офісної будівлі загальною площею 760,0 кв.м., по АДРЕСА_1.

А відтак, умови оскаржуваного Договору про сумісну діяльність від 22.11.1993р. щодо намірів інституту із надання можливості підприємству здійснювати будівництво офісної будівлі над недіючою котельною, яка вже 05.11.1992 року була передана на баланс МПП "ЕПСА", намірів інституту щодо здійснення проектування та фінансування будівництва адміністративної будівлі, в той час, коли зазначене будівництво вже здійснювалось самостійно МПП "ЕПСА", за погодженим та затвердженим проектом, намірів щодо надання інститутом можливості здійснювати МПП "ЕПСА" будівництво адміністративної будівлі, яке вже існувало у останнього, відповідно до Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 21.12.1992р. №497 "Про дозвіл на проектування" та Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 26.05.1993р. №236, вказують на наявність протиріч по тексту оскаржуваного договору, невідповідність реальним фактам, інформації про об'єкт будівництва (сумісна діяльність щодо будівництва якого є предметом оскаржуваного договору) та відсутність жодних доказів здійснення інститутом дій щодо виконання умов оскаржуваного договору, в сукупності, дають всі підстави вважати оскаржуваний договір від 22.11.1993р. укладеним без наміру створити певні юридичні наслідки.

Відповідно до частини 1 статті 58 Цивільного кодексу УРСР, недійсною є угода, укладена без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Пославшись на наведене, місцевий господарський суд, користуючись передбаченим п. 1 ч. 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України правом суду визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству визнав недійсним Договір про сумісну діяльність від 22.11.1993 р. на підставі частини 1 статті 58 Цивільного кодексу УРСР як мнимий та похідні від цього договору угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року, додаткову угоду №1 від 19.12.1994 року до угоди від 07.12.1994 року, договору про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, який було укладено між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Приватним підприємством фірмою "Антей"

Надаючи оцінку вказаним доводам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає про необґрунтований висновок місцевого господарського суду про визнання зазначених спірних угод недійсними як мнимих на підставі ч. 1 статті 58 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. , зважаючи на наступне.

Виходячи зі змісту ч. 1 статті 58 Цивільного кодексу УРСР, необхідними ознаками мнимого правочину є :

-наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує певні юридичні наслідки його укладення.

- відсутність на момент укладення правочину у обох сторін намірів створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині.Тобто воля сторін не відповідала їх волевиявленню (зовнішньому виразу) щодо наслідків, які зазначені в тексті договору і це волевиявлення слугує прикриттям іншої дійсної мети сторін.

Проте з матеріалів справи не вбачається відсутність у обох сторін на момент укладення Договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 р. намірів на створення обумовлених цим договором наслідків, а обставини на які послався місцевий господарський суд стосуються стадії виконання правочину та не свідчать про те, що сторонами взагалі не вчинялись дії, спрямовані на настання обумовлених договором наслідків, зокрема на досягнення мети договору (п. 1.1.) -спільній діяльності при будівництві двоповерхового адміністративного приміщення над недіючою котельнею, з метою спільної експлуатації знов побудованої будівлі, а також спільній діяльності з капитального ремонту й забезпеченню матеріалами сантехсистем інституту.

Натомість з матеріалів справи, в тому числі з інвентаризаційної справи, наведених актів приймання-передачі приміщення, Акту прийому до експлуатації закінченого будівництвом об'єкту від 25 березня 1994 року, інших доказів виконання підрядних робіт щодо спірного приміщення вбачається, що сторони для досягнення мети договору на його виконання вчиняли дії, зокрема ХПІ передавалась як внесок у спільну діяльність будівля котельні та земельна ділянка площею 720 кв.м., МПП "Епса" виконувалирсь підрядні роботи, сторони здійснювали дії по реєстрації права власності на будівлю.

При цьому колегія суддів зазначає, що само по собі невиконання деяких умов правочину сторонами не свідчить про відсутність у сторін на час укладення правочину намірів на створення обумовлених ним наслідків.

Натомість колегія суддів зазначає на наявність підстав для визнання вказаних угод недійсними як таких, що не відповідали чинному на час їх укладення законодавству на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р..

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року встановлено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Спірні угоди укладалися у 1993-1995 роках, під час дії ЦК Української РСР від 18 липня 1963 року.

З матеріалів справи вбачається, що Договір про сумісну діяльність від 22.11.1993р. за своєю юридичною природою є договором про спільну діяльність, і що на виконання цього договору відповідно до навних у матеріалах справи актів ХПІ передав МПП «Епса» державне нерухоме майно - будівлю котельної по АДРЕСА_1 та земельну ділянку орієнтовною площею 720 кв.м.

Відповідно до ч.І ст.430 ЦК УРСР 1963 р., за догойором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін.

Згідно зі ст.432 ЦК УРСР 1963 р., для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про власність» майно вищих навчальних закладів є об'єктом загальнодержавної(республіканської) власності.

З наведеного вбачається, що майновий внесок ХПІ у договір про спільну діяльність від 22.11.1993р. у вигляді зокрема будівлі котельної передавався у спільну власність із МПП «Епса» є розпорядженням державним майном, зміною форми власності на нього з державної на спільну часткову.

Спірна угоду про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року також стосується розпорядження майном, зміною форми власності на нього з державної на спільну часткову.

Частиною 2 статті 39 Закону України «Про власність» , державні установи , що перебувають на державному бюджеті мають право на самостійне розпорядження тільки доходами від своєї господарської діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів.

Згідно зі статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності « від 15 грудня 1992 року № 8-92 на міністерства покладено обов'язок здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності

Станом на 22 листопада 1993 року (дата укладення наведеного договору про спільну діяльність)повноваження із управління майном вищих навчальних закладів мало Міністерство вищої освіти УРСР, а станом на 07. 12.1994 р. -Міністерство освіти України (ст.. 10 Закону України «Про освіту»)

Однак зазначені органи не узгоджували укладання Договору про спільну діяльність від «22.11.1993р» .

Таким чином Договір про сумісну діяльність від 22.11.1993р. підлягає визнанню недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу УРСР від 1963 р. як такий, що не відповідає чинному на момент його укладенню законодавству.

Спірна угода про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року та укладена до неї додаткова угода №1 від 19.12.1994р. є недійсними у зв'язку з тим, що є похідними від договору про сумісну діяльність від 22.11.1993р., який не породжує юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Також підлягає визнанню недійсним і Договір уступки вимоги від 03.04.1995р., оскільки відповідно до статті 197 ЦК УРСР, уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора, тоді як вимога, передана за цим договором , ґрунтується на договорі про сумісну діяльність від 22.11.1993р. який є недійсним, і яка, у зв'язку з цим, не породжує юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю, і така уступка вимоги іншій особі суперечить закону, а тому договір від 03.04.1995р., є недійсним з підстав, передбачених статтею 48 ЦК УРСР.

Отже, господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення зазначених позовних вимог, але не обґрунтував їх належним чином.

Згідно з частиною 2 статті 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

В пункті 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 7 «Про деякі питання практики застосування судами розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України» роз'яснено, що з урахуванням положень частини 2 статті 104 господарського процесуального кодексу України не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині.

Зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін в частині задоволення позовних вимог Міністерства Освіти і науки України про визнання недійсними: договору про сумісну діяльність від 22.11.1993 року, укладеного між Харківським політехнічним інститутом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; угоди про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1 від 07.12.1994 року та додаткової угоди №1 від 19.12.1994 року до угоди від 07.12.1994 року, які були укладені між Харківським державним політехнічним університетом та Малим приватним підприємством "ЕПСА"; договір про передачу права вимоги від 03.04.1995 року, який було укладено між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Приватним підприємством фірмою "Антей".

Щодо позовних вимог третьої особи яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, ФОП ОСОБА_2, судова колегія зазначає наступне.

Стороною оскаржуваної угоди було Мале приватне підприємство «ЕПСА».Мале приватне підприємство «ЕПСА» було засновано у листопаді 1991р. ОСОБА_2, що підтверджується Статутом підприємства та рішенням Київського РВК м. Харкова № 434-11 від 19.11.1991 р.

Мале приватне підприємство «ЕПСА» у відповідності до рішення Засновника, ОСОБА_2, було ліквідовано 26. 06. 1995р. (Рішення Київського РВК №1729 від 26. 06. 1995р.).

Згідно з п.6. статті 36 Закону, ВР УРСР, від 27.03.1991, № 887-XII «Про підприємства в Україні», майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

Зазначене, кореспондує з вимогами ст. 40 ЦК Української РСР 1963 р. .

Пунктом 12 ст. 111 ЦК України, встановлено, майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

ОСОБА_2, є суб'єктом підприємницької діяльності без створення юридичної особи, як на час укладання оскаржуваної угоди та і на теперішній час, що підтверджується Свідоцтвом про державну реєстрацію підприємницької діяльності виданим на підставі рішення Київського районного виконавчого комітету Ради народних депутатів м. Харкова від 05.11.1991р №417 та Випискою з єдиного державного реєстру, від 20.03.2012р., серія ААВ №573075.

Одним з видів підприємницької діяльності, здійснюваною третьою особою, є здавання в оренду власного нерухомого майна.

Після ліквідації МПП «ЕПСА», ОСОБА_2 став власником 61/100 частини нежитлової офісної будівлі по АДРЕСА_1.

Інша частина 39/100, нежитлової офісної будівлі по АДРЕСА_1, зареєстровано КП «ХМБТІ» за ХПІ, на підставі Угоди від 07.12.1994р.

За умови визнання недійсною Угоди від 07.12.1994р та ФОП ОСОБА_2 має законний інтерес в набутті права власності на 39/100 нежитлової офісної будівлі по АДРЕСА_1.

За таких обставин, ФОП ОСОБА_2 правомірно звернувся з даним позовом для захисту свого інтересу, який є законним, не суперечить Конституції і законам, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надане в пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004.

Представниками НТУ «ХПІ»(відповідача-2), заявлено клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог ФОП «ОСОБА_2, в якій вказано, що ФОП ОСОБА_2 повинен був дізнатися про порушення його прав та інтересів у 1994році, так як здійснював підписання оскаржуваної угоди, в якості директора МПП «ЕПСА».

Від третьої особи яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, заяви про поважність причин пропуску позовної давності - не надходило.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність(також передбачено ст.71 Української РСР 1963 р. ).

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу УРСР та п. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України закінчення позовної давності є підставою для відмови в позові.

Колегія суддів погоджується з доводами зазначеного клопотання НТУ «ХПІ» та задовольняє його, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 на час підписання у 1994 році спірної угоди був керівником МПП «ЕПСА», а тому на той момент повинен бути обізнаним про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів внаслідок її укладення, у зв'язку з чим пропустив загальну позовну давність у три роки , що встановлена ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р.

Відповідно до п. 3.12 Постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Згідно з п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 23.03.2012, № 6 "Про судове рішення", Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:

- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Згідно з частиною 2 статті 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

В пункті 12 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 7 «Про деякі питання практики застосування судами розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України» Вищий господарський суд України роз'яснив, що з урахуванням положень частини 2 статті 104 господарського процесуального кодексу України не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині.

Зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін в частині відмови в задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 про визнання недійсною угоди про врегулювання розбіжностей між Малим приватним підприємством "ЕПСА" та Харківським політехнічним університетом з питань належності та використання приміщень розташованих по АДРЕСА_1, від 07 грудня 1994 року.

Виходячи з викладеного та керуючись статтею 99, п. 2 статті 103, п. 4 ч. 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційні скарги Міністерства освіти і науки України та НТУ "ХПІ" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 10 червня 2014 року у справі № 5023/10593/11 скасувати в частині залишення без розгляду позовних вимог Міністерства освіти і науки України в частині визнання недійсним Договору про сумісну діяльність від 28.01.1992 року. .

Прийняти в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Постанову складено в повному обсязі 29.09.2014 р.

Головуючий суддя Россолов В.В.

Суддя Камишева Л.М.

Суддя Терещенко О.І.